Статті

Незадовго до початку Другої світової війни все частіше до навчальних занять включали вишкіл із протиповітряної та протигазової оборони, а також санітарні курси. На них стрільці вчилися добре затемнювати вікна, вдягати протигази та надавати першу допомогу (початок тут).

У серпні 1939 р. у всій Польщі розвісили звернення президента щодо зміцнення бойової готовності. 31 серпня до війська призвали тих резервістів, які вже отримали мобілізаційні картки, в котрих було зазначено, коли, де та до якого військового формування вони повинні з’явитися. Призов не поширювався на тих, хто ще не отримав мобілізаційних карток. Правління Стрілецького союзу у спеціальній відозві нагадало своїм членам, що стрільці, які не були мобілізовані, повинні допомагати армії та адміністративним органам, стежити за станом доріг та мостів, цілісністю телефонних ліній, недоторканністю військового, державного та місцевого майна, піклуватися про родини осіб, призваних до армії.

1. Na podwórku rodzinnego domu

На подвір’ї рідного дому на вулиці Замковій зі стрілецьким прапором син коменданта підрозділу «Луцьк–Замок» Тадеуш Марцінковський. Луцьк, 1930-ті рр.

Невелика група діячів Стрілецького союзу отримала спеціальні вказівки на період війни. Вже на початку 1930-х рр. у випадку ворожої окупації прикордонних територій польської держави почали створюватися таємні організаційні структури. Основним завданням інспекторів, що керували ними, було утворення таємних секцій громадянської допомоги. Потім серед найнадійніших членів створили ще більш законспіровані польові групи для спеціальних завдань. Вони мали проводити підривну та розвідувальну діяльність у районах, тимчасово окупованих ворогом. У грудні 1938 р. секція громадянської допомоги «Волинь» нараховувала 110 членів та співпрацівників. Після радянської окупації на східному порубіжжі, поліетнічному та багатоконфесійному, де відбувалися різні конфлікти, доля таких спеціальних груп була вирішена наперед, незважаючи на велику обережність та дотримання засад конспірації.

2. Jan Marcinkowski prowadzi swój Oddział

Ян Марцінковський на чолі свого підрозділу

Після 17 вересня 1939 р. розпочався складний період радянської окупації для Волині. Стрілецький союз як парамілітарне формування був визнаний НКВС «контрреволюційно-фашистською організацією». Майже одразу стрільців затримували і ці арешти здавалися не випадковими. Совєти добре володіли інформацією про структури Стрілецького союзу, адже в їхніх руках опинилися не лише списки поліціянтів, але й стрільців. До в’язниці потрапив очільник Волинської округу Стрілецького союзу, сенатор Антоні Станевич. У середині жовтня 1939 р. оперативно-чекістська група 3, якою командував старший лейтенант Державної безпеки П. Крутов, заарештувала в Луцьку коменданта Стрілецького союзу в Луцьку, адвоката Юзефа Курмановича, а також його заступника Владислава Лея. Тоді затримали й багато інших осіб, пов’язаних із волинськими відділами Стрілецького союзу (Славомир Кальбарчик, «Український катинський список», Biuletyn IPN, 2010, № 4).

У ніч із 9 на 10 грудня 1939 р. заарештували мого діда Яна Марцінковського, коменданта підрозділу Стрілецького союзу «Луцьк–Замок», який через Рівне повернувся з Варшави до Луцька. Його син Тадеуш Марцінковський так описав момент арешту:

«До квартири ввійшли енкаведисти в присутності свідків, якими були сусіди. Вони наказали моєму батькові встати й одягнутися. Потім розпочали обшук, перериваючи всі шафи, комоди, ліжка, диван, заглядали під піч, а в кімнатах, де не палилося, і до грубок. Там знайшли відзнаки та посвідчення батька, а також деякі документи, заховані моїм батьком чи матір’ю. Забрали два альбоми наших фотографій та багато інших світлин. Під час обшуку я весь час лежав у ліжечку і зі страху не розплющував очей, вдаючи, що сплю. Після того, як енкаведист склав протокол про обшук (до цього часу збереглася його копія, залишена матері), батькові наказали вдягнути пальто. Коли його забирали, тато попросив дозволити попрощатися зі мною. Він підійшов до мого ліжка, схилився наді мною і поцілував мене в лоб. Я був так наляканий, що і тоді не наважився відкрити очі, щоб попрощатися з батьком. Я все ще вдавав, що сплю, і лише коли його виводили з кухні, наважився відкрити очі і подивитися на тата. Тоді я бачив його востаннє» (Тадеуш Марцінковський, «Skarby pamięci», Зелена Гура, 2013, ст. 219).

