Статті

Микола Загоруйко багато разів підкреслював, що не потрібно асоціювати мільйони українців із нечисленними бандерівцями. Замислений, дивлячись удалечінь, повторював: «Навіщо це все зло було потрібне?»

Я сказав йому: «Миколо Федоровичу, український народ може пишатися шляхетними людьми, які врятували обличчя України». Він додав тоді: «Серед бандерівців були теж нормальні люди. Одним із таких був Іван Грищенко, вбитий ними в 1947 р.» (початок тут).

На початку 1943 р. історія згадала про спокійну на перший погляд колонію Острівки, розташовану поблизу Гути Степанської. Надходили бандерівські часи. Іван Грищенко вірив у створення вільної України. Він закінчив школу шуцманів, люди прислухалися до нього, все це підкріплювалося повагою, яку серед місцевих мали троє його братів. Багато разів Микола Загоруйко, тоді ще юнак, був свідком його гарячих суперечок зі співбратами-українцями. Іван описував, як-то українці матимуть свою країну, будуть правити справедливо й ніхто їх не переслідуватиме. Українець буде поліціянтом, учителем, лісником, урядовцем, залізничником і продавцем. Народ, який отримає землю після парцеляції «панських» господарств, не потерпатиме від голоду. Гроші можна буде позичати не у євреїв, а в касах, які належатимуть народові. Діти ходитимуть до школи у взутті, там можна буде розмовляти українською. Лікарні будуть безкоштовними і доступними для всіх. Не треба буде купувати ліцензію на збирання лісових грибів і ягід, можна буде пасти корів у лісах. Податки будуть невеликими, а секвестратор не гнобитиме бідних. Люди слухали з недовірою, але багато хто казав: «Правду каже». Багато разів Іван Грищенко посилався на слова Миколи Лебедя, який мав на нього вплив. Мабуть, Іван знав його особисто.

У жодній його промові не було нічого про вбивства євреїв і поляків. В Україні Івана Грищенка ми мали жити разом: так, як за Польщі спільно мешкали поляки, українці та євреї, так і за України мали жити поляки з євреями обіч українців. Брати Івана були прихильниками ідеології Тараса Бульби-Боровця і таке бачення пропагували (більшість тодішніх поляків не розрізняла бульбівців і бандерівців, до того ж геть усіх називала бульбівцями). Загоруйки найохочіше би промовчали, але не можна було тримати нейтралітет, бо до таких ставилися вороже. Вони були українцями, тож мусили триматися зі своїми й обрати якусь зі сторін. Тож притакували всім розмовам, стверджуючи: «Надія на Поліську Січ». Так майже увесь їхній загал – чи то добровільно, чи то примусово – став частиною стихії, яка вже без їхнього особистого впливу охопила Волинь хвилею злочинів.

Першою жертвою різні поляків, що вже наближалася, став Болеслав Баньковський із хутора Ліски біля Острівків. Він жив бідно, з трьома дітьми, дружина його покинула й повіялася світами. Його дочка Ядвіга замінювала братам матір, поки не вийшла заміж. Її чоловіком став такий самий бідняк Федір Ничипір зі Старої Зівки. Вони разом із братом мали польову кузню, в якій важко було заробити на хліб. Два сини Баньковського, Олександр і Владислав, за порадою батька пішли за сестрою, а родина Ничипора прийняла їх як рідних. У єдиній великій кімнаті доставили дві лави – це було їхнє місце у світі. Батько нічого не міг їм дати, а Ничипори були добрими людьми. Раніше брати приходили до Загоруйків, щоби щось з’їсти, дружили вони також із Миколою.

Єдиним джерелом утримання для Болеслава був апарат для варіння самогону, який він гнав у лісі біля дому. Всі про це знали, ходили до нього й вимінювали на різні сільські продукти. Він був порядним чоловіком, однак непрактичним, не пив самогону, який гнав, але це й так не впливало на його й без того злиденне життя. Напередодні Різдва у грудні 1942 р. до дому Болеслава прийшли п’ять чоловіків. Під вечір пішли, п’яні, в напрямку Переспи, радісно співали українські пісні. Грищенки з Острівків впізнали їх, це були українці з Ромейок. Через кілька днів сусіди, занепокоєні тим, що не видно Болеслава, прийшли подивитися, де він подівся. Той лежав у хаті мертвий, тіло було понівечене. Убога хатина не була пограбована.

Іван Грищенко як шуцман не зробив нічого, що могло би викрити винуватців. Натомість скрупульозно виконав наказ покарати Суліковського з Вирки, якого дошкульно побили після неявки на обов’язковий шарварок. Поляки говорили, що Іван знав убивць Баньковського особисто, оскільки їх упізнали. Злочини після Голокосту стали такою буденністю, що одним убитим більше чи менше – різниці не було. Ніхто із сусідів теж не збирався заявляти німцям про вбивство – бандити могли вернутися і помститися.

