Статті

Із Христиною Макух ми зустрілися в Польському центрі культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі. Моя співрозмовниця походить із села Дорофіївка, що на Збручі.

До Першої світової війни річка була своєрідним кордоном між Російською та Австро-Угорською імперіями, а в міжвоєнний період уже розділяла Польщу та Радянський Союз.

На прикордонні

«Мої дідусі й бабусі походять із Дорофіївки. По батьковій лінії це були поляки, а по материнській – українці. Дідуся по батьковій лінії звали Антон Франків, а бабусю Анна Баранецька. Сім’я господарювала в Дорофіївці, дідусь навіть певний час був війтом. У них було шестеро дітей: Флоріан, Станіслав, Юліан, Фелікс, Ганка і Катерина», – розповідає Христина Макух.

«Мій батько Флоріан народився в 1907 р., а через сім років його сім’ю спіткало горе. Помер його батько, дідусь Антон, і матері довелося самій виховувати шістьох дітей. Бабусі було дуже складно й мого батька відправили на виховання до дитячого інтернату у Львові. Після закінчення цього закладу він лишився жити в цьому місті», – продовжує пані Христина.

Після закінчення інтернату Флоріан Франків навчався в ремісничій школі у Львові. «Він став першокласним кравцем, шив костюми і пальта високої якості. До нього приїздили люди з навколишніх сіл та робили замовлення. Окрім цього, батько був фахівцем у слюсарній справі, а його захопленням була музика. В нього був талант, і він міг грати на багатьох інструментах, передусім на скрипці та баяні. В батька була скрипка, виготовлена італійськими майстрами. На жаль, після його смерті злодії вкрали цю дорогу й пам’ятну річ», – згадує Христина Флоріанівна.

«У середині 1930-х рр. батько остаточно повернувся до нашого села. Час від часу він приїжджав до Дорофіївки й одного разу познайомився з моєю мамою Анною Кривою, що народилася в 1914 р. Її батьки Лука й Марія були українцями. У мами ще було троє братів: Тимофій, Михайло і наймолодший Володимир, який загинув у роки Другої світової війни. Дідусь Лука рано помер, а бабуся жила з нами, господарювала і працювала в колгоспі», – розповідає Христина Макух.

RH Makuch 1

Флоріан Макух (у центрі) з офіцерами прикордонної застави в Дорофіївці, 1930-ті рр.

Додає, що її батьки одружилися й лишилися жити в Дорофіївці: «Я народилася в 1937 р., моя сестра Дана – в 1939 р., а наш молодший брат Здзіслав – у 1946 р. Ми вважали себе поляками, але завжди жили дружно з українською родиною моєї мами, ходили один до одного в гості. Батько після повернення зі Львова спочатку розмовляв тільки польською мовою, а згодом і польською, і українською, натомість мама – лише українською. В моїх батьків було поле, вони господарювали і почали зводити для себе нову хату. Батько шив для людей одяг, а вони віддячували допомогою по господарству – хтось орав землю, а хтось засівав нам поля».

Дорофіївка протягом тривалого часу була розташована на прикордонні, тому розпитую свою співрозмовницю про військових. «Поблизу села була прикордонна застава, а ми якраз жили навпроти. Із нашою сім’єю товаришував офіцер Проскурницький, він часто заходив у гості. Його сини Єжи і Здзіслав гралися зі мною, а дружина була моєю хрещеною мамою», – відповідає пані Христина.

RH Makuch 2

Христина Макух (у центрі) з дітьми офіцера Проскурницького, близько 1939 р.

Прикордонна застава в Дорофіївці була частиною Корпусу охорони прикордоння (КОП), який охороняв польсько-радянський кордон. Військові, які там служили, патрулювали близько 10 км кордону. Моя співрозмовниця показує фотографію, на якій її батько грає на скрипці поряд із солдатами сторожової варти КОП «Дорофіївка».

