Статті

Один із офіцерів, ув’язнених у Старобільську, сказав: «Залишаться після нас тільки ґудзики».

21768 полонених офіцерів Війська Польського, державної поліції, Корпусу охорони прикордоння, прикордонної охорони і в’язничної служби та 7000 цивільних державних чиновників совєти помістили в таборах, звідки майже всі вони потрапили до ям смерті. Сталін знав, що західні аліянти промовчать про польських союзників, думав теж, що його влада триватиме вічно. Так збулися слова офіцера.

Історію Катинського злочину я розповім такою, якою її бачили гутяни. З нашої околиці вбили трьох офіцерів: Юзефа Мєрніка, Францішека Грендуса і Владислава Даховського.

Чути ще було відлуння Першої світової війни, не загоїлися рани жалоби за полеглими з багатьох сімей. Воєнні каліки були звичайним явищем. Проте польська держава не дозволила ветеранам стати жебраками. Попри загальну бідність у країні, вони отримували воєнну ренту. Жили гідно, суспільство їх поважало. Їх ставили у приклад наступному поколінню, яке мало стати до бою в прийдешній війні. Проте ця війна вже не мала жодних шляхетних правил, до чого ніхто не був готовий.

Воєнні ветерани з ностальгією згадували свої фронтові пригоди, розповідали про трагічні події, в яких брали участь. Вони не відчували жодної ненависті до колишніх ворогів, навіть сердечно виявляли своїм колишнім супротивникам повагу, хоча й воювали один проти одного.

Вінценти Бєняш щороку робив пожертву на месу за душу черкеса, який подарував йому життя. У бою черкес мав уже вбити піку в лежачого безборонного Вінцента, який упав із коня. Він зняв її вгору і затримався недвижно на погляд очей, які благально дивилися на нього. Тоді інший австрійський вершник розрубав йому голову шаблею. Ця історія, повторювана тисячі разів, була ніби символом минулої війни, кружляла в переказах і її знав кожен гутянин. Із жалем згадували загиблого, осуджували того, хто його вбив, називаючи «вбивцею без принципів». Діти постійно запитували: «Навіщо він це зробив?»

Військові осадники, які служили в Польських легіонах, і ветерани австрійської армії згадували про своє. Марцін Облоза розповідав про перебування в російському полоні. Працював у маєтку біля Херсона. У його барвистих описах змальовувалося безкрає море пшениці, достаток хліба і радісний спів женців. Коли він повертався з неволі, бо ніхто вже не пильнував полонених, усі місцеві разом із ним плакали при прощанні. Звістки про Голодомор він приймав із недовірою, говорив: «Та там харчу на весь світ!» Одного разу, повернувшись із Сарн, наказав жінці пекти хліб. Сушив його в печі, а потім занурював у киплячий жир і слав посилки на адресу, яку йому дали на прощання. Жодної відповіді не отримав.

Адам Белявський з Омелянки потрапив в австрійський полон біля Горлиць і, як сам говорив, це був найкращий період його життя. Весь час повторював: «Аби ще раз так пожити, як тоді, аби ще раз потрапити в такий полон і до таких приязних чехів, любителів пива, співу і танців у тавернах». Він шив мундири до 15.00, потім повертався до місця проживання й наступного дня знову мав бути як штик на роботі. Він розповідав про це в корчмі у Романа в Гуті Степанській, де на полиці стояв його кухоль, привезений із полону. Коли він великим пальцем відкривав кришку, можна було прочитати: «Пивна у Ізика». Тоді він підіймав тост «За Оломоуц» і розпливався в розповідях про те, яке це чудове місто та які там вродливі дівчата. Слухачі в уяві мандрували разом із ним.

Проте надійшла наступна війна, Друга світова – війна тоталітарних режимів. Людину тепер до уваги не брали, вона була лише суб’єктом та гарматним м’ясом. У цій війні Польща не мала шансів. Мобілізована з величезними труднощами армія могла виставити 421 піхотну дивізію, 12 кавалерійських бригад та кілька інших. Німці без мобілізації протиставили їй 48 піхотних дивізій, шість бронетанкових дивізій та інших з’єднань, наприклад авіацію, яка в Польщі була дуже слабкою. Обіцянки допомоги зі сторони Франції та Британії залишилися на папері. Польща опиралася, доки 17 вересня не увійшли совєти. Удар у спину їй завдала 600-тисячна Червона армія. Пакт Ріббентропа-Молотова втілили в життя. Ослаблені батальйони Корпусу охорону прикордоння не могли зупинити совєтів. Дні польської держави були пораховані.

