Статті

Сімейними спогадами про життя на Хмельниччині, заслання її родини до Казахстану та повернення в Україну ділиться Галина Вітяк із Польського центру культури і освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі.

На жаль, нам не вдалося поспілкуватися з її мамою Зузанною Вовк.

У степи

«Мої дідусь і бабуся походять із польських родин Хмельниччини. У 1930-х рр. вони проживали в селі Сказинці (сьогодні Ясенівка Хмельницького району Хмельницької області, – авт.). Дідуся звали Францішек Іванович Вільчинський, а бабусю – Анна Степанівна Вільчинська. Мені докладно невідомо, коли вони народилися, але знаю, що бабуся Анна також мала дівоче прізвище Вільчинська. Вони були однофамільцями. Наша родина була заможною, мала господарство, відвідувала місцевий костел», – розповідає Галина Вітяк.

RH Witiak 1

Францішек і Анна Вільчинські, 1930-ті рр.

У 1935 р. у сім’ї Вільчинських народився старший син Антон, а через рік, у 1936 р., – менший Станіслав. Саме в цей час розпочиналися репресії проти поляків у Радянській Україні, зумовлені погіршенням польсько-радянських відносин і пошуком «внутрішніх ворогів». Вільчинських, як і тисячі інших, депортували до Казахстану.

«У 1937 р. нашу сім’ю разом із братами та сестрами мого дідуся Францішека вивезли в товарних вагонах на північ Казахстану, в степи. Їм пощастило, що в той час не було холодно, і дідусь із бабусею встигли вирити землянки. Вони ходили полями і збирали все, що можна було з’їсти, щоб вижити. Ті, хто потрапляв сюди взимку, просто замерзали», – говорить Галина Йосипівна. Частина людей помирала ще в дорозі до Казахстану через нестачу їжі та води, яку видавали один раз на день чи на кілька днів. У Вільчинських після прибуття до Казахстану помер син Станіслав. У 1939 р. у них народилася донька Зузанна, мама пані Галини.

Казахстанські зими

«У Казахстані нашу сім’ю поселили в Констянтинівці (сьогодні Айртауський район Північноказахстанської області Казахстану, – авт.). Мої дідусь і бабуся були освіченими людьми і якимось чином змогли дати собі раду на засланні», – відзначає Галина Вітяк. Депортовані до Казахстану поляки отримували статус спецпереселенців. Вони були обмежені в пересуванні та щомісяця реєструвалися в комендатурі.

«Після приїзду до Казахстану дідусь і бабуся місили солому і гній ногами, робили цеглинки і будували хатинки, які називали мазанками. Кожну ніч військові ходили Констянтинівкою, стукали по хатах, лякаючи людей. Мама розповідала: як була маленькою, збирала мерзлу картоплю на полях і молола в жорнах колоски, щоб прогодуватися», – каже пані Галина.

«Наша сім’я була далеко від страхіть Другої світової війни, але в цей час вона теж пережила трагедію. Квітень 1943 р. був холодним і замість очікуваного тепла продовжувалася снігова буря. Незважаючи на погоду, корови вже виходили на пашу і моя бабуся Анна пішла за ними. Її попереджали, що краще не виходити самій у таку погоду, але вона відповіла, що їй потрібно годувати своїх дітей і вона повинна повернути корів додому. Вдома лишила маленького хлопчика, що народився в 1942 р. Через деякий час корови повернулися до Констянтинівки, а бабуся – ні. Вже згодом її відшукали і привезли замерзлою. В 1944 р. помер її маленький син. Моя мама та її брат Антон лишилися з татом», – продовжує Галина Йосипівна.

«У 1947 р. помер також дідусь Францішек, який тяжко переживав втрату дружини та маленького сина. У нього стався інфаркт. Він обходив господарство, прийшов до хати і просто впав. Мама з братом лишилися сиротами. Їх забрали на виховання сестри дідуся, яких також переселили до Казахстану. Вони добре ставилися до моєї мами, але мали вже власних дітей, про яких, звичайно, піклувалися краще».

Удома Вільчинські говорили тільки польською. До Констянтинівки переважно переселили поляків із різних сіл Хмельницької області, а також німців із різних областей Радянської України. «Тут не було костелу чи церкви, але сестри мого дідуся взяли із собою до Казахстану молитовники та богослужбові книги. У себе вдома вони й проводили богослужіння, читали молитви. Коли пізніше ми повернулися до України, то всі дивувалися, що мама знає молитви, хоча й прибула з Казахстану. Сім’я була дуже релігійною», – згадує пані Галина.

Зузанна Вільчинська відвідувала школу в сусідньому з Констянтинівкою селі, а її старший брат Антон закінчив технікум у Тайинші. В середині 1950-х рр., під час освоєння цілини, поряд заснували поселення Ілліч і радгосп імені Ілліча. «Антон почав працювати в цьому радгоспі, а згодом сюди на роботу приїхала і моя мама. Вона була обліковцем. Казахи також приїжджали сюди з аулів, але їх було не багато», – розповідає Галина Вітяк.

До радгоспу імені Ілліча в Казахстані на роботу відправляли студентів із різних куточків Радянського Союзу.

«Сюди в 1958 р. зі Львова направили мого батька Йосипа Володимировича Вовка. Тут він познайомився з мамою. Батько народився в 1936 р. у селі Вовчківці (нині Тернопільський район Тернопільської області, – авт.). Він походив із мішаної польсько-української родини. Його мама Анна була полькою, а тато Володимир – українцем. У батька лишилися приємні спогади про німців, що перебували під час Другої світової війни в їхньому рідному селі. За його словами, вони добре ставилися до дітей, допомагали багатьом у лікуванні. Дідусь Володимир загинув після війни, а бабуся Анна прожила 84 роки.