На навколишніх жителів напав страх, бо, якщо бідняка вбили, то що вже говорити про заможних господарів? У хатах для захисту почали тримати сокири і вила, рогачі для виймання казанів із печі переробили в загострені рожни – піки. Ковалі вирівнювали увігнуті вила для скидання гною з возів, роблячи з них тризубці, як у Нептуна. Після смерку ніхто з дому не виходив, навіть за потребою, а чоловіки почали ночами чатувати біля вікон. Хто мав доброго собаку, міг спати трохи спокійніше.

Поодинокі напади траплялися й раніше, але без жертв. Восени до дому Пьотра Рудзького, розташованого на окраїні сусіднього Седлиська, приїхали шестеро грабіжників-українців. Двоє мали зброю, інші – сокири за пасами. Залякавши сім’ю, приступили до грабежу. Забрали все, що можна було, включно з подушками, горщиками, їжею та стільцями.

Huta42 1

Владислава Пьотровська, Микола Загоруйко, Роман Пьотровський і Ян Доманський. Зустріч під церквою в Бутейках у 2011 р. Усі вже покійні

Huta42 2

Микола Загоруйко і Щепан Горошкевич біля церкви в Гуті. 2008 р.

Huta42 3

Микола Загоруйко i Щепан Горошкевич в Гуті. 2008 р.

Huta42 4

Автор представляє Миколу Загоруйка секретарю Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Анджею Кунерту. 2011 р.

Більшу частину січня 1943 р. українці святкували, але бандерівські очільники (щоб не заплутувати читачів, бандерівцями, хоча це й не дуже точний термін, я називаю також бульбівців і мельниківців; це тема для окремої статті) планували усунути поляків із Волині будь-якими методами. Із Галичини сунули фанатичні безжальні агітатори.

У повітрі відчувалася напруга, багато знаків свідчили, що надходить лихо. Геновефа Вавжинович, дочка Яна з Вирки, та її чоловік Болеслав Яніцький, повертаючись зі Степані після укладання шлюбу в конторі 21 січня 1943 р., заїхали саньми під хату Федора Грищенка, щоб запросити його дочку Леоніду на весілля в неділю, 24 січня. Ніхто не запросив їх до хати, а за поріг вийшла Леоніда і сказала українською: «Вибач, Геню, були збори. Я забула, як говорити польською». Після цього вона повернулася в хату, замкнувши за собою двері.

У 2010 р., коли до Вирки прибуло V Паломництво парафіян із Гути Степанської та Вирки, Леоніда зустрілася з паломниками. Вона розмовляла з ровесницею – Владиславою (1925 р. н.), дочкою Броніслава Пьотровського. Оплакувала долю своєї сім’ї, запитувала про Геновефу, тримала Владзю за руку і їй бракувало слів. Коли хотіла щось сказати, заходилася у плачі. Так, як багато старих українців, повторювала: «За Польщі ми жили щасливо».

До того, як вимордували Парослю, довоєнний лісник Леопольд Юцевич із Сошників поїхав за деревиною під Рафалівку, до будівлі лісництва. Закінчувався січень 1943 р., морозна і сніжна зима була в розпалі (зима із 1943 на 1944 р. до січня була теплою). Коли побачив численні сани з кіньми, дуже здивувався. На нього ніхто не звертав уваги, тож він увійшов усередину, а там відбувалася нарада українців. Розгублені його приходом, вони схопилися за зброю. Їх заспокоїв місцевий лісник, до якого приїхав Юцевич, сказав, що «це свій» і вивів його назовні. Наказав йому без пояснень негайно їхати звідти. Леопольд упізнав серед присутніх Івана Грищенка в мундирі шуцмана. Від’їжджаючи, побачив, як за стодолою, під лісом, горіло вогнище, а навколо нього стояли візники, котрі привезли учасників наради. Був серед них також шуцман Трохим Ковальчук із поста у Вирці. Щоб не мати проблем із шуцманами, Юцевич одразу нікому не розповів про побачене, лише через деякий час.

Самого Леопольда Юцевича вбили під час нападу 16 липня 1943 р., тіло спалили на вогнищі під хатою. Зять через кілька днів закопав його останки в саду. На прощу у 2010 р. приїхала його дочка Вацлава Плошай. На підводі вона поїхала туди, де колись знаходилися їхні дім і сад. Їздовий, молодий хлопець, допомагав Вацлаві злізти з воза. Коли та подякувала йому словами «дякую, пане», він відповів: «Панів ми вже вирізали». І радісно посміхнувся. Очевидно, він не знав, що, де і кому говорить. Вацлава не могла зрозуміти, чому він так відповів. Я розповів це Миколі Загоруйку, а він сказав: «Пацан, нічого не знає, дід йому не розказав». Через хвилину додав: «Бандити не вихвалялися тим, що робили, а в школі його не навчили».

