Статті

Учителя Яна Скібу направили до Вирки (зараз Сарненський район на Рівненщині) після Першої світової війни. Сьогодні продовжуємо розповідь про нього (початок тут).

У 1943 р. бандерівці були на фінішній прямій до вирішення польського питання. Маховик злодіянь був запущений іще в лютому. Сотні сіл, колоній і хуторів були знищені під ударами їхніх атак. У першу чергу були ліквідовані непідготовані до оборони поселення серед лісів. Проте на шляху бандерівців опинилася Гута Степанська. За її прикладом пішла Вирка. Так виник район самооборони Гути Степанської і Вирки, до якого увійшли кілька населених пунктів.

Коли у Вирці створювали самооборону, керівником на сільському вічі обрали підпоручика Яна Скібу. Попри небажання він погодився обійняти посаду. Таким чином мимоволі став ворогом бандерівців у селі. Взятися за командування було неабияким викликом, хоча б тому, що поляки у Вирці не мали зброї.

Huta 40 1

Школа у Вирці до війни. Зліва – керівник школи Казімеж Карпінський, справа – вчитель Ян Скіба

Однак карти у грі почали роздавати радянські партизани. Їхні сили з кожним місяцем зростали. 14 березня 1943 р., на свято Явдохи, до хати Петра Загоруйка приїхали двома фурманками сім партизанів і дві партизанки. Вони переміщалися з Цуманських лісів до Білорусі. Коли їх застав день, вони заїхали до першого-ліпшого обійстя. Наказали зготувати їсти і вклалися спати. Мені про це детально розповів Микола Федорович Загоруйко, він тоді цілий день у дядька рубав дрова.

Huta 40 3

Автор із Миколою Загоруйком. Розмови біля печі

Huta 40 4

Микола Загоруйко з дружиною. Я теж мав щастя сидіти біля цієї печі і відчувати її тепло

Зять Петра, чоловік його дочки Ольги, Йосип із Нової Зівки пішов до Івана Грищенка, якому розказав, що в селі радянські партизани. Іван негайно вирушив до поляка Грабовського, взяв його коня і верхи поїхав до Степані заявити німцям про партизанів. Він іще був шуцманом, міг боятися покарання за те, що нічого не зробив. Сьогодні важко зрозуміти той час і поведінку жителів, чому вони чинили саме так, із якої причини. Думаю, вони просто боролися за виживання.

П’ятьма фурманками приїхали двоє німців і 20 шуцманів. Було це пізнього пополудня. Вони оточили обійстя й послали Ольгу, дочку Степана, четвертого з братів Грищенків, щоби вона сказала партизанам про німців. Це вони зробили для того, щоб їх налякати. Партизани втікали без бою, а німці відкрили вогонь у напрямку хати. Совєти відступали в бік хутора Ліски, у напрямку обійстя Зигмунта Вавжиновича. Переслідувачі обстрілювали їх із далекої відстані, не наважившись вирушити в погоню. Дружина одного партизана Ольга Стротинська, яка була вагітна, заховалася в стогу соломи. Це побачила жінка Степана Грищенка і сказала німцям. Ті вбили Ольгу. Полягли теж двоє партизанів. Проте на цьому жертви не закінчилися. Через два дні від ран померла дочка Петра Загоруйка Антоніна (1928 р. н.). Поранили в стопу польку Ядзю Мокшицьку, невістку Петра Загоруйка. Ще тієї ж ночі вбитих закопали в лісі. Так наказали зробити німці.

Жителям Вирки здавалося, що на цьому все скінчилося. Проте партизани, несподівано для всіх, повернулися через кільканадцять днів, щоби помститися за смерть товаришів. Вони знали, що робити: зайшли до Івана Грищенка й негайно приступили до допиту й побоїв. Іван задля порятунку себе і братів сказав, імовірно, що німців попередив Скіба, фольксдойч із Вирки. Мабуть, він їх переконав, якщо вони залишили його у спокої і пішли геть. Але виманити Скібу із села було непросто: поляки стереглися і виходити поза свої села не збиралися. Відколи вимордували Парослю, їх огорнув страх, а також, що закономірно, вони боялися оточення бандерівцями.

