Статті

Коли я повертаюся пам’яттю до 50–60-х років минулого століття, бачу рідний дім, завжди повний гостей, незліченної кількості двоюрідних братів і сестер, які згадували предків й розмовляли про давні події. Говорили про місця, яких марно шукати на карті теперішньої Польщі. Як же архаїчно в «сучасній» Польщі звучали слова лицар, дворянин, герб, верста чи каторжник.

Після лихоліть повстань, революцій і світових воєн більшість родинних документів і фотографій пропала. На щастя, історія сім’ї, яку рідні неодноразово переповідали, закарбувалася в пам’яті мого тата, а пізніше й у моїй. Треба було тільки почекати на поштовх, який запустив би потребу записати сімейну історію.

Це сталося в 1990 р. у результаті поїздки з дружиною до Києва. Прогулюючись цим містом, я пригадав, що через нього в 1863 р. гнали в колоні засланців мого прадіда Мацея Леха, закованого в кайдани. Тут його судили, і звідси він почав свою мандрівку в Сибір. Кількома століттями раніше зовсім інакше дивилися на Київ мої предки, які жили в Київському воєводстві. Ось так я розпочав експедицію в минуле, яка допомогла мені пізнати багато невідомих фактів із життя моєї родини.

Креси Речі Посполитої населяли тисячі шляхетських родів, життя яких віками проходило однаково. Вони обробляли землю, молилися та захищали батьківщину. Постійна боротьба позбавляла їх не лише нажитого добра, але й життя. Шаблі та рушниці висіли на стінах зовсім не для оздоби. Ця постійна небезпека формувала вдачу чергових поколінь. Із твердим характером, гостинні й щиросерді, але одночасно чванливі й задерикуваті – ось такими були мешканці кресових двориків.

Не інакше було й у колишньому Київському воєводстві, в околицях Овруча, де жили мої предки. На розлогих просторах, перерізаних численними річками, покритих переважно лісами й болотами, були розкидані скромні шляхетські дворики. Найчастіше їхній вигляд мало різнився від сільських халуп, але їхньою характерною рисою були ґанки з колонами. Єдиною розвагою в монотонному житті їхніх мешканців були гостини, які зазвичай поєднувалися із сімейними подіями, як-то шлюби, хрещення, похорони, а також виїзди на сеймики до поблизьких містечок.

Світське життя обмежувалося головним чином найближчими сусідами, адже відсутність добрих доріг утруднювала пересування. Найгірше було навесні й восени, коли в період розливів і дощів дороги, залиті водою, ставали цілковито непроїзними. З другого боку, це був своєрідний захист від ворожих наскоків. Із плином літ товариські стосунки переростали в сімейні, а численні потомки були причиною все частішого роздроблення маєтків і все більшого зубожіння їхніх власників. У такому світі, незмінному впродовж багатьох років, жили тут роди Якубовських, Гарбовських, Павшів, Буровських, Вишневських, Лехів та інші.

Dolega

Шляхетський герб Доленга

Згадуючи рід Лехів, треба повернутися до XVI ст. У гербівнику Каспера Несецького згадується народжений у середині XVI ст. лицар Анджей Трембач Лех. Ось так Несецький описав його участь у битві під Псковом: «Піді Псковом року 1582, коли вже побачили немалий пролом у стіні, який вони, два дні стріляючи з гармат, учинили, туди все лицарство почало до штурму охоче тиснутися (…), а насамперед ті, що були власними слугами його мості короля: Станіслав із Мєндзиходу і його рідний брат Лукаш, Войцех Собеський (…), Анджей Трембач Лех». Його подальша доля не відома.

На підставі документів, які зберігаються в Державному архіві Житомирської області, було відтворено генеалогічне дерево Лехів, яке охоплює членів роду тільки чоловічої статі. Лехи жили в родовому маєтку неподалік Олевська (нині Житомирська область, – ред.), у Залав’ї або Кузниці-Залавській (зараз село Залав’я в Сарненському районі на Рівненщині, до реформи 2020 р. Рокитнівський район, – ред.), утримувалися з доходів від сільського господарства. Спокійне життя, яке регулювалося законами природи, переривали бої з козаками і татарами, які в XVII ст. спустошували ці землі.