Запанував хаос, українці, не чекаючи, дезертирували, покидали розбиту армію. Поразка була їм байдужа. Бракувало теж чітких наказів, чи ще воювати чи вже здаватися. Офіцерів необґрунтовано звинувачували в поразці. Сотні тисяч солдатів опинилися в западні. Вони не могли вільно повернутися додому, а в полон ніхто йти не хотів. Скупчення голодних солдатів, навколо яких прогулювалися поодинокі вартові, котрі не стерегли полонених, – ось образ тих днів. Здавалося, що ось-ось накажуть розбитій армії повертатися по домах. Вони сиділи й чекали, що буде далі. Так було з обидвох сторін Бугу, такі ж сцени можна було спостерігати на територіях, окупованих як німцями, так і совєтами.

Найрішучіші вирішили не чекати, а спробувати за будь-яку ціну повернутися додому. У німецькому полоні опинився Стефан Кася, колоніст із Костянтинівки біля Сарн. У рамках обміну полоненими його транспортували до Перемишля, на радянську сторону. Натовпи солдатів чекали на станції Баконьчице. Там він розговорився з польськими залізничниками, які сказали, що всі поїдуть у Сибір. Стефан просив, щоб вони допомогли йому туди не потрапити. В той час на станцію пригнали вагони, а один із залізничників сказав: «Ось цей поїзд іде далеко, аж до Сарн». Тому ледь серце не вискочило з грудей – це ж майже під саму хату! Коли дали знак, Стефан перескочив через колії і вліз у пустий вагон, щасливо добрався до Немовичів, де вискочив на ходу, і лісом дістався додому.

Так само на станції в Ковелі були маси військових, які не знали, що їх чекає. Антоній Баньковський із Переспи біля Вирки, ходячи між такими ж, як і він, шукав щось поїсти. Придивлявся, чи є хтось знайомий, проте нікого не знайшов. Тоді несподівано його прикликав до себе колишній командир, офіцер із Сарн. Офіцери, на відміну від рядових, мали дах над головою: вокзальна зала очікування була їм за спальню. Всі вони мали на погонах прив’язані білі стрічки, які служили розпізнавальним знаком. Офіцери отримували сухий пайок, солдати ж голодували. Офіцер запропонував Антонію, аби той прив’язав і собі таку стрічку: «Совєти не перевіряють, хто ким є, і так ти отримаєш їжу». Сказав теж, що їх мають відвезти у Сарни, а потім, після підписання зобов’язання не вести антирадянську діяльність, вони розійдуться по домівках. Пригнічені офіцери, які сиділи в залі очікування, справили погане враження на Антонія. Він зайшов і вийшов. Подумав собі, що буде, як хтось із них запитає: «Що ти за офіцер з онучами на ногах?» Він подякував за зичливість і вийшов. Якраз тоді, коли вносили канапки у ящиках від набоїв.

У відчаї Антоній, думаючи лише про повернення додому, поволі рушив вздовж колії в напрямку Сарн. Вартовий байдуже дивився в його сторону, навіть не спитав, куди той іде. І так Антоній вийшов із території станції. Ішов вздовж рейок, у білий день, не ховаючись. Пройшов кілька кілометрів, аж натрапив на патруль НКВС. Ті спитали, хто він і куди йде. Потім привели його назад на станцію і наказали чекати разом з іншими. Складалося враження, що цей напівполон швидко скінчиться.

Баньковського, проте, це не зупинило, він і далі розмірковував, як добратися додому. Знав, що пішки дійти буде важко, совєти стерегли дороги і мости. Підійшов до солдата, який сидів у сторожовій будці позаду потяга. Попросив цигарку і зав’язав із ним розмову. Говорив, що хоче додому, а його будинок – одразу за Стиром. Розповідав, що батько хворий, мати померла, а він піклується про братів і сестер. Вартовий сказав, що вагони вже готові до завантаження, вони везтимуть офіцерів до Сарн, але чекають іще на прибуття ешелону з Бреста. Поїдуть тільки офіцери, для солдатів місця немає.

