Статті

Микола Загоруйко був чудовим співрозмовником, тільки ніхто з його оточення цього не цінував і не мав бажання його вислухати (початок тут, продовження – тут).

Він говорив про те, що в 1943 р. люди раптом ніби забули про навколишній світ, про те, що триває жахлива війна, прагнучи винищити сусідів-поляків.

Потім він мовчав, а я робив нотатки. За якусь мить продовжував: «На щастя, багато хто цьому не піддався, повівся по-людськи, і на пам’яті про них можна будувати майбутнє народу. Одним із таких людей був священник із Вербча, який не підтримав бандерівців і закликав їх схаменутися. Його забрали з жінкою, чотирма дітьми і наймичкою до Коросту, де усіх разом зв’язали колючим дротом і втопили в Горині». Микола, розповідаючи про це вбивство, не назвав дати. Може, хтось із Читачів заповнить цю прогалину (польський історик українського походження Ігор Галагіда повідомляє прізвище священника – панотець Євгеній Кушпіта; про це я дізнався з матеріалів історика Гжегожа Наумовича).

Микола задумався. Тоді я запитав його, коли сформувався його погляд на ті події. Він неспішно почав чергову розповідь, викликаючи моє зацікавлення. Небагато із сотень моїх співрозмовників могли йому дорівнятися. Він розказував, а я слухав і продовжував нотувати, тому описую те, що оповів мені Загоруйко.

Huta 43 5

Микола Загоруйко біля церкви в Гуті. 2008 р.

Убивства поодиноких поляків здійснювалися також без участі бандерівців, із власної ініціативи, з використанням сільськогосподарського реманенту. Багато конфліктів, які виникли раніше, вирішувалися саме таким чином. Поміж Виркою та Седлиськом, одразу біля Острівків, жив небагатий поляк Ян Зелінський. Він мав кількох малих дітей і дружину, хвору на туберкульоз. У злиденній стайні, крім корови, тримав іще свиноматку – це було все його господарство, бо землі не мав. Займався торгівлею на винос по відпустах. Розкладав хрестики, медалики на лляній шматині, розстеленій на землі, часом щось вдавалося продати. Наприкінці березня 1943 р., як уже можна було їздити возом, бо сніг сходив із полів, Зелінський вирушив у Ромейки, щоби поміняти порося на сіно. Він проїжджав біля хати Загоруйків, розмовляв із батьком Миколи, після чого сказав, що мусить їхати, аби ще за дня вернутися. Увечері, перед тим, як вкладалися спати, батько сказав, що Зелінський, мабуть, поїхав через Вирку, бо біля них не проїжджав.

Вранці українець Ничипор із Переспи, проїжджаючи верхи через Острівки, кричав: «Зелінського вбили і спалили». Батько заборонив Миколі виходити з дому, не було відомо, хто й за що його вбив. Хлопець слухняно сидів і чекав, що буде далі. Коли зі сторони Вирки проїхали кілька фурманок, повних людей, батько Миколи не витримав – із цікавості наказав сину вирушити за ними, щоби побачити, що сталося. Той доєднався до кількох польських хлопців і вони разом побігли за возами.

У лісі неподалік Переспи (йдеться про Переспу біля Вирки, була ще Переспа біля Суні на Горині), біля самої дороги, перед очима Миколи постало жахливе видовище. Жінка Зелінського, яку підтримували люди, заходилася риданнями біля перегорілого вогнища. Останки вона впізнала по подертих черевиках і металевій пряжці від пояса. Зійшлися поляки й українці з Переспи, Острівків, Седлиська і Вирки. Чоловіки гомоніли, хто би це міг зробити, жінки плакали, а діти з острахом дивилися на людські останки.

Тоді з’ясувалося, що Зелінський повертався дуже втомлений перед смерком пішки, ще раніше він втратив воза з конем, яких йому позичив сусід. Невдовзі верхи приїхали кілька немісцевих озброєних українців, зловили місцевого хлопчину і звеліли йому сказати, в яку сторону втік лях. Той, наляканий, показав їм лісову дорогу. Потім було чути лише пронизливе волання катованого Зелінського, якого палили на стосі хмизу (його раніше назбирав українець Карпо, але не мав чим привезти додому, тож купа сохла так усе літо). Ніхто з Переспи не відважився до ранку вийти з дому.

Могутня лавина ринула і швидко змела поляків із Волині. В українських селах навесні 1943 р. почало діятися щось нове. Майже всіх чоловіків примусово записали в Самооборонні кущові відділи (СКВ). З того часу Велике Вербче стало станицею СКВ, а разом із Малим Вербчем, Бутейками, Кричильськом і Коростом входило в «кущ СКВ». Створені для оборони, вони згодом стали базою для різанини поляків. Українські селяни ще цього не знали. Їх зобов’язали вчитися колоти піками, вилами, завдавати удари сокирою. Наука не пішла в ліс, проте послужила не для оборони, а для нападу і злодіянь. Тоді панувала конспірація, тож ніхто не запитував, хто їх навчає, як їх звати і звідки вони. Проте всі знали, що керують усім українці, прибулі з Галичини. Вони відрізнялися поведінкою, мовою і вживанням лайки, незнаної на Волині.