Рід Лехів бере свій початок від Антонія Леха, який народився близько 1640 р. і гіпотетично міг бути правнуком Анджея Трембача Леха. Ім’я та прізвище його дружини невідоме. Знаємо лише, що в нього був син Марцін, приблизно 1660 р. н., який одружився з Маріанною (прізвище невідоме). Мав із нею двох синів: Анджея, одруженого з Аполлонією (прізвище невідоме), та Антонія (приблизно 1680 р. н.).

Антоній одружився з Марією (Маріанною) Буровською, у цьому шлюбі народилися Стефан (мав синів Габріеля й Антонія) і Станіслав. Він був заможним землевласником. Крім родової Кузниці-Залавської, володів іще двома уділами у двох селах. У 1714 р. купив разом із дружиною Марією в хорунжого польського війська Шимона Зайончковського гербу Тарнава за 27 тис. злотих (верховий кінь у ті часи коштував близько 70 злотих) частину села Горошок у Житомирському повіті Київського воєводства, в яку входили землі, ліси, будівлі та піддані.

Після смерті Марії (померла перед 1727 р.) Антоній вирішив одружитися повторно. Безсумнівно, його становище серед околичної шляхти було настільки значним, що Ян Трипольський гербу Гоздава, представник одного з найвідоміших кресових родів, віддав йому за дружину дочку. Мабуть, тесть любив Антонія, бо в 1727 р. подарував йому третину села Волосів із лісами, полями й підданими. Крім Антонія, Ян Трипольський обдарував майном інших трьох зятів: Антонія Вєжховецького, Стефана Червінського й Адама Лясковського – стольника теребовлянського.

Менший син Антонія Леха, Станіслав, народився в 1707 р. У книзі метрик хрещень парафіяльного костелу Кармелітського ордену в Олевську записано: «Року Господнього 1707, дня 20 січня, я, брат Ідельфон Яміловський, кармеліт, охрестив дитя іменем Станіслав, сина шляхетних батьків Антонія і Маріанни з Буровських Лехів, законних супругів. Хресними батьками були шляхетний Юзеф Лех зі шляхетною Маріанною Гарбовською з Кузниці-Залавської Залав’я. На доказ чого власною рукою підписуюся і печатку парафіяльного костелу Кармелітського ордену в Олевську кладу».

Станіслав Лех був одружений двічі. З першою дружиною, Маріанною Таргонєвою, мав п’ятьох синів: Антонія (у 1834 р. він був іще живий, йому було 103 роки), Францішека, Яна, Томаша, Міхала, а з другою жінкою Катериною мав одного сина, також Міхала.

Станіслав Лех успадкував частину села Горошок, яку на схилі літ продав, про що інформує збережений запис у земських житомирських книгах: «20 вересня 1771 р. перед Олександром Бартоломеєм Корвін-Пьотровським, намісником земським житомирським, від імені неповнолітніх синів Томаша і Францішека, малолітніх Міхала та Яна предстали Станіслав Лех та його повнолітній син Антоній Лех із метою продажу за суму 9600 злотих Янові та Станіславові Каньовським, синам Антонія, успадкованої частини села Горошок, розташованої в Житомирському повіті Київського воєводства. Предметом продажу є село зі всіма підданими обох статей, їхніми повинностями і данинами, а також полями, лісом, корчмою і всіма приналежностями».

Своїм заповітом Станіслав Лех залишив п’ятьом синам від першого шлюбу по 1 тис. злотих. Видно, велике значення він надавав освіті, оскільки найменшому з дітей, Міхалу, сину від другого шлюбу, відписав 5 тис. злотих на здобуття освіти.

Станіслава Леха поховали на кладовищі парафіяльного костелу Кармелітського ордену в Олевську Київської дієцезії, де спочивали багато членів роду Лехів.

Син Станіслава й Маріанни Таргонєвої, Міхал, народився в 1758 р. за панування короля Августа ІІІ Сакса. У метричних книгах записано: «Року Господнього 1758, дня 24 квітня, я, брат Маріан Якубович, кармеліт, охрестив дитя іменем Міхал, сина шляхетних батьків Станіслава і Маріанни (у дівоцтві Таргонєва) Лехів, законних супругів із Кузниці-Залавської. Хресними батьками були шляхетний Ян Якубовський зі шляхетною Евою Гарбовською. На доказ чого власною рукою підписуюся і печатку парафіяльного костелу Кармелітського ордену в Олевську кладу».

