Статті

Росіянин, царський офіцер, дипломований фельдшер хірургії Андрій Лаврентійович Бельченко перечекав період революції та польсько-більшовицької війни у Бореку біля Гути Степанської; там одружився з Станіславою Слоєвською. Ніхто не підрахує, скільком людям він урятував життя. 

Другим його фронтом була боротьба з хворобами, якій він присвятив усього себе. Теперішня пандемія COVID-19 – не перша, попередні були небезпечніші.

Під кінець 20-х років за посередництвом міністерства зовнішніх справ як жест потепління відносин із Польщею росіяни передали посвідчення, яке підтверджувало те, що Бельченко отримав освіту в Імператорському московському університеті. Він одержав змогу офіційно вийти з пів мороку знахарів, сільських бабок і народного цілительства. Бельченко купив у єврея дім у Гуті й розпочав медичну практику. Через кілька років його спеціальним наказом перевели до Степані, а невдовзі, в 1936 р., до Клесова.

huta28 4

Тут був Борек

У Гуті Степанській жодних статків він не сколотив: люди були бідні, не мали грошей на лікування, а він приймав їх з усієї околиці. Дружина Бельченка померла від туберкульозу. Вона захворіла ще в молодості й лише завдяки його старанням дожила до 1930 р., нікого не заразивши. Життя фельдшера було сповнене журбою. Він безрезультатно силкувався знайти свою рідню в радянській Росії. Його матір Парастова з Кузнєцових (так його дочка Ірина називала свою бабцю) походила з гербової шляхти. Коли зустрічався з іншим офіцером Молчановим, який жив у Вирці, то напивалися до безпам’ятства, при цьому весь час співали «Вечерний звон».

 Його дочка Ірина (1923–2017 рр.) була змушена допомагати йому під час операцій. Вона багато годин розповідала мені про життя цієї незвичайної людини.

Бельченко на фронті здійснив сотні операцій, потім навіть у нічних кошмарах оперував. У майстерності свого тата вона мала можливість переконатися особисто. Коли в 1941 р. при відступі совєти увірвалися в їхній дім у Томашгороді, вона була сама. Офіцер намагався її зґвалтувати, а вона відважно боронилася, тож той вистрілив їй у груди. Батько вибіг зі сховку, вона була ще при свідомості, запам’ятала лише його слова: «Я повинен тебе негайно прооперувати, бо ти вмираєш».

У жовтні 1943 р. до їхнього дому прийшли радянські партизани. Нічого не питаючи, вони зв’язали фельдшера, щоб не втік, і разом із дочкою забрали до лісу. З тієї пори він оперував партизанів зі з’єднання генерала Олександра Сабурова.

Подальша їхня доля була надзвичайно непроста, як історія цієї кривавої землі. Як цікавинку розкажу, що Андрій Бельченко добре знав Тараса Бульбу-Боровця, багато разів із ним довго сперечався. Він окреслював Тараса як людину з ідеями, з якими він не погоджувався.

Цілковита цивілізаційна відсталість царських часів відчутно вплинула на долю сіл, що тулилися до Степанської пущі. У цій околиці були два шпиталі – у Сарнах та Березниці. Проте вони були недоступні бідному населенню, адже знаходилися надто далеко й були задорогі. Перебування в них коштувало 4–5 злотих за добу, а з лікуванням – 20. Для порівняння: днівка роботи в «пана» – це максимум 1 злотий, але й такої роботи не було вдосталь. Тому перед домом Бельченка шикувалися черги з возів, як у фільмі «Знахар». Той приймав усіх. Про плату не питався, радість йому приносила людська вдячність, якої не бракувало.

Про те, як тоді лікувалися, нехай засвідчать два приклади. Одного разу Бельченко закликав свою дочку Ірину до негайної допомоги. Десь у 1935 р. українці з Мидська привезли жінку, яка кілька тижнів тому впала з воза, коли вони переїжджали через греблю (дороги, які вели через болота, мостили зрізаними деревами і гілками). Закривавлену голову постраждалої замотали ганчіркою й чекали, доки загоїться, а оскільки рана вже не кривавила, то її й не оглядали. Після того, як відірвали перев’язку, почала йти кров. Пораненій знову замотали голову і поїхали до Бельченка. Фронтовий хірург ще не бачив такої рани. Волосся переплелося з гниючою і смердючою шкірою, яка відставала від голови, все склеїлось у болоті і засохлій крові. Він не мав іншого виходу, як тільки зняти всю шкіру з голови й залишити голий череп. Поранена, скоріш за все, померла від зараження крові – не було жодних антибіотиків, а сім’я скорилася долі.

