Статті

У центрі Каменя-Каширського, поблизу приміщення міської ради, зустрічаюся з Людмилою Арсенюк, що свого часу працювала тут на різних адміністративних посадах. Нині вона – найактивніша представниця польської громади міста.

Упродовж останніх десятиліть саме Людмила Михайлівна опікується сакральними пам’ятками, що залишила після себе римо-католицька громада, яка до початку Другої світової війни нараховувала близько 1600 осіб і включала Камінь-Каширський та навколишні села.

Переїзд до Олексіївки

«Своїх дідусів і бабусь я не пам’ятаю. Мій батько Міхал Валентинович Кавалек народився в 1893 р. у поселенні Воля-Павловська Радомської губернії Російської імперії (нині Ліпський повіт Мазовецького воєводства), а мама Анеля Адамівна Вуйціцька – в 1908 р. у селі Тишиця Дольна, що містилося поблизу. Вірогідно, мій батько відбував військову службу, але детальною інформацією про це не володію. Після відродження польської державності брат мого батька Франек приблизно в 1920-х рр. переїхав до поселення Олексіївка, що на околиці Каменя-Каширського. Він одружився з місцевою українкою Анастасією. Сюди дядько запрошував і мого батька. Мої мама й тато одружилися в 1931 р. у Радомському повіті. Жили вони досить бідно. Через це й наважилися покинуті рідні землі та переїхати в пошуках кращої долі до Олексіївки», – розповідає Людмила Арсенюк.

«Батько працював будівельником у Камені-Каширському, Ковелі, Любешеві, а мама доглядала за господарством в Олексіївці. Знайомий мого батька Василь Дерев’янчук продав батькам клаптик землі й вони побудували невеличку хатинку – одна кімната й кухня. Хліва не було, а виживали завдяки маленькому городику», – продовжує моя співрозмовниця.

«В Олексіївці проживали лише поляки?» – запитую. «Переважно так. Там було сім польських сімей, а також мішані польсько-українські родини. Натомість євреї жили в Камені-Каширському», – відповідає Людмила Арсенюк.

«У 1933 р. народився мій старший брат Генек. Через два роки – ще один брат Лютослав, але у віці двох років він втопився в Олексіївці. На жаль, його могилка не збереглася на кладовищі. У 1938 р. з’явилася на світ моя старша сестра Данута. Я народилася в 1939 р., за кілька місяців до початку Другої світової війни. Мене в сім’ї називали Люциною, але в радянських документах записали Людмилою. Ми всі були хрещені в костелі домініканців у Камені-Каширському. Вже після війни, в 1951 р., народився менший брат Здзіслав. Його батьки охрестили в костелі в Луцьку», – відзначає Людмила Михайлівна.

RH arseniuk 1

 Генек і Лютослав, брати Людмили Арсенюк, середина 1930-х рр. 

Нас урятував сусід-українець

«Під час війни нам було дуже складно. Частина місцевих радикально налаштованих до поляків українців нас переслідували. Зважаючи на те, що мої батьки були з усіма привітними, сусіди нас захищали й рятували від розправ. Без них ми давно лежали би в землі», – розповідає Людмила Арсенюк.

«Одного разу до нас у двір прийшли українські націоналісти, вивели мого батька з хати та поставили біля берези, маючи намір розстріляти. В нашій домівці зробили обшук, забрали праску, шапки, тарілки та інше начиння. Ми разом із братом і сестрою вибігли до тата й почали плакати. Нас урятував сусід, українець Адам Дерев’янчук. Його хата була через дорогу від нашої в Олексіївці. Він якимось чином домовився із кривдниками і наш тато лишився живим. Ще до війни тато заприятелював із ним. Адам Дерев’янчук – хресний батько всіх дітей у нашій сім’ї, зокрема і мій.