Антоній впросив охоронця, і той сказав йому прийти перед відходом поїзда, тоді він візьме його у свою будку. Перед вечором сталося так, як той казав, – паровоз притягнув кілька вагонів. Потім ковельські вагони причепили до ешелону, й офіцери поїхали в напрямку Сарн. Солдати, які залишалися, не приховували невдоволення, що офіцерів везуть, а вони чекають. Перед самою станцією в Рафалівці Баньковський вискочив на ходу. На дорогу отримав від вартового кілька цигарок і солдатський потиск долоні. Слухаючи його розповідь, ветерани говорили: «Совєти договорилися з французами й англійцями, не буде нам так уже й погано. Треба дочекатися весни, коли вони разом вдарять по німцях».

1 Antoni Bankowski

Антоній Баньковський із Переспи, 1917 р. н., солдат вересня 1939 р. Фото автору надав Гжегож Наумович

Дивом повернувся додому й Теодор Ловжил з Ангелівки біля Деражного. Його мали розстріляти, він уже стояв над викопаною ямою разом із шістьма іншими підофіцерами. Перед самою стратою звернувся до радянського офіцера з проханням, щоб той подарував йому життя. Сказав, що дружина помирає від раку, а в нього п’ятеро дітей. Офіцер затримав розстріл і спитався, звідки той знає російську. Відповів, що служив за царя, назвав номер полку і місто. Помах руки офіцера став сигналом, що можна йти. Коли Теодор віддалявся, інші вже падали, розстріляні. Повернувшись додому, він ще застав дружину в передсмертній агонії.

Ці та подібні новини сповнювали страхом усіх, хто чекав на повернення близьких із програної війни. Постійно надходили тривожні новини, які переказували з уст в уста. Однією з них була звістка про сімох солдатів, виловлених біля мосту в Злазному неподалік Янової Долини. Вони пливли, зв’язані колючим дротом. Стривожені сім’ї довідувалися про чергових убитих солдатів – вбивцями були наші співбрати українці. Останні дні жовтня 1939 р. – це період, коли вже мало хто повертався. Полон був тоді єдиною надією, що, може, вони ще живі.

Родина Мєрніків із Галинувки, батьки і брати з сестрами, виглядали поручника Юзефа Мєрніка. Ходили по селах, випитували тих, хто повернувся. Були вони й у Антонія Баньковського, бо довідалися, що він бачив офіцерів у Ковелі. Але той нічим їм не поміг, бо не знав Юзефа.

І раптом після кількох місяців очікування прийшов лист із Рівного. Радості не було меж, щасливі сестри розказували по селу: «Наречена Юзефа написала листа – він у полоні в Старобєльську». Юзеф написав три листи до Марії Камінської, вчительки з Рівного. Розповідав у них небагато. Писав лише, що він здоровий, почувається добре і що вони працюють на ремонті дороги.

Наступний лист із Рівного приніс Мєрнікам продавець цигаркового паперу Францішек Гурас із Злазного. Наречена Марія написала, що НКВС її допитував, бо шукає в Рівному помешкання Мєрніків. Вона не виказала їхнього місця проживання. Засвідчила, що з Юзефом познайомилася перед війною через листування і не знала, що це «буржуазний» офіцер. Вона ніколи його не бачила і жалкує про таку свою нерозважність. Переконувала, що він писав до неї листи з Радома, де служив у піхоті, а його родичів вона не знає. Юзеф при написанні листів використовував слова, які нікому не принесли шкоди. Мєрніки замовкли і лише молилися, очікуючи на його повернення. Час минав у невідомості. Через рік радіо з Москви і Лондона передавало новини про створення Армії Андерса. Разом із цими новинами повернулася надія.

Доля поручника Юзефа Мєрніка стала відомою в липні 1943 р. Родина Мєрніків, втікаючи із Гути Степанської, затрималася в Рівному, де знайшла розбиту горем Марію. Та не сказала нічого, тільки показала газету «Goniec Krakowski» від 14 квітня 1943 р., у якій йшлося про вбивство в Катині. Прізвище Юзефа Мєрніка теж було у списку.