Якогось разу Бельченко повернувся зі Степані дуже роздратованим. Його викликали до хворого, звичайного селянина – ані багатого, ані бідного. Коли він виходив від нього через сіни, почув зі стайні не то звіриний, не то людський голос. Не питаючи, заглянув досередини й побачив там жахливе видовище – голий зарослий чоловік, прив’язаний ланцюгом як корова, що стояла обіч, видавав якісь нелюдські звуки. Лікар негайно заявив про це поліціянтам. У результаті чоловіка забрали до шпиталя і про нього вже ніхто не чув.

Ось у такому середовищі довелося фельдшеру Бельченку рятувати населення від найстрашніших епідемій, які вирували в цих краях.

huta28 2

Хрест у Бореку, за ним були поля, на горизонті – Стара Кам’янка

huta28 1

huta28 3

Віковий хрест у Бореку

Відсутність медичних знань, ліків і гігієни збирала криваві жнива. Епідемія чуми тоді була відома лише з описів. Сама чума не спустошувала Волині, адже територія була ізольована від хворої Європи. Проте вісті про неї наводили страх. Зате добре з усних переказів була відома холера, яка викликала справжній жах. Хвороба прийшла на Волинь із Росії й асоціювалася в розповідях зі смертями в 1831 р. князя Костянтина Романова й командувача царських військ періоду Листопадового повстання, фельдмаршала Івана Дибича-Забалканського. Холерні кладовища, розкидані околицями, усунули ще перед війною, яка розпочалася 1914 р. Про епідемію навіть не говорили, щоби не спокушати моровицю. Ніби лише згадка могла викликати хворобу.

Знання про епідемії базувалися на народних віруваннях. Усі заразні хвороби асоціювалися із вдиханням хворого повітря. За якийсь час епідемії називали не інакше як моровим повітрям – це визначення функціонувало у свідомості. Вірили в знаки, що віщували моровицю, наприклад появу комети, велику кількість плазунів і жаб, здихання тварин, погодні аномалії, швидке псування м’яса і т. п. Шукали винних, яких звинувачували в навмисному поширенні зарази. На першому місці, звісно, були могильщики, знахарі й цирульники. Єдиною суспільною групою, яка була менш підданою хворобам через свою ізольованість, були євреї. Їх звинувачували в тому, що вони знають, як захиститися, але не хочуть ділитися інформацією і розносять хворобу серед інших.

Через багато десятиліть з’ясували причини поширення холери, але боротьба з нею була нелегкою, адже запізно зрозуміли, як треба захищатися. Навіть механізм розповсюдження звичайного грипу став відомим лише під кінець ХІХ ст.

Настали врешті часи Бельченка в Гуті Степанській, а водночас і найстрашніша пандемія іспанського грипу. Вона вбила по всій Європі людей більше, ніж нещодавно закінчена Перша світова війна. Пандемія мала кілька хвиль, найгірша – в 1919 р. Від іспанки помирали молодь і люди середнього, а не похилого віку, що викликало додатковий страх. Вмирали цілі сім’ї, наприклад жінка і десять дітей Адама Фелінського з Фольварку (помер у 1922 р.). Смерть наставала швидко, інколи навіть упродовж однієї доби від інфікування. Хворіли цілі села й колонії, а порятунку не було ніде. Помирали теж військовополонені: поляки в радянському полоні, совєти в польському полоні та українці Петлюри, інтерновані в Польщі.

Чорна віспа також пожинала урожай, але вона згасла разом з іспанкою наприкінці 1920 р. Коли здавалося, що все вже приходить до норми, нагадала про себе епідемія туберкульозу, який називали сухотами. Вогнище хвороби весь час тліло, але вона була ніби супутньою й менш небезпечною. Заражені не помирали відразу, що заспокоювало й давало якусь надію.

Від туберкульозу помирали цілі сім’ї, як, наприклад, родина Яна Давидовича з Осівки. Всі були здорові, поки Ян не купив на ярмарку в Деражному подушки, які, як виявилося, містили палички туберкульозу. Для багатих були доступні ліки, санаторії, люди були поінформовані, що призвело до зменшення кількості жертв.