Нас переслідували місцеві хлопці з навколишніх хуторів. Я їх усіх знаю, але не хочу називати. Вони формували банди, що нападали на польське населення. В Олексіївці поблизу нас проживала латишка Броня, заміжня за українцем Федором. Він очолював одну з таких банд. Саме Броня нас попередила про небезпеку, оскільки її чоловік проговорився, що Кавалеків, тобто нас, скоро не буде в живих. Ми звернулися по допомогу до батькового брата Франека і той доручив своєму сину Стефану на підводі вивезти нас з Олексіївки до Малих Голоб, подалі від небезпеки. Вночі ми покинули хату й повернулися лише після закінчення Другої світової війни», – говорить пані Людмила.

Серед документів, що зберігаються в її сімейному архіві, є посвідчення медичної комісії Польської армії в СРСР за 1944 р. про непридатність Міхала Валентиновича Кавалека до військової служби за станом здоров’я. Він мав проблеми з легенями, тому його не призвали до війська під час війни.

RH arseniuk 2

Посвідчення призивної комісії Польської армії в СРСР, 1944 р. 

Ми лишилися в Україні

«Після Другої світової війни майже всі поляки з Олексіївки виїхали до Польщі. Лишилися ми й сім’я Горбачевських. Мій дядько Франек, що раніше перебрався до Польщі, повідомив нам у 1951 р., що ще не вирішено питання із житлом, та порекомендував залишитися на певний час в Олексіївці. Після цього тато влаштувався працювати конюхом у колгоспі, а мама була ланковою.

RH arseniuk 3

Мама Людмили Арсенюк Анеля (в чорній сукні), маленькі Данута і Людмила з родичами, близько 1940-х рр.

Удруге можливість виїхати до Польщі була в 1956 р. Ми зібрали всі необхідні документи, пакували речі, я навіть лишила навчання в інституті. Проте в цей час мій брат Генек відбував військову службу в Калінінграді і його не відпускали з нами до Польщі. Мій батько вирішив, що без нього ми не поїдемо. Тому ми залишилися в Україні, а далі можливості виїхати вже не було», – згадує Людмила Арсенюк.

За її словами, до 1956 р. всі вдома розмовляли польською мовою: «Хоча тато до своєї смерті в 1980 р. вдома спілкувався польською мовою й використовував українські слова. Мама більше розмовляла українською, вона також померла в 1980 р. Спочатку ми святкували лише католицькі свята, а після війни почали відзначати також православні. Запрошували друзів і сусідів. Особливо близькими ми були із Горбачевськими, що також не виїхали до Польщі. Ми були наче одна родина».

Костел та повоєнне життя

«Яка доля костелу в Камені-Каширському?» – запитую. «В міжвоєнний період у нас була велика римо-католицька громада, а після війни багато поляків виїхали до Польщі й костел почав занепадати під натиском радянської влади. Окремі люди виносили начиння й до сьогодні зберігають його у своїх домівках. У приміщенні костелу облаштували деревообробний завод, а сусідню каплицю домініканського монастиря використовували для господарських цілей. Згодом храм зазнав ще більших руйнувань через пожежу на початку 1970-х рр. Після неї костел обладнали під кондитерський цех. Певний час він перебував у власності Волинської обласної споживчої спілки, а сьогодні його придбала районна рада для облаштування в ньому Камінь-Каширського краєзнавчого музею.

На початку 1990-х рр. я почала збирати підписи серед поляків, що лишилися в наших краях, для організації римо-католицької громади. Після цього вирушила в Любешів до ксьондза Яна Мухарського. Він скерував до нас ксьондза Роджера Мулярчика. Перша служба відбувалася в будинку мого брата Здзіслава. Його дружина була православною українкою. Однак частина громади була незадоволена тим, що служба відбувається в їхній домівці. Згодом я взяла дозвіл у голови райдержадміністрації на проведення богослужінь у моєму домі в Камені-Каширському. Після цього зусиллями нашої родини і ксьондза Зигмунта Майхера нам вдалося звести каплицю. У 2000 р. наша громада побудувала плебанію, де сьогодні відбуваються різні культурні й релігійні заходи. У 2005 р. було освячено новий костел Святих Архангелів Михаїла і Антонія поблизу напівзруйнованого костелу домініканців», – ділиться Людмила Михайлівна.