Партизани-гарцівники хотіли здійснити особисту помсту, адже вони точно діяли без згоди командування. Жоден партизанський командир не ризикнув би втратити польський тил і викликати неминучий гнів командувача партизанів у цьому районі Антона Петровича Бринського (псевдо дядя Петя). Радянські партизани після виснажливих переходів знаходили в польських селах безпечний притулок для відпочинку. Одночасно їх поява гарантувала безпеку й давала можливість оточеним, які не мали надії на допомогу, хоч на хвилю перевести подих.

Невдовзі у Вирці з’явився посланець. Він повідомив, що партизани мають зброю на продаж, стоять у Березині, куди треба за нею їхати. Умова – купівля повинна відбуватися по-тихому, без свідків. Посланець сказав, аби приїхав Скіба з візником. Нічого не підозрюючи, комендант самооборони вирішив, що це шанс поповнити арсенал. Він не міг не поїхати, адже врешті-решт був командиром. Він негайно погодився вирушити, за візника взяв Болеслава Бжозовського. Коли вони доїжджали до Березини, вийшли п’ятеро партизанів і затримали мандрівників. Випитували у Скіби, хто він, перевіряли, чи це дійсно він. Дали йому карту, щоби показав їхнє розташування, офіцер пояснив, де вони зараз знаходяться. Під вечір наказали візнику повертатися додому, той, наляканий ситуацією, негайно виконав наказ. Ще раніше вони відпустили кілька осіб, які проходили повз місце їхнього постою і яких вони тимчасово затримали. Скиба залишився сам зі своїми катами.

Вирушити на допомогу вночі було неможливо, люди побоювалися нападу на Вирку. 20 березня розпочалися масові вбивства навколо Деражного, 28 березня – біля Холоневичів, а за кілька днів мав відбутися бій у Бутейках. Зранку вирушив численний озброєний пошуковий патруль, який розділився в Осому Броді. Частина подалася у Задомброве. Під Березиною натрапили на місце, де катували Скібу. Біля старого дуба висока трава була дуже вим’ята, а Леон Левіцький знайшов краватку розшукуваного. Зловили теж селянина-українця. Його залякали і той показав місце, де втопили жертву. Убитий був у глибокій ямі з видобутку білої крейди, до тіла мав прив’язаний камінь.

Одразу ж розійшлася чутка, що виконавцями вбивства були бандерівці. Чергові дні не сприяли з’ясуванню справи, з усіх сторін видно було відблиски пожеж. 7 квітня з Бутейок привезли 16 убитих, у Холоневичах бандерівці вбили Трусевичів, а 9 квітня – поляків у Дворці біля Степані. Справу ніхто не розслідував не лише тому, що бандерівців вважали за ворогів, тобто вбивць Яна Скіби, але й тому, що звинувачення радянських партизанів до нічого хорошого б не привело.

Не без причин гутяни розпочали полювання на братів Грищенків. Ночами пильнували за обійстям Івана. Загоруйки, які стерегли своє господарство, з укриття бачили, як скрадаються гутяни. Проте нікому про це не говорили, мабуть, мали якісь побоювання, пов’язані зі своїми Грищенками. Четверо братів покинули власні господарства, проте їхня худоба залишилася у стайні Івана. Доглядати її та годувати приходив Степан, який не долучився до націоналістичного руху через хворобу і немічність. Поляки не мали ненависті до нього. Гутяни, однак, кілька днів чекали, що прийде Іван. Аж однієї ночі прийшов Федір Грищенко з дочкою Валею (сусід Грищенків Стефан Вавжинович говорив, що Федір прийшов із дочкою Льонею, а не Валею). Його спіймали і привели до Гути, де відбувся польовий суд, який виніс смертний вирок. Федора без зволікання розстріляли на Граді, де й закопали (Федір був хресним батьком Миколи Загоруйка). Обставини смерті були дуже страшними. Дочка була свідком суду й розстрілу. Правдоподібно, вона була останньою українкою, яку живою випустили з Гути і відправили до Великого Вербча. Жоден українець, який увійшов би в село, не мав права покинути його живим, щоб не зміг розголосити інформацію про самооборону. Про це українці знали і ніхто не приходив.