Велика акція, здійснена НКВС із 9 на 10 грудня 1939 р., була спрямована насамперед проти «офіцерів колишньої польської армії». На той час у Луцькому окрузі ув’язнили 151 особу, зокрема 35 офіцерів запасу. Серед арештованих були 26 капітанів, 2 майори, 32 поручники, 91 підпоручник («Śladem zbrodni katyńskiej» («Слідами Катинського злочину»), Варшава, 1998, ст. 23).

Ув’язнених стрільців тримали та допитували насамперед у Луцьку та Рівному. Про умови у в’язниці в Луцьку та методи допитів НКВС у книзі «Syberyjskie wizje. Pieśń rogu obfitości» («Сибірські візії. Пісня рогу достатку») розповів Ришард Лисаковський, який був у березні 1940 р. 16-річним конспіратором, заарештованим за винесення шрифтів з єпископської друкарні в Луцьку. Він багато запам’ятав! Товсті стіни колишнього монастиря бригідок та гуркіт тюремних воріт, що відокремлюють арештованих від усього світу. «Мене вели, як найбільшого в світі злочинця», – пригадував він.

2. Gmach więzienia w Łucku

В’язниця в Луцьку, де до весни 1940 р. разом з іншими луцькими стрільцями з підрозділу «Луцьк–Замок» утримували Яна Марцінковського, коменданта підрозділу Стрілецького союзу «Луцьк–Замок». Вид центральної в’язниці з боку річки. Поштова листівка (D. Grober, Warszawa). Листівка з колекції Тадеуша Марцінковського

Перехід холодними вологими коридорами. Здача особистих речей, які ніколи не мали повернутися власнику. Підстригання волосся до голої шкіри, а точніше до крові, з подряпинами і борознами, після чого інтелігент набував вигляду голодранця. Штовхання обличчям до стіни, коли інші в’язні проходять повз. Не можна глянути в іншу сторону. Мала темна камера з 20 арештованими. «Вся підлога була зайнята сплячими, знесиленими і наляканими невідомістю молодими чоловіками...» – писав автор.

Ночівля на вологій холодній підлозі, після якої буквально все болить. Страх. Голод. Перший допит лише через два тижні ув’язнення, щоб легше було зламати затриманого. Крики та погрози. Багато запитань про сім’ю, колег, Церкву, організацію. Хаотичні відповіді, щоб нікого не зрадити! А потім нічні допити, під час яких слідчі змінюються кожні чотири години. Іноді допити, що тривали дві доби, з перервою для відбивання тіла від кісток за допомогою так званої дошки. Нестерпний біль. Піддані таким допитам в’язні «після повернення ні з ким не розмовляли, годинами лежали наодинці, в пригніченому настрої, зазвичай, не усвідомлюючи, що відбувається навколо них».

Пізніше карцер, наповнений людськими відходами так, що в ньому не можна було ані сидіти, ані лежати, аж доки від болю та виснаження це переставало мати значення. Байдуже, чи лежиш в чиїхось випорожненнях, чи щурі кусають, чи повзають по тобі хробаки.

Очна ставка зі свідком і цей пронизливий страх за його, а не свій біль. Протягом сорокагодинного допиту з побоями за участю кількох бригад, що складалися з двох-трьох слідчих. Сидіння під час допитів на вузькій ніжці перевернутого стільця, яка під вагою безвладного тіла діє як паля. Знову побої, биття ногами. Поливання холодною водою. Знову карцер. Голод. Порожня кімната. Стояння 20–30 годин без їжі та води в яскравому світлі лампи та в оточенні слідчих, які весь час ставлять запитання та вимагають миттєвих відповідей. Знайомий голос із-за напіввідчинених дверей – достатньо визнати свою провину, щоб повернутися до коханих, близьких та давнього життя. Порожня кімната. Стіна з плямами крові та слідами куль. Звук револьвера, що знімається із запобіжника, і знову на тебе тиснуть, щоб ти визнав свою вину... (Ришард Лисаковський «Syberyjskie wizje. Pieśń rogu obfitości», Чикаго, 1987, с. 35–83).