RH Witiak 2

Зузанна Вовк із чоловіком Йосипом і дочкою Галиною, початок 1960-х рр.

Після знайомства з мамою батько ще повертався в Україну, але в 1959 р. приїхав до Казахстану й вони одружилися. В 1960 р. у поселенні Ілліч народилася я, а через півтора року – мій брат Володимир. Я сьогодні часто згадую казахстанські зими, коли випадало багато снігу. В 1960-х рр. там уже було спокійне життя. За нами не наглядали й не обмежували в пересуванні», – ділиться Галина Йосипівна (спеціальний нагляд за поляками, що проживали в Казахстані, офіційно зняли ще в 1956 р., а в 1959 р. за ними визнали громадянські права, – авт.).

RH Witiak 3

Зузанна Вовк із дочкою Галиною в Казахстані, друга половина 1960-х рр.

RH Witiak 4

Зузанна Вовк, 1960-ті рр.

Повернення додому

«Мій тато завжди хотів повернутися додому. В 1960-х рр. ми щоліта приїжджали до родини мого тата у Вовчківцях на Тернопільщині. Одного разу мама з братом навіть поїхали в Ясенівку на Хмельниччині, звідки нашу родину депортували до Казахстану. В нашій хаті жили інші люди, але коли вони дізналися про нашу долю, то запропонували звільнити для нас хату, аби лише ми повернулися до рідного села. Наприкінці 1960-х рр., коли я була в другому класі, ми повернулися з Казахстану до України.

У Львові, звідки батька направили на цілину, була складна ситуація з житлом, і ми вирішили поїхати до Тернополя. Тато пішов працювати на комбайновий завод, а мама – на фарфоровий. Після прибуття до міста батьки відправили мене на навчання в російськомовну школу, оскільки боялися, що в україномовній я матиму погані оцінки. В Казахстані я також навчалася в російськомовній школі, хоча вдома мама спілкувалася з татом українською. Я мала також кілька занять із казахської мови (усміхається, – авт.)», – відзначає моя співрозмовниця.

«Після закінчення школи № 4 у Тернополі я вступила до Тернопільського фінансово-економічного інституту. Я дуже добре підготувалася до вступних екзаменів і була впевнена у своїх силах. Проте на екзамені з географії я відповідала російською мовою, оскільки боялася, що українською мені буде складно і я не зможу правильно назвати той чи той термін. Незважаючи на мою правильну відповідь, викладач на прізвище Халява поставив мені трійку за те, що я відповідала саме російською. Я дуже плакала після цього, хоча все-таки вступила тоді у виш. Мене завжди підтримував тато, він навіть ходив зі мною на екзамени. На першому курсі інституту я вже впевнено спілкувалася українською мовою. На третьому курсі я вийшла заміж. Маю двох синів – Віталія та Ігоря», – розповідає Галина Йосипівна.

Лише після проголошення незалежності України батьки пані Галини почали розповідати дітям про їхнє життя в Казахстані. На початку 90-х Зузанна Вільчинська-Вовк подала заяву з проханням про реабілітацію себе і своїх батьків. У родинному архіві зберігається рішення комісії з питань поновлення прав реабілітованих при Ярмолинецькій районній раді від 1995 р. про реабілітацію виселеної до Казахстану сім’ї Вільчинських. Пізніше пані Зузанна як репресована особа отримала пам’ятну медаль від польського Управління у справах ветеранів та репресованих осіб.

RH Witiak 7

Рішення про реабілітацію родини Вільчинських

«Після приїзду на Галичину тато спочатку записав нас із братом українцями, але потім я відновила свої документи, що свідчили про польське походження. В батька були золоті руки. Він допомагав будувати костел у Тернополі. Тато помер у 2003 р. – це була для нас велика втрата. Під час поховання тата я була в такому стресі, що навіть не могла пригадати його ім’я, коли про це мене запитав священник. Півроку тому від коронавірусної хвороби помер мій брат Володимир», – завершує пані Галина.

«Сестри вашого дідуся також повернулися із Казахстану?» – запитую її. «Ні. Вони лишилися в Казахстані, оскільки вже були похилого віку й не хотіли починати все спочатку. Там вони й поховані. У віці 45 років у Казахстані помер також дядько Антон. Сьогодні я підтримую зв’язок із його дочкою. Від радгоспу, де я народилася, вже майже нічого не лишилося. Усі звідти виїхали, а будівлі розібрали. Лишився тільки фундамент. На початку 2000-х рр. багато поляків отримали можливість переселитися з Казахстану до Польщі. Ми також могли виїхати до Польщі, але я не наважилася. В мене була чудова робота. Я працювала на заводі «Оріон» провідним економістом і не хотіла всім ризикувати», – пояснює Галина Вітяк.

Сьогодні вона є активною членкинею Польського центру культури і освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі та намагається відвідувати всі заходи, що тут відбуваються.

RH Witiak 5

Галина Вітяк, серпень 2021 р.

RH Witiak 6

Зузанна Вовк, серпень 2021 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій ГЛАДИШУК 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ РАДОМА ДО КАМЕНЯ-КАШИРСЬКОГО

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЖИТОМИРСЬКЕ КОРІННЯ АЛІНИ ЛУЦКЕВИЧ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: НА ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1