Черговою епідемією, яка двічі приходила на гутянську землю, була червонка, кривава дизентерія. Уперше – в 1940 р. за совєтів, вдруге – в 1942 р. за німців. Лише в парафії Гута Степанська під час другої хвилі померли 42 дітей, серед них – брат мого тата Владик. Епідемія прийшла раптово, але після першої низки смертей завдяки здобутому досвіду ситуацію взяли під контроль.

Волинської землі не оминула жодна епідемія. Важко уявити, скільки людей могло би померти довкола Гути, якби не Бельченко. Лікар подружився з населенням у Бореку, де був на постої з царським військом. У 1916 р. відійшов разом із фронтом. Проте залишив у Слоєвських дуже багато дезінфікуючих засобів, бинтів, ліків та хірургічні інструменти, яких тоді ще не бракувало. Мабуть, уже тоді він уподобав Станіславу, майбутню дружину. Повернувся навесні в 1918 р. і попросив притулку, бо в Росії тривала революція. І залишився, на радість людям, яким він без зволікань допомагав.

Ця допомога була спасенною, бо іспанка лютувала, а знання про профілактику були мізерними. Довоєнні описи методів боротьби з нею, опубліковані в 1906 р. доктором Тадеушем Корзоном у «Святковій газеті», були невідомими або забутими. Бельченко, мабуть, побоювався, що через його статус – ані поляк, ані фельдшер – його могли вважати за ворога. Попри це, приступив до лікування і боротьби з пандемією.

Почалося все з віче в Бореку, потім були зустрічі в околицях. Одягнувши на обличчя маску, він наказав зібраним людям не стояти купою, а відійти і ні в якому разі не наближатися один до одного. Він пояснював, що таке іспанка та як уникнути зараження. Навчав методів знезараження карболкою, субліматами, вапняним молоком, содою та лугом, які, незважаючи на воєнні негаразди, були доступні в аптечних пунктах і військових складах. Він показував, як поводитися з хворими, як доглядати за ними, як ізолювати їх від оточення, щоб не захворіти самому. Пояснював, як при високій температурі за допомогою водної пари дезінфікувати одяг, постільну білизну та приміщення. Що робити з меблями, образáми, посудом, як спалити солому з солом’яних матраців та знезаражувати зняті з них оббивки. Він рекомендував виносити все з кімнат, в яких лежали пацієнти, білити стіни вапном, дезінфікувати вигрібні ями та туалети. Суворо наказував кип’ятити воду для пиття, не брати її з колодязів, забруднених гноївкою, провітрювати кімнати, перебувати на сонці. Він забороняв будь-які візити до хворих, рекомендував узагалі нікуди не ходити без нагальної потреби і нікого не приймати, говорити один із одним на віддалі, наприклад через огорожу. Дітей потрібно тримати ізольовано й не дозволяти їм гратися з іншими. Треба уникати зібрань, не брати участі в похоронах, богослужіннях, зборах, не організовувати весіль, ні в якому разі не ходити до корчми і на базар.

Через відсутність ліків лише так можна було боротися з поширенням інфекції, а організми самі мусили або побороти хворобу, або померти. Страх ставав причиною виконання всіх рекомендацій. Коли в наступні роки з’явилися чергові інфекції, такі, як плямистий тиф, дифтерія, скарлатина, сибірська виразка, все робили так, як рекомендував Бельченко. Вдячну пам’ять про нього зберегли останні ще живі свідки, яким у дитинстві довелося страждати через його накази – сидіти вдома і молитися за здоров’я.

huta28 5

За словами дочки Бельченка, десь тут стояв їхній дім

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: КОВТУН У ВОЛОССІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВОРОЖБА ЦИГАНКИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВІЙНА, СОЛДАТИ І ЗЛОЩАСНІ ГРОШІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЗА НИМИ ПРИЇХАЛИ ВНОЧІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: САНАТОРІЙ «СОЛОНЕ БОЛОТО» – ТЕМНА СТОРОНА МЕДАЛІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПЕРЕДНОВОК І ВОЛИНСЬКІ ЗЛИДНІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ШКІЛЬНИЙ БАЛ У ВИРЦІ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1