Статті

«На сайті «Волинського монітора» я з цікавістю переглядав книгу Тетяни Самсонюк «Полонені вересня 1939-го». Заразом останнім часом я зайнявся фіксацією (…) історії життя мого діда Станіслава Стефанського», – написав до нас Збігнев Восік із Польщі.

До електронного листа він долучив текст, опрацьований на основі розповіді діда, яку запам’ятав, і його рукописних нотаток. Є в тексті епізод, який перегукується з книжкою Тетяни Самсонюк, адже Станіслав Стефанський теж був військовополоненим. У радянський полон він потрапив у Мізочі на Рівненщині.

Нижче пропонуємо Вашій увазі текст Збігнева Восіка.

***

Станіслав Стефанський прийшов у світ 30 квітня 1898 р. у Радомі в сім’ї Францішека (народився 8 жовтня 1859 р. у Влоцлавку) і Станіслави-Розалії Круліковської (народилася 14 січня 1870 р. у Сувалках). У родині, крім нього, було ще п’ятеро дітей.

У 1900–1915 рр. Стефанські жили в Сувалках, де дідусь ходив до навчальних закладів, тоді ще російських. У 1915 р. сім’я перебралася до Києва, «в інтересах» дідового батька.

У київські часи Станіслав Стефанський належав до Польського гімнастичного товариства «Сокіл». Служив у царській армії: працював у військовій лабораторії й літав на літаку. У цей час отримав права на керування літаками, танками, автомобілями та мотоциклами.

Більшовицьку революцію дідусь пережив у Києві. Потім долучився до Війська Польського, правдоподібно, коли Юзеф Пілсудський був з армією в місті навесні 1920 р. Батьки, брати і сестри залишилися в більшовицькому Києві.

Станіслав Стефанський служив у Війську Польському в 1920–1922 рр. Був демобілізований у званні сержанта-підхорунжого із запасної колони, яка входила до складу дивізіонів автомобільних військ (він їздив на мотоциклі).

У Варшаві проживав із весни 1922 р., де, зокрема, був власником двох таксі Ford T і сам їздив на одному з них. У 1929–1939 рр. Станіслав працював у Варшаві у міській транспортній мережі водієм автобуса французької марки Somua.

Наприкінці серпня – на початку вересня 1939 р. його мобілізували й у званні сержанта-підхорунжого він опинився в Модліні, в бронедивізіоні.

Stefanski Stanislaw 01

Stefanski Stanislaw 02

Станіслав Стефанський у мундирі Війська Польського у вересні 1939 р.

У сім’ї збереглися дідові записки. Один з аркушів стосується перших двох тижнів вересня 1939 р. Там перераховано населені пункти, через які переміщалася дідова частина, але деталі мені невідомі. Це радше був маршрут без боїв, а танки перевозили потягом на платформах, про що можна зробити висновок із наведених далі спогадів діда. Під датою 15 вересня записано: «Під Мізочем, колія до цукроварні». Це була гілка залізниці Львів–Здолбунів, яка закінчувалася поблизу східних кордонів Другої Речі Посполитої.

Stefanski Stanislaw 06

Stefanski Stanislaw 07

Перелік населених пунктів, через які проходили солдати, а потім полонені, укладений Станіславом Стефанським

Про наступні дні, 15–17 вересня 1939 р., дідусь пізніше згадував. Наведу тут його розповідь, як я її запам’ятав.

Військові приїхали потягом із танками на платформах. Вони не встигли їх навіть розвантажити, як 17 вересня зі сходу надійшли радянські частини. Командири говорили, що вони прийшли «з допомогою, разом бити німців». Увечері совєти оточили й роззброїли поляків, а потім взяли їх у полон. Тоді розпочалася подорож в’язнів – частково залізницею, частково пішки – через перераховані в нотатках міста й табори.

До Києва їх привезли потягом, а зупинка, найімовірніше на станції, тривала близько пів години. Дідусь написав на листочку адресу своєї матері, яка жила в Києві, і кілька слів до неї. Покликав якогось чоловіка, дав йому срібну польську монету й попросив доставити лист. Чи цей чоловік заніс його, невідомо.

Тут зроблю невеликий відступ, повертаючись у міжвоєнний період. Отож, я пам’ятаю: коли дід час від часу писав листи з Варшави до своєї рідні в Києві, мати просила, щоб він їх не надсилав, адже листи з Польщі могли стати для поляків у Радянській Україні причиною проблем.

Правдоподібно, полонені з його конвойованої групи знали, що їх мають використати в запланованій у порозумінні з німецьким командуванням двосторонній операції обміну полоненими згідно з їхнім передвоєнним місцем проживання. Тобто з радянського боку обміну підлягали особи, які походили з територій, що опинилися під час війни під німецькою окупацією.