RH arseniuk 7

Каплиця домініканського монастиря із середини XVII ст. і костел Святих Архангелів Михаїла і Антонія, освячений у 2005 р. Фото із книги Наталії Пась «Камінь-Каширське Полісся. З історії краю». Луцьк: Волинська друкарня, 2021, с. 155

Розповідає і про особисте життя: «Спочатку я навчалася в школі в Олексіївці, а в старших класах вчилася вже в Камені-Каширському. В 1956 р. я вступила на географічний факультет Луцького державного педагогічного інституту, де провчилася лише два місяці. Ми готувалися виїхати до Польщі, тому я покинула навчання. Пізніше працювала в банку в Камені-Каширському, в бібліотеках у Рудці та Березовичах. Ще з дитинства я займалася спортом, тому вирішила вступити на факультет фізичного виховання у Володимир-Волинське педагогічне училище, яке закінчила в 1960 р. Мені давали направлення на роботу в інші області, але я лишилася на Волині. Згодом вступила в Кременецький учительський інститут на заочне відділення, але закінчила лише три курси, оскільки вийшла заміж.

Із чоловіком Миколою я познайомилася на змаганнях у Харкові. Він займався боксом і футболом. Народився в 1941 р. у Києві, виховувався в дитбудинку, де йому й дали прізвище Арсенюк. Після одруження ми жили в Києві, де в 1964 р. народився наш старший син Олег. У нас не було свого житла, тому ми вирішили повернутися в Камінь-Каширський. Тут у 1972 р. народився менший син Віктор. Я працювала в міській раді Каменя-Каширського, а згодом очолювала загальний відділ у райвиконкомі. Також певний час обіймала тут посаду керівника зі справ релігій. Завдяки цьому я мала можливість відвідувати всі навколишні храми. Микола був добрим зварювальником, і нам дали квартиру, а в 1981 р. ми перебралися в іншу квартиру в Камені-Каширському, в якій я зараз і проживаю. Чоловік помер у 2019 р.

RH arseniuk 4

Людмила Арсенюк із чоловіком Миколою, 1960-ті рр.

Мій найстарший брат Генек лишився жити в Олексіївці. Одружився з українкою, виселеною зі Східної Польщі. Працював водієм, господарював. Сестра Данута була прибиральницею в школі, страждала від сколіозу, працювала в господарствах в інших людей. Померла у 2018 р. Лишився тільки найменший брат Здзіслав. Сусіди називають його Славіком. Він також працював водієм і господарював».

Зараз Людмила Арсенюк живе в Камені-Каширському, сумує за сестрою і чоловіком, що відійшли в попередні роки. Час від часу хворіє. Можливо, дають про себе знати часті відвідини Чорнобиля, оскільки в 1980-х рр. пані Людмила працювала заступником головного лікаря медичної служби по цивільній обороні в Камені-Каширському і їй доводилося відвідувати забруднені території.

RH arseniuk 5

Людмила Арсенюк, липень 2021 р.

Незважаючи ні на що, Людмила Михайлівна намагається кожного дня робити зарядку та не втрачає оптимізму. Саме вона з покійним чоловіком Миколою, з моменту відновлення діяльності римо-католицької громади, довгий час слідкувала за порядком у костелі, плебанії та каплиці домініканського монастиря. Нині вона продовжує цю роботу та залишається найактивнішою представницею польської громади Каменя-Каширського.

RH arseniuk 6

Руїни колишнього костелу домініканців у Камені-Каширському, липень 2021 р.

RH arseniuk 8

Римо-католицька громада Каменя-Каширського, 2010-ті рр. Фото із книги Наталії Пась «Камінь-Каширське Полісся. З історії краю». Луцьк: Волинська друкарня, 2021, с. 156

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій ГЛАДИШУК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЖИТОМИРСЬКЕ КОРІННЯ АЛІНИ ЛУЦКЕВИЧ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: НА ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1