Статті

Володимир Міллер із Рівного походить із польської родини, що в міжвоєнний період проживала з обох боків польсько-радянського кордону. Він народився в Казахстані, куди в 30-х рр. вислали його маму й дідуся. 

Після повернення сім’ї в Україну прислуговував ксьондзу Серафиму Кашубі під час богослужінь у Рівному та навколишніх населених пунктах.

Житомирські поляки

«Мої дідусі й бабусі по материнській і батьківській лініях походять із родин житомирських поляків, проте детально можу розповісти лише про мамину лінію. Мого дідуся звали Адольф Адольфович Міллер, а бабусю – Марія Костянтинівна Гарлінська. Одружившись, вони проживали в Городниці (сьогодні селище міського типу в Новоград-Волинському районі Житомирської області, – авт.). У міжвоєнний період поряд містилася прикордонна застава і проходив польсько-радянський кордон. Дідусь працював лісником, а бабуся наглядала за господарством.

10 RH Miller 01

Марія Гарлінська, 1957 р. Корець

У 1918 р. народилася моя мама Адольфіна. Вона була єдиною дитиною в сім’ї, хоча пізніше їй вдалося відшукати під Львовом старших дітей дідуся від попередніх шлюбів. У дідуся й бабусі не склалося подружнє життя, тому бабуся Марія Гарлінська в міжвоєнний період переїхала жити до Корця (сьогодні місто в Рівненському районі Рівненської області, – авт.), розташованому тоді на території Польщі, у Волинському воєводстві. Тут вона одружилася з місцевим фельдшером Каєтаном Багінським. Натомість дідусь Адольф лишився з дочкою Адольфіною проживати в Городниці», – розповідає Володимир Міллер.

Везли у вагонах-теплушках

«У 1936 р. усіх поляків і німців виселяли із прикордонної території до Казахстану і дідусь із моєю мамою потрапили в ці списки (у квітні 1936 р., згідно з Постановою Ради Народних Міністрів СРСР, із прикордонних із Польщею територій Радянської України депортували на північ Казахстану близько 15 тис. польських і німецьких родин, – авт.). Коли вони оформляли документи, то змінили рік народження мами з 1918 на 1922 р. Справа в тому, що особи до 16 років не підлягали депортації. Проте маму не було на кого лишити, оскільки бабуся Марія вже проживала в Корці на території Польщі. Зважаючи на це, мою маму депортували разом із дідусем, її батьком, на північ Казахстану, в село Донецьке (сьогодні Тайиншинський район Північноказахстанської області Казахстану, – авт.). Їх везли у вагонах-теплушках і висадили серед степу за 30 км від місця заслання. В Донецькому дідусь і мама із соломи, землі та кізяків робили будівельні блоки, з яких поступово звели собі хату.

У Казахстані дідусь Адольф одружився із депортованою полькою Евою, що вже мала своїх дітей від попереднього шлюбу. Моя мама доглядала за її дітьми і господарювала по дому. Ще до початку Другої світової війни дідуся арештували в Казахстані, як часто бувало в ті роки, і більше його ніхто не бачив. Його подальша доля нам не відома. Після цього мама лишилася жити з мачухою Евою та її дітьми. Певний час вона працювала вчителькою початкових класів, а згодом – у колгоспі», – каже пан Володимир.

«Мого батька звали Станіслав Якович Кур. Він також походив із родини депортованих житомирських поляків. Коли він був немовлям, його бабуся, що страждала на чорну хворобу (вірогідно, епілепсія, – авт.) під час чергового приступу впустила його, через що він пошкодив хребет. Батько виріс здоровим хлопчиком, але мав горб і був невисокого росту», – ділиться Володимир Міллер.

«Я народився в 1947 р. в селі Донецьке в Казахстані. В мами не склалися відносини з батьком і вона відмовилася виходити за нього заміж. Натомість він одружився з її мачухою Евою. В 1948 р. мама отримала дозвіл повернутися на Житомирщину й перебралася зі мною до Городниці. Спочатку вона працювала на місцевому порцеляновому заводі, а згодом ми переїхали до бабусі Марії в Корець», – додає пан Володимир.

Удома говорили польською

«Як склалося життя вашої бабусі Марії Гавлінської після переїзду до Корця»? – запитую. «Вона господарювала, а її чоловік Каєтан Багінський лікував людей. Бабуся розповідала, що в роки Другої світової війни до нього принесли немовля із дванадцятьма ножовими пораненнями, що постраждало від нападів українських націоналістів. У той час спалювали польські села. Тривали бої. Навіть я пригадую, що після війни в колодязі, розташованому поблизу костелу в Корці, не брали воду, оскільки раніше його закидали убитими людьми. Поляки втікали із сіл через гоніння. Навіть я пам’ятаю певну неприязнь на вулицях, як на нас казали ляхи і недолюблювали. Бабусі Марії вдалося вижити в той непростий час, оскільки про її чоловіка Каєтана Багінського добре відгукувалися. Він лікував людей різних національностей, знав багато корисних трав і був знахарем. Завдяки цьому їх оминули розправи. До того ж Корець був районним центром і українським партизанам сюди було складно потрапити. Інша ситуація була в селах», – згадує Володимир Міллер.

