Статті

Утікачі з околиць Гути Степанської, яких у 1943 р. вивозили на роботу в Німеччину, потрапляли спочатку в санітарний пункт у Перемишлі.

Завошивленість серед них була буденною справою, місця в Сарнах, Доротичах і Рівному, де вони очікували на вивезення, ідеально підходили для розмноження паразитів. У перемиському пункті сталася небувала річ – Юзефі Влощинській відтяли ковтуна!

Юзефа була єдиною українкою в Гуті Степанській, що походила з Новосілок біля Чарторийська. Ще з часів дівування в неї у волоссі був ковтун, який вона старанно ховала під хусткою. Її чоловік Антоній Влощинський був людино бідною і не дуже звертав на це увагу. Його більше цікавило те, що дати дітям їсти і як сплатити податки, щоб секвестратор (судовий виконавець) не забрав останню перину.

Huta 1

Юзефа Влощинська

Ковтун у волоссі не робив тоді честі нікому, це був своєрідний життєвий тягар. Люди про нього не розмовляли, щоби не спокушати долю, а більшість ставилася до нього з розумінням. Ковтун не можна було відрізати, бо за цей учинок неодмінно людину міг спіткати параліч або якась інша дуже тяжка хвороба. Часи після російського панування в Степанських пущах були просякнуті прадавніми народними віруваннями, звичаями і забобонами, а зурочення вважалося причиною багатьох нещасть. Наприклад, у жодному випадку не можна було забувати хліб, приготований на дорогу.

Так само зі страхом люди вірили у жмуток збіжжя. Перед жнивами господар обходив поле і перевіряв, чи випадково такого немає. Пучок колосків, зв’язаний і зламаний, – ось що шукали у збіжжі і чого боялися. Якщо знаходили, то хрестилися й відмовляли молитву. Потім обкошували жмуток і цей шматок не чіпали аж до кінця жнив, а після того, як усе було скошене, жмуток спалювали. Місцеві вірили: якщо цього не зробити, то може захворіти худоба або згоріти дім. Потім довгими зимовими місяцями під час вечірків (посиденьки у сусідів) обговорювали, хто й навіщо підкинув жмуток. Надіялися також, що жодного такого пучка колосків не пропустили. Потім переходили до потаємного читання Сивілиних книг, щоби часом ксьондз про це не довідався.

За совєтів учитель, росіянин Андрій Калашніков, зухвало відрізав ковтун у свого учня Мирослава Вавжиновича, сина Станіслава, довоєнного солтиса з Вирки. Молодий ідейний комуніст, він боровся із забобонами і церквою, але після того вчинку не виходив вечорами з дому, побоюючись помсти батька хлопчика.

Подібні сумніви з приводу ковтуна непокоїли Юзефу, вона шукали поради у старих знахарок і сусідок із життєвим досвідом. Ті одноголосно закликали бути її розсудливою. Твердили: «В тебе малі діти. Якщо тебе паралізує, хто їх на ноги поставить?», «Не спокушай долі, може статись якесь нещастя». Так минали роки, аж врешті вона зважилася спитати поради у ксьондза. Той, ще більше утверджуючи її в серйозності ситуації, направив жінку до ксьондза в Степані. Там, після відправлення якихось спеціальних молитов, мали би врешті відрізати того ковтуна. Проте поїхати до Степані Юзефа так і не зважилася, бо вважала, що пожертва за молебень буде вищою, ніж вона зможе собі дозволити. Розмірковувала: «А якщо мене паралізує, що тоді?»

Huta 3

Довоєнне фото, підписане «Гутяни»

Вони були бідними, проте завдяки великій ощадливості все-таки змогли з року в рік наскладати 200 злотих у сусіда-єврея (в Гуті Степанській жили 10 єврейських сімей). Єврей тримав гроші під неусталений відсоток і термін. Коли Юзефа, дивлячись на своїх голих і босих дітей, безрезультатно просила чоловіка, щоб той пішов і взяв хоч трохи грошей із рахунку, єврей кожного разу говорив: «А навіщо тобі гроші, навіщо витрачати? Тобі гроші ще не потрібні. Як вони тобі будуть потрібні, то я сам дам, а так тільки відсоток перервеш і все заощадження піде намарно».

У вересні 1941 р. єврея забрали у гетто в Степані, тож він так і не сплатив відсотків, адже мертвий не зобов’язаний повертати вклад. Ввечері напередодні вивезення єврей приніс до стодоли Влощинського все, що мав, тобто домашній реманент, скриню, постіль, гасові лампи, свічники, подушки, ковдри і покривала. Наказав, щоб вони добре пильнували і щоб нічого не намокло, доки їх не буде. Одразу ж прийшли шуцмани, нічого не залишили, а до того всього забрали ще й два домашніх крісла. «Він такий бідний, це, мабуть, не його», – сказали. Милостиво простили Влощинському його зухвалість, лише дали по спині кілька разів прикладом, щоб не забув на майбутнє.

Huta 4

Десь тут стояв дім Влощинських

Huta 6

За господарством Влощинських

Huta 8

Луги за будинком Влощинських

Ковтун не відрізали, великі нещастя оминали сім’ю, тож краще було не ризикувати. Раз навіть цій бідній сім’ї навпаки випало велике щастя. Втікаючи в 1941 р., солдати радянської армії, щоб облегшити віз, скинули під самими вікнами Юзефи кілька великих мішків макаронів – як ніби ізраїльтянам впала небесна манна в пустелі. Радість була тим більша, що того ніхто не бачив, тож не треба було ділитися з сусідами. Шульц, що жив по-сусідству, знайшов діжечку гасу під Стирткою (західна сторона Гути) і хтось це побачив, тож прийшло все село й усім вистачило тільки по горнятку.

За бандерівських часів про ковтун усі забули, аж врешті німці навели з ним порядок, обривши голову наголо. Волосся швидко відросло, було гарним, а Юзефу – о диво! – не паралізувало.

(Текст написаний на підставі розповідей офіцера Народного Війська Польського, покійного Зенона Влощинського, сина Антонія і Юзефи).

Huta 2

Зенон Влощинський сидить позаду. Фото зроблене незадовго до війни

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВОРОЖБА ЦИГАНКИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВІЙНА, СОЛДАТИ І ЗЛОЩАСНІ ГРОШІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЗА НИМИ ПРИЇХАЛИ ВНОЧІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: САНАТОРІЙ «СОЛОНЕ БОЛОТО» – ТЕМНА СТОРОНА МЕДАЛІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПЕРЕДНОВОК І ВОЛИНСЬКІ ЗЛИДНІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ШКІЛЬНИЙ БАЛ У ВИРЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЮДЕЙСЬКА РЕЛІГІЯ СПОВНЕНА ТАЄМНИЦЬ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1