Міхал Лех був одружений двічі. Першою його дружиною була Барбара Новаковська, другою – Роксана, з якою він мав трьох синів: Стефана, Юзефа і Теодора. Найменший син, Теодор, народився в 1789 р., незадовго перед падінням Речі Посполитої обох народів. У дорослому житті Теодор мешкав у селі Горбачі, парафія Народичі в Овруцькому повіті Волинської губернії. 17 лютого 1831 р. вердиктом волинського шляхетського депутатського зібрання під № 24 йому надали шляхетські привілеї.

На початку 30-х рр. XIX ст. Теодор Лех одружився з Параскевою, мав із нею двох синів: Міхала і Мацея. В 1834 р. він потрапив під репресії російського уряду (правдоподібно, це було пов’язано з Листопадовим повстанням) і був переписаний із шляхетського стану до списку міщан Овруцького повіту. Не погодившись із таким рішенням, 24 травня 1857 р. Теодор розпочав процес щодо поновлення в шляхетських правах, який через кілька років успішно завершився.

У 1863 р. Мацех Лех, отримавши від батька найкращого верхового коня, сімейну шаблю і дубельтівку, вступив у повстанський збройний загін Овруччини, що саме формувався. Командиром повстанського загону призначили молодого, всього лиш 26-річного, випускника військового училища, поручника піхоти Леонарда-Романа Вишневського гербу Рамулт. У своєму розпорядженні він мав двох досвідчених у військовому ремеслі офіцерів Францішека Байковського і штабс-капітана Адама Пльонсковського. До загону приєдналася переважно молодь зі шляхетського стану, яка не мала військового досвіду. Деякі (Пльонсковський і Вільчинський) взяли із собою селян із маєтку, можливо, як візничих.

Варто припустити, що так само, як і в інших загонах, повстанці мали на озброєнні старі шаблі найрізноманітніших типів, дубельтівки й одностволки із саморобними багнетами, капсульні револьвери, пістолети, обрізи та навіть сторчма вирівняні коси. У бою, який невдовзі відбувся, невеликий загін із 50 осіб не мав жодних шансів подолати набагато чисельніших росіян, яких додатково підсилили селяни, озброєні вилами, колами й сокирами. На цих територіях випадки активної участі селян у боях на стороні загарбника не були поодиноким явищем. Ситуацію погіршувало й те, що загін не знав місцевості, на якій йому довелося битися, що утруднювало не тільки планування дій проти росіян, але й проведення швидкого відступу в загрозливій ситуацій. Крім того, він воював на самоті, оскільки прогнози про масове приєднання цих земель до повстання не справдилися.

Історію загону ми знаємо з опису Франциска Равіти-Гавронського: «У день перед початком повстання на Русі Леонард Вишневський вирушив на збірний пункт із 20 людьми – і не застав там нікого. Лише під вечір зібралося ще 30. Надії не збулися. Повстанці почали радитися, чи взагалі варто з такою силою починати. Вирішили не відступати. Загін поділили на два взводи і вирушили в дорогу, аби людей вишколити трохи у воєнному ремеслі й витривалості в поході. Через кілька днів після виходу відбулася перша сутичка з козаками, яка вдалася тому, що козаки відступили. Загін, залишений без цивільної опіки, без достатньої кількості амуніції та харчування, якого сільське населення не хотіло продавати, втрачав дух і наснагу. У такому стані він наблизився до села Москалівка, на межі Овруцького, Радомишльського та Мозирського повітів. Дорогою селянин-провідник утік, хоч його рекомендувала цивільна влада».

Проте загін вирушив у подальшу дорогу. Опис подій, які невдовзі відбулися, ми знайдемо у Станіслава Зелінського: «Коли підводи повстанського загону були на відстані двох верст від Москалівки (18 км від Овруча, – авт.), повстанців атакував майор Пшевалінський силами однієї роти лінійної піхоти, одного взводу карабінерів Кременчуцького полку і 40 козаків (одна рота, тобто три взводи, має близько 100 солдатів, взвод – близько 30 осіб, – авт.), підкріплений натовпом озброєних селян. Загін хотів відступити, але відвага офіцера Францішека Байковського надихнула всіх: Байковський кинувся на москалів, а за ним пішли й інші – і в більшості загинули».