Huta 40 8

Українка з теперішньої Гути розповідає про воєнні роки

Huta 40 2

Микола Загоруйко та автор. Одна з багатьох розмов про історію

Хто убив Яна Скібу, назавжди залишиться нез’ясованою до кінця таємницею. Я представив лише частину інформації, яку отримав від кільканадцяти свідків. Проте чи знали вони всю правду?

Син Стротинської Микола був у рівненському КДБ. Він прослідкував, щоби вбитих партизанів після війни ексгумували й поховали на кладовищі у Великому Вербчі.

Закінчу словами сусіда Грищенків, покійного полковника Стефана Вавжиновича, який за місяць до смерті, підсумовуючи нашу розмову, сказав: «Немає підстав звинувачувати українців у тому, що всі вони вбивці. Сім’ї дружили між собою. Всі ми зустрінемося у Вирці».

Я написав тоді: «Кінець інтерв’ю 16.11.20212 р.»

Huta39 03

Полковник Стефан Вавжинович (1922 р. н.)

Післямова. Друга сторона: українці

Грищенків, хоч вони й були в очах поляків ворогами, я ні в чому не звинувачую. На моє переконання, це трагічні герої України. У смертельному бою ми опинилися з протилежних боків. Через стільки десятиліть, у часи, коли вже майже не залишилося свідків, треба оцінювати людей та їхні вчинки через призму саме їхнього часу. Час втихомирює біль, а думки зайняті сотнями інших справ. Я згадую їх, наших ворогів, бо необандерівці про них не згадають. Пам’ять про них незручна для їхньої пропаганди й перекручування історії.

Іван Грищенко втратив життя і душу задля ідеї вільної України. Можливо, будучи шуцманом і бандерівцем, коїв злочини. Поляки, які його знали і розповідали мені про нього, а їх було кільканадцятеро, казали: «Найдурніший із братів». Вони оцінювали його через призму винищення євреїв і різанини поляків. Чи заслужив він на таку характеристику? Ніхто не зміг надати переконливих доказів.

Що свідчить на його захист? Аналізуючи перебіг подій, я дійшов висновку, що вони щонайменше помилялися. За совєтів Іван Грищенко був секретарем і міліціонером, і нікого через нього в Сибір не вивезли, а він міг на багатьох донести. Він чудово знав, хто є хто, але не зробив жодних правок у майновому списку – всі, навіть заможні, були записані бідняками і батраками, тобто такими, що нічого не мали. Іван Грищенко розумів, що Броніслав Пьотровський мав гвинтівку, якою відлякував злодіїв від обійстя Дембського. Єврейський Голокост, полювання на євреїв і їх убивства – за все це відповідав Грищенко, німецький шуцман. Але в Луціяна Онуховського переховувалися євреї, всі про це знали, й Іван теж. Тих, хто ховався від примусових робіт, не бракувало. Грищенко порадив Владзі Пьотровській негайно вийти заміж за Онуховського, щоб вони могли уникнути вивезення на роботи.