Відповідно до документів НКВС, у Бресті полоненими обмінювалися 1–19 листопада 1939 р. Деякі солдати старалися змінити уніформу на цивільний одяг, особливо передвоєнні поліціянти, які знали або передчували, що їх чекає гірша доля, ніж звичайних солдатів. Дідусь, який був майстром на всі руки в багатьох сферах, перелицював і переробив свій зелений військовий плащ так, що він більше нагадував цивільний.

Залізницею зі Смоленська через Оршу до Бреста ешелон полонених в’їхав на території Східних Кресів, а з досліджень відомо, що обмін полоненими відбувався у Бресті. Дідусь бачив у місці, де його тримали, як польських полонених виводили із цього «табору», щоб передати німцям. Їх вели вузьким проходом, по одному, а радянський офіцер рахував їх за допомогою палиці й підганяв, аби вони швидше рухалися.

Якось дід розмовляв з одним із полонених, який сказав йому: «Або ти невдовзі повернешся додому і тоді застанеш там усіх близьких, або повернешся пізніше, але тоді однієї особи вже не буде».

У неділю вранці (підрахунки показують, що це було 5 листопада) дідусь умивався біля криниці. Тоді почув голос: «Поголись!» Оглянувся довкола, але нікого поблизу не було. Він далі продовжив умиватися і знов почув: «Поголись!» Вирішив так і зробити. Мав бритву з тупим лезом, якою зішкрябав з обличчя багатоденну щетину. Поголений, він відрізнявся від інших полонених, переважно зарослих.

У ту неділю совєтські наглядачі впустили в табір рідних, які відвідували в’язнів. В одній із груп були двоє чоловіків, одна жінка і двійко малих дітей. Дідусь довідався, що вони мають перепустку на трьох осіб. Подумав, що це можна використати, зблефувавши перед охоронцями, що перепустку виписали на трьох чоловіків, не враховуючи жінку і дітей.

Коли вони виходили, він приєднався до них. Двоє чоловіків і жінка йшли спереду, а дідусь узяв обох дітей за руки і йшов за ними. Діти, здивовані тим, що їх веде чужий дядько, почали вередувати, що могло зіпсувати справу. Тоді дідусь пускав руки дітей, повертався у бік в’язнів у таборі та махав рукою, ніби з кимось прощався. Так було кілька разів, аж доки вони дійшли до брами й після перевірки перепустки вийшли з табору.

Потім він якимось чином (припускаю, що потягом) добрався до Варшави. Зі списку населених пунктів видно, що він повернувся 8 листопада. З розповідей рідних я пам’ятаю, що це точно було до Різдвяних свят. Тоді ще була живою теща діда Антоніна Корось (дівоче прізвище Гайвос), яка мешкала на вулиці Гетьманській, 9 і часто відвідувала дочку і трьох внучат, що проживали поряд, у будинку № 7. Антоніна померла 18 січня 1940 р., тож провіщення збулося: якби дідусь не втік із полону й повернувся додому пізніше, то вже не застав би її живою. Після повернення рідні його ледь упізнали, такий він був змарнілий і худий (схуд десь на 30 кг).

Stefanski Stanislaw 04

Станіслав Стефанський перед Другою світовою війною

Stefanski Stanislaw 05

Станіслав Стефанський після втечі з полону

Уже після війни дідусь уклав список зі 100 імен і прізвищ солдатів, яких запам’ятав. Вони були разом із ним у полоні. Я не знаю, як склалися їхні подальші долі. Пам’ятаю лише, що на свободу вийшов Фелікс Карашевський, із яким дід заприятелював у полоні. Він мав у ті часи господарство за межами Варшави. Тоді це було село Грабув, зараз – це вулиця Танечна, 61. Пригадую, під час окупації він кілька разів привозив возом продукти для діда і сім’ї, які проживали на варшавському Грохуві.

Stefanski Stanislaw 03a

Список в’язнів, яких запам’ятав Станіслав Стефанський

Дід брав участь у Варшавському повстанні, мав псевдо «Стефан». Воював у групі Армії Крайової «Північ», на відрізку «Куба» – «Сосна» в батальйоні «Хробри I» – санітарна служба, пізніше – в Центральній хірургічній лікарні № 1, вулиця Длуга, 1. На Старому місті він був до 2 вересня 1944 р., коли відступив разом із цивільним населенням.

Дід Стефан помер 24 грудня 1975 р. у Варшаві. До кінця життя був категоричним антибільшовиком-антикомуністом. Це зрозуміло, зваживши на те, що він побачив у часи більшовицької революції в 1918–1920 рр. та що пережив у радянській неволі.

Збігнев ВОСІК
Фото з родинного архіву автора

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ВАНДА ЗАРЕМБА-МЕДИЦЬКА З УКРАЇНСЬКОГО КАТИНСЬКОГО СПИСКУ

Є ПАМ’ЯТЬ ПРО ЛЮДЕЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