Через два дні після бою, 7 травня 1863 р., у лікарняне відділення в’язниці в Овручі потрапили 17 поранених повстанців, серед них – мій прадід Мацей Лех. Медичну опіку над пораненими здійснював міський лікар Білевський. Після того, як рани залікували, повстанців перевезли до Києва, де вони стали перед судом. Мацею присудили п’ять років каторги.

Із цього часу починається новий – сибірський – етап в історії родини. Дорога Мацея на заслання тривала близько одного року. Його відправили на Нерчинську каторгу, в копальню срібла Алгачі. Копальня була розташована за три версти від однойменного села. Умови праці були жахливими. За певний час, оскільки Мацей демонстрував технічні здібності, його перевели на фізично легшу роботу, пов’язану зі встановленням технічних пристроїв копальні та наглядом за ними.

Після звільнення в 1868 р., позбавлений права повертатися в рідні краї, він оселився в Іркутську. Це був шанс на значно краще життя, ніж у випадку поселення в якійсь іншій місцевості в Сибіру. Із сім’єю він міг спілкуватися лише листами. Як згадував мій дід, найміцніші узи поєднували його з Яном Лехом (племінником?), який жив у рідних краях.

У 1871 р. Мацей одружився з донькою листопадового повстанця Хеленою Бридицькою, молодшою на 15 років. На церемонії укладання шлюбу, крім інших засланців, був майбутній святий Юзеф Каліновський, друг сім’ї дружини Мацея. В Іркутську Мацей Лех відкрив механічну майстерню, яка приносила значні прибутки, що дозволяли жити в достатку великій родині. Його любили й шанували клієнти і численна громада засланців.

У Мацея було 14 дітей, із яких 10 дожили до дорослого віку.

Lechowie2

Мацей Лех із дружиною Хеленою і дітьми. Іркутськ, приблизно 1890 р.

Найбільшу кар’єру зробив його первісток Станіслав, який із 1905 до 1917 р. виконував обов’язки начальника Петропавлівського повіту на Камчатці. Його разом із сім’єю вбили під час революції. Анна, одна з дочок Мацея і Хелени, вийшла заміж за Яна Садурського. Вона опікувалася батьком до кінця його життя.

Lechowie3

Мацей Лех. Іркутськ, 1912 р.

Lechowie4

Анна Садурська (у дівоцтві Лех). Іркутськ, 1909 р.

Lechowie5

Станіслав Лех. Владивосток, 1904 р.

Lechowie6

Іркутськ. Біля дому Лехів. 22 серпня 1910 р. Сім’я Лехів: посередині Мацей, біля нього зліва дружина Хелена, справа дочка Анна Садурська. Ззаду справа стоїть Ян Садурський. Фотографію автор передав в Історичний музей Варшави (інвентарний номер AF 35926).

У кінці 1921 р. Анна зі своєю сім’єю та батьком вирішила покинути Іркутськ. Під час подорожі Мацей захворів на тиф і в Москві його забрали в лікарню, рідним не дозволили залишитися з хворим. Невдовзі він помер. Із потомків чоловічої статі Мацея і Хелени, які жили в Сибіру, найправдоподібніше ніхто не пережив революції.

Героїзм Мацея Леха не був забутий. Іще за життя, в 1913 р., у Львові на виставці, яка проходила в 50-ту річницю Листопадового повстання, помістили його фотознімок. У тій частині Повонзківського військового кладовища у Варшаві, де поховані січневі повстанці, йому встановлена меморіальна дошка. Історія його життя та його родини була опублікована в кількох польських виданнях.

Попри багато старань, мені не вдалося знайти відповіді на наступні питання. Кузниця Залавська була окремим селом чи частиною Залав’я, чи, можливо, це Залав’я в певний період мало таку назву? Як склалося життя батьків і брата Міхала після того, як Мацея заслали в Сибір? Чи вони далі мешкали в Горбачах (на Житомирщині, – ред.)? Чи на кладовищі в Олевську вціліли родинні поховання?

Сім’ї Лехів були дуже чисельними, тому, безсумнівно, в Житомирській області донині живуть потомки засновника роду Антонія Леха. Можливо, вони зацікавляться історією родини, а, може, доповнять її.

Кшиштоф-Ян САДУРСЬКИЙ, Радом

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЛИСТИ ІЗ СИБІРУ: ІСТОРІЯ ВАЦЛАВИ ЦАЛОВОЇ ЗІ ЗДОЛБУНОВА

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1