2 Wladysław Dachowski

Підпоручник Владислав Даховський із сином Пьотром та дружиною в Степані. Фото з родинного архіву Пьотра Даховського. Владислав Даховський загинув у Катині

40 повоєнних років Катинський злочин покривала завіса мовчання. З’явилися тільки кілька недоступних для загалу праць. Першу скрипку в пропагуванні знань грала патріотична еміграція з Англії та Америки. Той, хто в Польщі згадував про Катинь, був ворогом. Лише на хвилі подій серпня 1980 р. (низка страйків, які стали провісником кінця комуністичного режиму в ПНР, – перекл.) народ почав вимагати повернути пам’ять про своїх офіцерів.

Пов’язаний із цим і мій особистий досвід. У приміщенні «Солідарності» в Ярославі я купив значок із написом «Катинь» і красувався із ним на одній із сільських вечірок. Це побачив мій друг і попросив подарувати значок йому, бо там убили його родича. Із жалем я все ж віддав йому цей символ. Хтось під час воєнного стану написав донос, що Міхал ходив із цим наклепницьким написом. Його допитували, але він ні в чому не зізнався.

Ще одна подія, пов’язана з моїм досвідом, – це Смоленська катастрофа, що відбулася 10 квітня 2010 р. Того туманного дня ми прибирали цвинтар у Вирці (Сарненський район на Рівненщині). Там я отримав дзвінок із Польщі про катастрофу. Ми негайно пішли до батюшки у Вирці, щоби подивитися телевізійні новини.

3 cmentarz Wyrka

Прибираємо кладовище у Вирці. Дим змішується з ранковим туманом, що вже починає розвіюватися. 10 квітня 2010 р.

Тоді я запропонував, що, оскільки ми в липні мали встановлювати хрест на місці, де колись у Вирці стояв костел, то, може, варто поставити сьогодні тимчасовий, березовий, на пам'ять про жертв катастрофи. Отець Андрій Кравчук одразу ж підтримав цей задум. Церковний староста взяв свячену воду і ми вирушили ставити хрест. Супроводжував нас покійний уже Микола Федорович Загоруйко, який дуже багато доброго зробив для поляків. Першим після війни він, голова сільради, наказав збирати кістки поляків і закопувати саме на кладовищі у Вирці.

Так на честь жертв катастрофи президентського літака вже о 14.00 10 квітня 2010 р. освятили перший хрест. Ті, хто ставив наступні хрести, наприклад на Краківському передмісті у Варшаві, пішли нашими слідами. З боку українців я отримав багато зворушливих слів співчуття, а Микола Загоруйко не приховував сліз.

Українець плакав через загибель польського президента. Вже лише заради цієї людини, за словами святого Євангелія, треба простити те, що трапилося на цій землі в 1943 р.

4 stawianie krzyza Wyrka

Встановлюємо хрест у Вирці на честь жертв Смоленської катастрофи. 10 квітня 2010 р.

5 Zahorujko

Микола Загоруйко не приховує сліз

6 Krzyz poswiecil o Krawczyk

Хрест освятив отець Андрій Кравчук

7 Krzyz Wyrka

Хрест із траурною стрічкою

Катинь і катастрофа в Смоленську вписуються в низку національних трагедій. Совєти, вбиваючи офіцерів, вдарили в пастирів, а вівці мали розбігтися й загинути. Проте ми вижили, бо в серцях зберегли пам’ять і скорботу за елітою і цвітом польського народу. Катинь – це символ, бо місце спочинку тисяч офіцерів і донині невідоме полякам. Ми не перестанемо нагадувати світові про них. Вічна їм пам’ять.

Януш ГОРОШКЕВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВІЙНА, СОЛДАТИ І ЗЛОЩАСНІ ГРОШІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЗА НИМИ ПРИЇХАЛИ ВНОЧІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: САНАТОРІЙ «СОЛОНЕ БОЛОТО» – ТЕМНА СТОРОНА МЕДАЛІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПЕРЕДНОВОК І ВОЛИНСЬКІ ЗЛИДНІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ШКІЛЬНИЙ БАЛ У ВИРЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВІЙНА З БІЛЬШОВИКАМИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПЕРЕЇЗДИ ЗА ВЕЛИКУ ВОДУ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: КОЛОНІЇ В ОКОЛИЦЯХ ГУТИ СТЕПАНСЬКОЇ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЦАРСЬКІ ДЕЗЕРТИРИ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1