«Офіцери застави часто приходили до нас. Батько разом із ними грав на скрипці. У 1939 р. радянські солдати зруйнували прикордонний пост у Дорофіївці, а Проскурницького і його сім’ю вивезли. Після цього наші контакти з ними обірвалися», – додає Христина Флоріанівна (підпоручика Мечислава-Юзефа Проскурницького із батальйону КОП «Скалат» розстріляли в Катині у  квітні 1940 р., його дружину Юлію із дітьми вивезли в Сибір, після війни вона з одним із синів поселилася в Канаді, друга дитина померла в засланні, – авт.).

Дорофіївка під час Другої світової війни

«Із початком Другої світової війни мого батька і його брата Станіслава призвали до Війська Польського. Вони обороняли Варшаву від німців, а дядько Станіслав навіть потрапив до них у полон. Батько отримав контузію, і його відправили додому. Вже після війни дядько розповідав про злидні і катування, що спіткали його в полоні. Він шість років провів у Німеччині, працюючи на місцевих фермерів», – говорить Христина Макух.

«Як у вашому селі зустрічали зміну влади в 1939–1941 рр.?» – запитую. «Казали, що як прийшли совєти, то якоїсь ворожнечі не було. А вже коли до нашого села прибували на мотоциклах німці, то наші люди зустрічали їх із квітами. Мені тоді було чотири роки. Пам’ятаю, як сільські дівчата метушилися, рвали квіти й дарували німцям. Напевно, така політика була, і нас запевняли, що прийшли «визволителі», – відповідає Христина Флоріанівна.

«Поблизу нас на відстані трьох хат перебували німці, і мій тато часто з ними говорив, оскільки знав німецьку мову з часів вересневої кампанії 1939 р., – продовжує пані Христина. – Вони також патрулювали кордон. Батько іноді запрошував їх до нас погрітися, і я намагалася вловити їхню розмову, бо хотіла також вивчити мову. Коли згодом пішла до першого класу, то вже знала окремі німецькі слова».

Моя співрозмовниця згадує також трагічну історію про односельчан, які пішли до Збруча заготовляти очерет. Його використовували для опалювання домівок, оскільки поряд із Дорофіївкою не було лісів. «Кожен мав свою ділянку й вирубував очерет на зиму. Німці зі сторони Волочиська (місто Волочиськ розташоване в сучасній Хмельницькій області на іншій стороні Збруча, – авт.) побачили таке велике скупчення людей і подумали, що це партизани (у липні 1943 р. цими територіями проходили радянські партизани під командуванням Сидора Ковпака, – авт). Після цього вони почали стріляти з кулеметів. Одну людину вбили й кількох поранили», – каже Христина Макух.

У Дорофіївці, за словами Христини Флоріанівни, жили кілька єврейських родин: «Один із них ще до війни тримав корчму. Після війни нікого з них не лишилося. Моя мама розповідала, як німці розстрілювали євреїв. Вона часто ходила до Підволочиська, розташованого на відстані 7 км від Дорофіївки. Тут німці на горі організували гетто і зганяли сюди євреїв із навколишніх сіл. Багатьох розстріляли, кидаючи у викопані ями. Мама якраз була поряд і казала, що з тих ям кров витікала (йдеться про червень 1943 р., коли у Підволочиську відбувся масовий розстріл євреїв, – авт.)».

«Чи комусь із них вдалося урятуватися?» – запитую. «Так. У нашому селі була одна жінка на прізвище Залипа. Вона працювала служницею в Підволочиську, в будинку аптекаря Вайнберга. Сім’ю розстріляли німці, а їй вдалося переховати їхнього сина Юрія. Згодом ми із цим врятованим хлопчиком ходили разом до школи. Він був дуже розумний і за один рік закінчував два класи. Пізніше він переїхав до Львова і навчався на юриста. Після війни Юрій Вайнберг допомагав своїй рятівниці, а коли вона померла, поставив їй пам’ятник на цвинтарі», – ділиться Христина Макух.

Ми лишилися в Україні

«Ще наприкінці війни, після повернення радянської влади, мій батько почав працювати на цукровому заводі у Волочиську. Він був і слюсарем, і електриком, і також розбудовував цей завод. Казали, що в нього золоті руки. Згодом у батька виявили пухлину мозку і він втратив мову. Помер тато в 1970 р. Натомість мама після війни працювала в колгоспі, доглядала за телятами», – каже Христина Флоріанівна.