Справи пішли не так, як уявляв собі Іван Грищенко, а в пам’яті молодого Миколи Загоруйка вони залишили незабутній слід. Із кожним днем відбувалися нові вбивства. Неділя, 7 лютого 1943 р., у сусідніх з Острівками Бутейках не сповіщала нічого поганого, в селі відбувалося весілля. Управителя лігеншафту, тобто земельного маєтку, зайнятого німцями, Евгеніуша Соколовського та бухгалтера Едварда Калюса запросили в гості. Коли вони розважалися, до маєтку, власницею якого перед війною була пані Хамцова, саньми приїхали непрохані гості (пані Хамцова померла в залі очікування залізничної станції в Холмі, втікаючи від совєтів у 1939 р.).

Зв’язаних дротом господарів стерегли в залі, назовні не виходили. Бандити чекали на чоловіків, а коли ті повернулися увечері, так само їх зв’язали. Перед тим, як убити, їх катували. Потім наказали українцям із сусідніх хат принести сокиру і колоду. І по черзі в салоні відрубували голови. Тоді вбили Евгеніуша і Зофію Соколовських (52 і 50 років), їхню заміжню дочку Марію Братковську (24 роки), яка була на дев’ятому місяці вагітності, разом із трирічним сином Анджейком та наречених Едварда Калюса (23 роки) і Евгенію Юцевич (20 років).

Убивці були з Кричильська, їхній акцент не залишав жодних сумнівів. Був із ними теж Михайло Лендер, українець зі Степані, товариш Едварда Калюса. Сестра Едварда, Станіслава Яворська (1931–2012 рр.), розповідала мені, що раніше між ними був конфлікт через якусь степанську дівчину. А колись хлопці дружили, мали навіть спільний знімок, зроблений на човні.

Бандити забрали коней і сані, склали в них те, що було цінне, й поїхали в напрямку млина, а потім на Велике Вербче. Наступного дня численні жителі сусідніх сіл вирушили подивитися на місце жахливого злочину. Прибули німці зі Степані, які фотографували й постійно повторювали: «Sowiet banditen». Шуцмани з навколишніх постів без емоцій підтакували німцям, на цьому розслідування й закінчилося. Серед витріщак був і Микола Загоруйко, який запитав сусіда Івана Грищенка: «Дядьку, хто це зробив?» Той відповів: «Хто його знає. Нелюди». Після похоронів Соколовських поляки перестали їздити до Степані, а святі меси проходили в майже пустому костелі. Українці також оминали польські села, почало діятися лихе.

Ніхто ще не знав, що це лише черговий із низки злочинів (раніше, 3 лютого, сокирами вимордували вісім осіб у Теодоровичів у Янівці за Горинню), які розпочинають різню поляків. У Степані ще нормально працювали установи й пошта. У рільничій школі вже довший час українська молодь збиралася на перервах між уроками і співала народні пісні, в яких були не дуже приязні слова про поляків. Повсюди було чути вислови на кшталт: «Жито вже викошене, тепер будемо косити пшеницю». Йшлося про те, що євреїв уже вимордували, а на черзі – поляки. Ворожість українців постійно наростала, ті, хто був зичливим до поляків, сиділи тихо, аби не наробити собі проблем. Потім, 9 лютого, вирізали Парослю І (над Горинню біля Суні була Паросля ІІ), а в сусідній Гуті Степанській українці з Тельчів пограбували Пьотровських, вбивши чотирьох осіб.

Після цих убивств 10 лютого 1943 р. у Гуті Степанській створили самооборону, першу на Волині. Оточені поляки втратили будь-яку надію на те, що ситуація заспокоїться, серед них запанував неймовірний страх, який посилювався з кожною черговою ніччю. Рішуче налаштовані, вони старалися боронитися різними способами, лише б урятуватися. Іван Грищенко розумів, що мусить добряче берегтися, особливо він остерігався братів Наумовичів із Седлиська, які не мали жодного страху. Хоч сам був шуцманом, він так само міг стати жертвою помсти. Саме брати у квітні 1943 р. зловили Іванового брата Федора і супроводили його до Гути на суд, який закінчився смертним вироком.

Менш обережним був українець із Нової Зівки Федір Гольонко, за німців секретар у Седлиську. Своєю присутністю він робив неможливим створення будь-якої структури самооборони. Він жодним чином не хотів відмовитися від докучання заклопотаним полякам. Приходив до них поїсти, напитися, виспатися біля грубки – і так щодня. Був при цьому дуже підозрілий, всюди пхав носа. Тож поляки вирішили позбутися секретаря так, щоб не викликати підозри ні в німців, ні в українців. Федора заманили у смертельну пастку. Його запросили на весілля в Сошники, щедро пригостили самогоном. Одночасно послали гонця до Рафалівки, щоби повідомити німців, що на весіллі перебуває радянський партизан. Німці, не гаючи часу, прибули й забрали Федора, який уже не повернувся додому.

Долі окремих людей були лише провісниками майбутніх подій, які затопили Волинь кров’ю.

Huta42 5

Huta42 6

Huta42 7

Huta42 8

Велике Вербче

Huta42 9

Пам’ятник у Великому Вербчі

(Продовження буде).

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОСЬ УКРАЇНЕЦЬ МИКОЛА ЗАГОРУЙКО. ЧАСТИНА 1