Після допиту й побиття радянськими партизанами Іван Грищенко довгенько не міг оклигати (я писав про це в тексті про вчителя Яна Скібу, коменданта польської самооборони у Вирці, опублікованому в № 23 від 3.12.2020 р. та № 24 від 17.12.2020 р.). Кілька тижнів він лежав хворий або вдавав такого, але історія не зупинялася. Коли Іван одужав, перестав бути шуцманом, а в цей час майже всі його товариші по службі дезертирували. Однак більшість із них не пішла до бандерівців, як багато хто вважає, а розійшлася додому – з них було досить війни. 20 шуцманів із Великого Вербча переховувалися аж до «визволення», ніхто не знав, чи живі вони. Іван Грищенко після дезертирства з шуцманшафту знайшов собі нову посаду. Микола описував її як «керівник у станиці» (про подробиці я під час наших розмов не запитав).

Huta 43 6

Пам’ятник у Великому Вербчі

У цей час убили коменданта Яна Скібу. Тоді все раптово закінчилося. Українці не пустили дітей на похорони вчителя. Десь тоді до хати Ігната Мельника в Конотопах біля Гути Степанської приїхали фурманкою поляки з Гути, щоб забрати в нього радянську зброю, яка залишилася з 1941 р. Усе відбувалося спокійно. Ігната як сусіда поляки любили. Спочатку він віддав ящики з патронами, потім сховану зброю. Як уже гутяни мали їхати, Ігнат, невідомо чому, кинувся втікати.

Ніхто його не наздоганяв, усі зі здивуванням дивилися, як чоловік тікає в сторону річки. Тоді хтось із чужих, тобто з поляків-утікачів, вистрілив йому в спину – Ігнат упав. Гутяни вирвали в того, хто стріляв, зброю й закричали: «Дурню, навіщо ти вистрелив?» Один із Савіцьких навіть гупнув його кулаком в голову. Ніхто, однак, не пішов за Ігнатом, бо всі були впевнені, що він мертвий. На все це з розпачем дивився його син Павло. Коли він почув від гутян «вибачай», кивнув головою, а потім руками схопився за неї і так застиг. Гутяни поїхали, а він на вмовляння жінок вирушив разом із ними за батьком, але його не знайшли. Залишалася надія, що він живий, але його ніде не було. В Ігната справді влучили, але куля пройшла навиліт через бік. Він сховався в лозах біля річки, перечекав до ночі й пішов у Велике Вербче. Перебував там, доки не одужав.

Не минуло і двох тижнів, а в Острівках уже не було українців – утекли до своїх, як робили поляки. Негайно за батьком дім покинув син Ігната Павло Мельник із дружиною Надією, у дівоцтві Бородавською. Невдовзі сім’ю Мельників спіткало страшне нещастя. Дружину Павла Надію, яка була вагітна, хтось відправив до дому в Конотопи за бердом для ткання полотна. Мабуть, це зробив її чоловік, пов’язаний із мельниківцями, – за їхньою намовою він міг послати жінку як розвідницю. Павло знав, що зі сторони гутян їй нічого не загрожує. Разом із нею, щоби було не так страшно, пішла її сестра. Пішли і пропали безвісти, так і не з’ясувалися обставини їхнього зникнення.

Huta 43 2

Павло Мельник. Тут стояв дім Павла Лібери. Кінець 60-х рр.

Павло Мельник після війни був учителем у Гуті. Він дуже приязно ставився до поляків. Допомагав їм вшановувати пам’ять про поляків у Гуті, приймав їх у себе. Тісно контактував з Едвардом Квятковським, Юліаном Лібнером, а особливо з генералом Чеславом Пьотровським. Павло просив їх допомогти хоч щось довідатися, хотів захоронити останки близьких, щоби його душа перед смертю пізнала спокій. Вони намагалися в 70-х рр. прояснити справу, але їм це не вдалося. Пьотровський (автор книги «Криваві жнива» і кількох інших робіт) з усіх сил намагався з’ясувати правду, опитав кількасот живих іще тоді гутян. Упевнено можна сказати, що ніхто із місцевих та поляків із навколишніх сіл цього не зробив. Найбільш імовірно, вбили їх усе-таки поляки, які були біженцями і часто мали замордовані сім’ї. Таким чином вони шукали помсти, проте завжди чинили це самовільно, без відома гутянської самооборони.

Huta 43 3

Павло Мельник біля будинків, де раніше жили Станіслав Савицький та поліціянт Собік. Кінець 60-х рр.

Huta 43 4

Павло Мельник показує, де містився будинок Едварда Квятковського. Кінець 60-х рр.

Павло Мельник так і не довідався, хто і де вбив його вагітну дружину. Він помер спокійно, не маючи до когось ненависті. У пам’яті поляків його ім’я записане найкращими словами.

Як же небагато треба, щоби зцілити польсько-українські відносини. Досить згадати великого духом і помислами Павла Мельника, і те як гутяни просили в нього вибачення. Достатньо просто попросити вибачення один в одного. Ненависть нікуди нас не приведе, але стане нашою спільною згубою.

Huta 43 1

Секретар Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Анджей Кунерт i Микола Загоруйко. 2011 р.

(Продовження буде)

Януш ГОРОШКЕВИЧ
Фото з архіву Едварда Квятковського редакції надав автор

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОСЬ УКРАЇНЕЦЬ МИКОЛА ЗАГОРУЙКО. ЧАСТИНА 1

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОСЬ УКРАЇНЕЦЬ МИКОЛА ЗАГОРУЙКО. ЧАСТИНА 2

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1