Статті

З Аліною Луцкевич, що походить із Житомирської області, ми зустрілися після меси поблизу костелу Святої Анни в Ковелі. Вона розповіла про непросту долю своєї родини, яка пережила, зокрема, радянські репресії, воєнне лихоліття та повоєнний голод.

Радянські репресії

«Мої дідусі й бабусі з обидвох ліній походять із польських родин Житомирщини. Батьків мами, що проживали в селі Заміри Потіївського району Житомирської області, звали Антон Феліксович і Розалія Феліксівна Жидецькі, а батьків тата, що мешкали в містечку Володарськ-Волинський (сьогодні Хорошів Житомирського району, – авт.), – Антон і Розалія Гзовські. Це були дуже релігійні люди середнього достатку, що не оминали можливості за першої ж нагоди відвідати костел у Житомирі», – ділиться Аліна Луцкевич.

Дідуся моєї співрозмовниці Антона Жидецького на початку 1930-х рр. вислали в Сибір, звинувативши в тому, що він мав вітряк і був куркулем. «Дорогою він замерз у потягу і його викинули з вагона. Так мені розповідали бабуся і мама», – продовжує пані Аліна.

Згідно з архівними даними, опублікованими у виданні «Реабілітовані історією. Житомирська область. Книга 3», Антона Феліксовича Жидецького 1895 р. н., поляка за національністю, заарештували 15 березня 1933 р. Його, як і тисячі інших у той час, безпідставно звинуватили в контрреволюційній діяльності та вислали в Північний край на три роки. Інформація про його подальшу долю відсутня.

Того ж року затримали й Миколу Феліксовича Жидецького із села Заміри (вірогідно, брат Антона, – авт.). Натомість у 1937 р. арештували й розстріляли Діонісія Феліксовича Жидецького і Броніслава Феліксовича Жидецького, що також походили із села Заміри (припускаємо, що це брати Антона, – авт.). Останньому не допомогло й те, що він був членом КП(б)У, мав вищу освіту і працював агрономом. Броніслава Жидецького, поляка за національністю, обвинуватили в причетності до міфічної української контрреволюційної організації та шкідництві.

«Мій батько Сигізмунд Антонович Гзовський народився в 1912 р. у Володарську-Волинському, а мама Хелена Антонівна Жидецька – в 1916 р. у Замірах, – зазначає Аліна Сигізмундівна. – Мама навчалася у Володарську-Волинському і там познайомилася із татом. Після одруження, приблизно в середині 1930-х рр., вони переїхали до Житомира, де знімали квартиру. Мама влаштувалася вчителькою в місцеву польську гімназію, а батько був водієм. Окрім польської, мама також добре знала німецьку мову, була освіченою жінкою».

RH Luckiewicz 1

Сигізмунд Антонович Гзовський, батько Аліни Луцкевич, кінець 1930-х рр.

RH Luckiewicz 2

Хелена Антонівна Жидецька, мама Аліни Луцкевич, кінець 1930-х рр.

Друга світова війна

«Із початком Другої світової війни мої батьки почергово проживали в Замірах і Коритищі Житомирської області. Під час німецької окупації солдати розстріляли брата моєї мами Марцеля. Згідно з родинними спогадами, його двадцятирічного примусили викопати собі яму і вбили, оскільки подумали, що він єврей. Живими лишилися мамині сестри: Марія, Броніслава і Валентина», – говорить Аліна Луцкевич.

«Я народилася в 1942 р., моя менша сестра Софія – в 1945 р., а брат Антон – уже після війни, в 1950 р. Мама розповідала, що, коли мені було кілька місяців, до нас у село прибули німці й наказали вийти з хати. Ситуація була критичною, нас могли розстріляти, але мій двоюрідний брат Ясьо, що мав тоді п’ять років, побіг до німецького солдата і почав цілувати йому чоботи, благаючи не стріляти в нас. Після цього німець сказав мамі, щоб ми повзли до лісу на колінах і не оберталися. Тоді була зима і я частково обморозила тіло. Німець, який мав нас убити, сказав своєму керівництву, що виконав справу і вкинув тіла до яру», – каже Аліна Сигізмундівна.

«Після цього я сім разів хворіла на запалення легенів. Одного разу мала надвисоку температуру. Нам допоміг німецький військовий, що мав високий чин. Він побачив мене в такому стані й наказав своєму помічникові поїхати за ліками. Він сам зробив мені укол і мені покращало. Це була порядна людина. Натомість батько розповідав, що іншого разу до нас прийшли бандити, вивели його на мороз і почали шукати в хаті дорогоцінні речі, а побачивши мене в колисці, перевернули і її. Мама тоді дуже злякалася за мене», – додає Аліна Луцкевич.

Згідно з інформацією із сайту «Память народа», батька пані Аліни Сигізмунда Гзовського призвали до Червоної армії в 1943 р., а в 1944 р. комісували через поранення. «Батько відбував службу у звичайній частині, розповідав, що 18 днів був в оточенні та мусив їсти кору, щоб вижити. На війні він отримав поранення й повернувся без трьох пальців», – ділиться Аліна Сигізмундівна.

Голод

Після Другої світової війни cім’я Аліни Луцкевич переїхала до Черняхова, теж на Житомирщині. У цьому селі вона жила поблизу православної церкви.