«У 1949 р. Каєтан Багінський помер. Бабуся Марія ніде не працювала, але шила на замовлення одяг, а також лікувала людей. Вона була народним лікарем і до неї приїжджали на огляд із навколишніх сіл. Мама після переїзду до Корця працювала бухгалтером у школі, а потім – у районній раді», – розповідає він.

Ділиться також спогадами про повоєнне життя в Корці: «Пам’ятаю, як ходив у дитячий садок, а в 1954 р. пішов у перший клас. У школі ми спілкувалися українською, а вдома – польською. Я не наважувався при бабусі говорити не польською (усміхається, – авт.). Можна було отримати прочуханку. У той час багато поляків виїжджали до Польщі, але ми лишилися. Більшість наших родичів була звідси, ось ми і не наважилися покинути Корець, хоча мама згадувала, що хтось із рідні жив у Варшаві».

10 RH Miller 02

Польська громада Корця, 1957 р. Адольфіна Міллер третя зліва

«Із самого дитинства ми з бабусею і мамою всіляко допомагали костелу в Корці, прибирали, були активними парафіянами. Із 1954 р. я вже був міністрантом. До нас часто приїжджав ксьондз Серафим Кашуба і я йому прислуговував. Він також проводив служби в Дубні, Рівному, Здолбунові, Сарнах та інших населених пунктах. Коли ксьондз приїжджав до Рівного, моя бабуся готувала йому їсти, окрім цього, вона гарно шила і була доброю господинею. Отець Кашуба запросив її переїхати до Рівного й допомагати йому в домашніх справах. Коли я був у сьомому класі, в 1961 р., ми з бабусею Марією перебралися до Рівного. Вона винайняла для нас квартиру і ми впродовж року тут мешкали. Я відвідував школу № 10 у Рівному, а також прислуговував отцю Серафимові Кашубі в Рівному та околицях. У свята чи неділі ми виїжджали в інші міста та проводили служби пізно ввечері при закритих фіранках. На них збиралися по 15–20 осіб, іноді й більше. Органи безпеки слідкували за Серафимом Кашубою і в 1962 р. він був змушений покинути Рівне. Це була надзвичайна людина. Таких ксьондзів я більше ніколи не зустрічав. У 1962 р. ми з бабусею повернулися до Корця. У 1965 р. вона померла», – згадує Володимир Міллер.

10 RH Miller 03

Похорон Марії Гарлінської, 1965 р. Корець. Володимир Міллер з мамою Адольфіною

У 1965 р. він закінчив школу і вступив до Українського інституту інженерів водного господарства на механічний факультет, у 1970 р. здобув вищу освіту за спеціальністю «Інженер-механік»: «У цей час я вже одружився з Галиною Антонівною Дорощук. У нас народилося двоє дочок: Ірина та Аліна. Я добре навчався в інституті й мене направили на кафедру. Проте згодом виявилося, що вільного місця там уже немає, тому я почав працювати в проєктно-конструкторському бюро, що діяло при інституті. Після цього впродовж року працював на хімкомбінаті, головне управління якого містилося в Калуші Івано-Франківської області. Згодом – на Гощанській ПМК-5, де займався монтажем обладнання та механізацією. Потім мене підвищили до керівника планово-виробничого відділу. Впродовж 1973–1979 рр. працював в обласному управлінні будівництва в колгоспах».

Далекий Схід і повернення в Україну

«У 1979 р. я розлучився із дружиною і вирішив поїхати працювати на Далекий Схід. Опинився в селищі Сніжногірське, що в Зейському районі Амурської області Російської Федерації (селище розташоване на території так званого Зеленого Клину – регіону, який ще на початку XX ст. почали заселяти українці, – авт.). Спочатку я працював теслею, згодом був головним інженером і керівником відділу. Тут вдруге одружився. На Далекому Сході я працював 25 років і повернувся до України лише у 2004 р. Спочатку приїхав у відпустку провідати маму, але діти наполягли і я лишився.

Мама у 2000 р. переїхала в будинок милосердя в Городниці, що діяв при місцевому костелі Святого Антонія. Тут вона мешкала до самої смерті у 2008 р.», – розповідає Володимир Міллер, який сьогодні живе в Рівному в родині доньки. Він, його діти та внуки, яких у нього восьмеро, – активні члени Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному та прихожани місцевого костелу Святих Апостолів Петра і Павла.

10 RH Miller 04

Володимир Міллер, листопад 2021 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій ГЛАДИШУК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ: «МИ ЖИЛИ НА САМОМУ КОРДОНІ, НА РАДЯНСЬКІЙ СТОРОНІ»

РОДИННІ ІСТОРІЇ: КАЗАХСТАНСЬКЕ ЗАСЛАННЯ ВІЛЬЧИНСЬКИХ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ РАДОМА ДО КАМЕНЯ-КАШИРСЬКОГО

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЖИТОМИРСЬКЕ КОРІННЯ АЛІНИ ЛУЦКЕВИЧ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: НА ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