«Чи у Вас не було можливості виїхати до Польщі після Другої світової війни?» – запитую. «Мій тато почав готувати документи, але мама відмовилася покидати Дорофіївку. Таким чином ми лишилися в Україні. Своєю чергою, уся родина мого батька виїхала до Польщі. Наприклад, мій дядько Станіслав після свого звільнення з німецького полону поїхав до Польщі, спочатку без сім’ї. В 1956 р. до нього приєдналася дружина з дітьми. Час від часу вони приїжджали до мене в Дорофіївку», – продовжує Христина Макух.

RH Makuch 3

Зліва направо: Христина Макух, бабуся Анна Баранецька, Данута Макух, кінець1940-х рр.

«У Дорофіївці зберігся костел (йдеться про костел Святого Станіслава Костки – єдиний на Тернопільщині збережений до наших днів дерев’яний католицький храм, – авт.). Саме тут я прийняла Перше причастя приблизно в 1949 р. Пам’ятаю, що спочатку разом з іншими дітьми щоранку ходила на катехізис до костелу в Підволочиську, де нас навчав ксьондз Броніслав Мірецький. Тоді я не вміла писати польською мовою й переписувала для себе молитви українськими буквами. Моя мама після шлюбу з батьком принесла свою метрику до костелу, але, помираючи, просила щоб її поховав український священник», – зазначає Христина Макух.

Після закінчення семи класів у школі в Дорофіївці вона вступила до Кременецького медичного училища. «Коли я отримувала паспорт, мені пропонували записати мене українкою, але я відмовилася й попросила записати мене полькою. Після навчання у Кременці я поїхала до Підволочиська, де працювала в районній лікарні. Тут я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Броніславом Макухом, що також походив із мішаної польсько-української сім’ї. Його мама Михаліна Козловська була полькою, а батько Мартин – українцем. Незважаючи на це, всі діти в їхній родині мали польські імена. Я теж спочатку думала, що виходжу заміж за поляка, але згодом він відверто зізнався, що вважає себе українцем (усмі­хається, – авт.). Мій чоловік працював на залізничній станції в Підволочиську. Після нашого одруження в 1957 р. його батьки купили нам хату, а через рік у нас народилася дочка Людмила», – говорить Христина Макух.

«На початку 1960-х рр. мого чоловіка перевели на роботу до Тернополя, і ми переїхали сюди. Я почала працювати медсестрою в залізничній лікарні у дитячому відділенні. В 1965 р. у нас народився син Андрій. У Тернополі ми доглядали за однією самотньою пані, що обіцяла нам лишити квартиру після її смерті. Вона була паралізована, і ми про неї піклувалися. Після її смерті до нас прийшли з міської ради й виселили із квартири», – згадує Христина Флоріанівна.

RH Makuch 4

Христина Макух (у центрі) під час роботи в залізничній лікарні Тернополя, 1960-ті рр.

«Моя дочка працювала касиром на вокзалі в Тернополі, а у 2001 р., після відвідин Львова під час приїзду Папи Йоана Павла ІІ, поїхала на заробітки до Іспанії, де живе до сьогодні. Один із її синів – у США, а інший – у Тернополі. Мій син Андрій навчався на машиніста. Одна з його дочок проживає в Києві, а інша, якій я прищепила любов до костелу, вивчила згодом польську мову й поїхала навчатися до Польщі», – розповідає Христина Макух.

Сама пані Христина польську вивчила вже у дорослому віці. «Коли я була маленькою, батько намагався мене навчити польської мови, але я опиралася», – згадує вона.

«Уже в зрілому віці почала відвідувати заняття з польської у старшій групі в школі при Польському культурно-освітньому товаристві Тернопільської області (нині Польський центр культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі, – ред.). Навчалася разом із сьогоднішнім головою нашого товариства Петром Фризом, із яким була знайома з часів моєї роботи фельдшером у медпункті, де я працювала останні 10 років перед виходом на пенсію», – завершує Христина Макух.

RH Makuch 5

Христина Макух, серпень 2021 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій ГЛАДИШУК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1