Кожного шуцмана тоді ненавиділи, деякі з них були звичайними вбивцями, як, наприклад, шуцмани з Великого Стидина і Рафалівки. Але млин у Вирці із запломбованими дверима молов увесь час, заборонені жорна працювали, скільки людям вистачало сил у руках, а околицею розносився запах копченої ковбаси. Радіо гуляло селом від хати до хати. Вичинка шкір була теж заборонена, натомість у Вирці вона йшла повним ходом. Іван із двома підлеглими тримав дисципліну так, як пристало на часи війни. Не одного вони побили, але не вбили – на цьому справа закінчувалася і німців ніхто не викликав. Врешті Іван став бандерівцем.

Усі господарства в Острівках, а серед них і Грищенків, спалили бандерівці, як поляків уже не було. Грищенки тулилися по чужих кутках у Великому Вербчі. Як мудрі люди, слухалися місцевих. Це не подобалося бандерівцям, вони остерігалися братів, які хотіли спокою. Коли бандерівці почали масово вбивати своїх за відмову співпрацювати, допомагати і спроби повернутися до мирного життя, Іван спротивився цьому і відмовився брати участь у злочинах. Його вбили в 1947 р. Не зважали навіть на зятя, бандерівця Василя Шуліна. Самого Шуліна арештували совєти, він отримав 10 років таборів, замість яких обрав добровільну службу у штрафбаті.

Був іще Олександр Грищенко, якого совєти заслали на 10 років таборів за годування бандерівців. Усе село мусило їх у лісі годувати, по черзі. Його дочку Валю, яку кохав Скіба, засудили на 25 років як зв’язкову. Через 15 років її амністували. Жінка залишилася калікою без рук, їх у шахті відірвала машина. Батько та дочка були незручними для бандерівців, які побоювалися їхнього патріотизму, тому врешті видали їх обох через донощиків совєтам. Вбити їх не відважилися, бо вже самі залежали від допомоги селян. А Олександра у Вербчі поважали. Його дружину з дочкою Галею вивезли в Сибір без суду. Коли прийшли їх забирати, сина Павла не було вдома. Той пішов в армію, а після закінчення служби виїхав до сім’ї в Сибір. Павло приїхав у село лише в 1980 р. і все докладно розповів.

Бандерівці втягнули у свої шереги тисячі українців, багато хто з них зробив це з примусу. Злочини, тягар яких лежить на бандерівцях, обтяжують людей, як невинних, так і ідейних, відданих справі вільної України. Вони мріяли про Україну, вірили в неї і заради неї помирали. Страшні часи бруднили їхні руки кров’ю. Люди запам’ятали слова вбитого Івана Грищенка: «Не так це мало бути».

Страшні часи війни скалічили нас усіх – поляків і українців.

Huta 40 7

Микола Загоруйко показує дорогу, котрою поляки відходили з Гути 18 липня 1943 р.

Huta 40 5

Микола Загоруйко: «Тут був наш дім»

Huta 40 6

Микола Загоруйко з дружиною та автором

Huta 40 9

Острівки

Huta 40 10

Острівки. Дорога на Седлисько

Текст і фото: Януш Горошкевич

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ДОЛЯ ЯНА СКІБИ – ВЧИТЕЛЯ ТА ОФІЦЕРА З ВИРКИ. ЧАСТИНА 1

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЗАСЛАННЯ В СИБІР БРАТІВ ДАВИДОВИЧІВ ІЗ ТХОРІВ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВИВЕЗЕННЯ ПОЛЯКІВ ЗА БУГ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: УБИВСТВО НІМЦЯ У ФОЛЬВАРКУ І СМЕРТЬ МАР’ЯНА ФЕЛІНСЬКОГО

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЖАЛЮГІДНІ ЖНИВА В САРНАХ І ДОРОГА ДО СМЕРТІ МАР’ЯНА ФЕЛІНСЬКОГО

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: СЕЙМ У ВАВЖИНОВИЧА У ВИРЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ШКІЛЬНИЙ БАЛ У ВИРЦІ

ВИРКA. МІСЦЕ КОСТЕЛУ ВОЗДВИЖЕННЯ СВЯТОГО ХРЕСТА

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1