Наприкінці квітня 1940 р. стрільців, утримуваних у в’язницях Західної України, поспішно завантажили у вагони та вивезли в невідомому напрямку. Більше про них не було нічого чути…

Усі спроби отримати інформацію про долю ув’язнених, здійснені рідними під час війни та після неї, не принесли жодних результатів. Ця «загадкова тиша», ця важка для зрозуміння таємниця стала частиною життя багатьох стрілецьких сімей аж до 1994 р., коли українська влада передала прокурору Стефану Снєжку так звані списки Цвєтухіна. Український катинський список містив імена багатьох волинських стрільців, серед яких – Юзеф Курманович (список 57/1, пункт 63), Владислав Лея (список 57/1, пункт 92), Едвард Гербе (список 43/3, пункт 9), Станіслав Лукомський (список 66/1, пункт 48), Валеріан Вишинський, комендант Здолбунівського повіту (список 66/1, пункт 27), Фелікс Урбанович, інженер-механік із Державної каменоломні базальту в Яновій Долині, комендант місцевого стрілецького підрозділу та творець спортивної величі Янової Долини (список 41/3, пункт 234), та мій дід Ян Марцінковський, комендант стрілецького підрозділу «Луцьк–Замок», член правління Луцького повіту (список 43/3, пункт 4) («Śladem zbrodni katyńskiej», Варшава, 1998).

Публікації, присвячені Українському катинському списку, заповнили ще одну прогалину в трагічній історії луцьких стрільців. Їх вивезли до Києва. Опис київських казематів КДБ зберігся у спогадах львівської поетеси Беати Обертинської. «Ця київська тюрма – це коло́с. Подвір’я, в’язничний плац, коридори, стіни, ворота, склепінчасті сіни і знову плац, коридори, подвір’я», – написала вона у своїй книзі «W domu niewoli» («У домі неволі»), опублікованій у Римі в 1946 р.

Після прибуття до Києва поляків цілий день тримали під тюремними стінами. Вночі, закликаних за прізвищами, втомлених, змерзлих людей гнали довгими темними коридорами. Неможливо було зрозуміти, хто і де. По двадцять ув’язнених запихали у вологі темні камери, бетонна підлога яких була вкрита людськими відходами. Було настільки тісно, що доводилося стояти на одній нозі. Голод (Беата Обертинська, «W domu niewoli», Варшава, 2005).

Ті, котрих по одному забирали з камер, уже не поверталися. Це були останні хвилини життя волинських стрільців. Їх убивали пострілами в потилицю. Тіла перевозили до Биківні поблизу Києва, щоб поховати у безіменних ямах смерті.

5. Tablica epitafijna Jana Marcinkowskiego

Меморіальна дошка Яна Марцінковського на родинному склепі Марцінковських на міському кладовищі в Зеленій Гурі

* * *

У вересні 2012 р. офіційно відкрили четверте Катинське кладовище – Польський військовий цвинтар у Києві–Биківні. Тут лежать ті, хто віддав життя за Батьківщину, серед них – і волинські стрільці. Вічна їм пам’ять.

3. Tadeusz Marcinkowski

Тадеуш Марцінковський, син коменданта підрозділу «Луцьк–Замок», біля меморіальної дошки, присвяченої його батькові Яну Марцінковському. Польське військове кладовище в Києві–Биківні, 21 вересня 2012 р.

4. Tablica epitafijna Jana Marcinkowskiego

Меморіальна дошка Яна Марцінковського, заарештованого енкаведистами в Луцьку у грудні 1939 р. Польське військове кладовище в Києві–Биківні, 21 вересня 2012 р.

Малгожата ЗЄМСЬКА
Фото з родинного архіву авторки

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПРО СТРІЛЕЦЬКИЙ СОЮЗ НА ВОЛИНІ. ЧАСТИНА 1

ПРО СТРІЛЕЦЬКИЙ СОЮЗ НА ВОЛИНІ У 80-ТУ РІЧНИЦЮ КАТИНСЬКОГО ЗЛОЧИНУ. ЧАСТИНА 2

ПРО СТРІЛЕЦЬКИЙ СОЮЗ НА ВОЛИНІ У 80-ТУ РІЧНИЦЮ КАТИНСЬКОГО ЗЛОЧИНУ. ЧАСТИНА 3

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1