Перші повоєнні спогади пані Аліни пов’язані з голодом та мерзлою картоплею, яку вони збирали з батьковою сестрою Севериною: «Пам’ятаю, коли до мами приїжджав двоюрідний брат, то я бігала за ним і просила хліб (ледь стримує сльози, – авт.). Також пам’ятаю, що відразу після війни майже не ходила і мала обморожені руки та ноги. Через це я чотири місяці перебувала в лікарні й була дуже худенькою. Навіть посоромилася вам принести фотографію з того часу».

«Відразу після війни мої дідусь і бабуся по батьковій лінії виїхали до Польщі. Вони поселилися в місті Гливиці на південному заході Польщі. З усієї сім’ї тільки мій батько лишився в Черняхові, хоча нам також пропонували виїхати», – продовжує вона.

«Нам було складно виїхати. Потрібні були гроші на дорогу, а ми не наважилися продати все своє майно. Наприкінці 1950-х рр. ми також роздумували про переїзд до Польщі. Нас цілий рік перевіряли: чи ми не були судимі, чи не співпрацювали з бандитами. Мама зібрала документи й поїхала в Київ. Там їй повідомили, що термін прийому документів завершився. Тому ми лишилися жити в Черняхові», – каже Аліна Сигізмундівна.

RH Luckiewicz 3

Аліна Луцкевич, 1948 р.

«Якою мовою ви спілкувалися в сім’ї?» – запитую. «До четвертого класу я розмовляла з батьками тільки польською. Ми продовжували зберігати традиції, незважаючи на те, що в Черняхові проживало мало поляків і не було костелу. Нашими друзями були стоматолог Кучинський і сусідка, пані Собецька. Також навпроти нас жила єврейка, яку звали Малка. Ми давали їй паску на Великдень, а вона приносила нам мацу. Пригадую, що ми разом із сестрою отримали Перше причастя в костелі Святої Софії в Житомирі. У школі мама тоді сказала, що везе нас до лікаря на огляд», – ділиться Аліна Луцкевич.

Згадуючи своє дитинство, вона зазначає: «Я два роки просила маму купити мені гітару і, врешті, отримала її. Згодом навчилася грати. Моя мама грала на гітарі та мандоліні, любила співати. Разом ми виконували українські народні пісні, а коли приїжджали родичі з Польщі, то співали польські пісні».

«Як склалася доля ваших рідних?» – цікавлюся. «Після війни мій батько працював водієм, помер у 1958 р. від раку. Мама шила для знайомих куртки і пальта із солдатських шинелей, померла у 2003 р. Брат Антон працював на цукровому заводі поблизу Радехова, а сестра Софія, закінчивши Костромський технологічний інститут, працювала в Костромі, а в 1984 р. переїхала до Києва», – відповідає Аліна Сигізмундівна.

RH Luckiewicz 4

Хелена Жидецька, мама Аліни Луцкевич, брат Антон, Аліна Луцкевич та її сестра Софія, 1958 р.

Львів та Ковель

«У 1959 р. я закінчила українську школу в Черняхові і впродовж року працювала піонервожатою. Згодом нас відвідала тітка Валентина зі Львова і порадила мені поїхати з нею. Я вступила до Львівського торгово-кулінарного училища, яке закінчила в 1961 р.», – згадує Аліна Луцкевич.

Запитую її про атмосферу у Львові під час навчання. «На мою думку, там простежувалася легка прихована неприязнь до поляків. Коли я зустрічала поляків, то віталася польською, а коли українців – то українською. В жодному разі не можна було казати: «Здрастє». У Львові я займалася спортом, відвідувала товариство «Спартак». Мені пропонували продовжувати заняття спортом професійно, але я відмовилася», – говорить пані Аліна.

«У мене була можливість лишитися працювати в їдальні заводу телевізорів у Львові, але я пішла в трест залізничних ресторанів і попросила, щоб мені дали направлення на роботу в ресторан. Після цього мене розподілили в залізничний ресторан станції Ковель. Тут я працювала 40 років на одному місці. Наш заклад славився культурою обслуговування і доброю якістю страв. Мені було дуже приємно, коли відвідувачі дякували за роботу. Часто Новий рік я зустрічала на роботі, а не вдома. Також закінчила факультет економіки і планування народного господарства Львівського державного університету, отримавши вищу освіту. В 1968 р. захистила звання майстра повара в Борисполі, виготовивши свою унікальну страву – рулет «Новинка». На виставці народного господарства в Москві теж отримувала схвальні відгуки. На різноманітних кулінарних конкурсах мої учні були добре підготовлені та займали призові місця», – розповідає Аліна Луцкевич.

«Що ви знали про Волинь, коли вас сюди відправляли на роботу?» – запитую. «Дуже мало. Мені казали, що «бандери» мене вб′ють, і мама просила, щоб я сюди не їхала. Такі були часи, пропаганда робила свою справу», – згадує вона.

«На Волині я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Дмитровичем Луцкевичем, що народився в 1933 р. у Ковелі. Він походив із української сім′ї. Часом розповідав мені про своє навчання в польській школі до Другої світової війни. В нього навіть збереглася специфічна вимова букви «л», характерна для польської мови. Його батько загинув на війні, а мама займалася домашнім господарством. Із Миколою ми почали разом жити в 1962 р., а через рік народився наш син Сергій. Повінчалися ми вже у зрілому віці. Помер Микола у 2011 р.», – каже Аліна Сигізмундівна.

Сьогодні Аліна Луцкевич часто відвідує костел Святої Анни в Ковелі, де її внук Сергій колись був міністрантом, відзначає і українські, і польські свята, грає на гітарі та дуже любить поезію.

RH Luckiewicz 5

Аліна Луцкевич, 2021 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій ГЛАДИШУК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ: НА ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1