Новини

Волинь споконвіку була Батьківщиною для представників різних національностей: українців, поляків, євреїв, чехів, німців, караїмів, вірмен, ромів та інших. Саме спільний культурний внесок усіх жителів регіону зробив сучасну Волинь такою, якою ми її знаємо.

Велику й неповторну роль у формуванні самобутності краю відіграли поляки.

Ми загорілися ідеєю створити своє товариство

Історія Товариства польської культури імені Еви Фелінської, однієї з перших організацій національних меншин Волині, розпочалася на зламі 80-х і 90-х. Радянська імперія руйнувалася, і її громадяни з отриманням свободи відчули потребу самоідентифікації. Створена тоталітарним режимом концепція радянського народу не витримала випробування часом, і перед людьми постала необхідність розібратися, ким вони є, звідки походять, хто їхні предки. Не секрет, що серед рівних «найрівнішою» національністю була російська, інші ж часто трактувалися з певною зверхністю, а то й із підозрою. Бути ж поляком на Волині, в силу історичних обставин, було особливо непросто, тому багато хто волів не згадувати про свої польські корені.

Національне відродження поляків на території України нерозривно пов’язане з релігійним відродженням. Римо-католицька церква після десятиліть гонінь фактично воскресла з руїни, а величезний відсоток її вірян становили саме католики польського походження. Потрібно ще взяти до уваги той парадоксальний факт, що римо-католиків українського походження «полонізувала» саме радянська влада, заборонивши встановлене Другим Ватиканським собором право на вживання національних мов і погодившись на використання в богослужіннях у костелах УРСР польської мови.

Товариство польської культури імені Еви Фелінської не було винятком, його створювали віряни римо-католицької парафії Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку. Члени товариства зазначають: «Костел і товариство – це дуже довго було одне й те саме». Ще на початку 1989 р. група парафіян зібрала понад 900 підписів і подала заяву про реєстрацію релігійної громади, а 6 грудня 1990 р. (тобто через понад півтора року!) парафію офіційно зареєстрували.

Цікавий факт: першу месу в луцькому кафедральному соборі РКЦ 23 вересня 1990 р. відправив отець Антоній Андрущишин. Це була, мабуть, єдина у світі меса, яку провели в каплиці Пресвятої Євхаристії, що відкрили в чинному музеї атеїзму. Поступово, частинами, парафіяни відвоювали приміщення костелу.

Колишня голова товариства Данута Ровенська так згадує ті часи: «Тоді в катедрі був іще музей атеїзму, нам виділили тільки місце з лівого боку. Раз на тиждень приїжджав священник, найчастіше службу правив ксьондз Маркіян Трофим’як, який пізніше став луцьким єпископом. А ми збиралися перед месою раніше, співали, молилися. Потім приїжджав зі Львова ксьондз Людвіг Камілевський, згодом він став нашим постійним священником, переїхав до Луцька».

За словами пані Данути, ініціатива створити товариство виникла саме в пароха Камілевського. Хоча Марія Протопопова згадує, що таку пропозицію влітку 1990 р. подали польські консули зі Львова: «Після меси в костелі ми всі залишилися на зустріч із ними. І вони нам кажуть: скільки вас є поляків, організовуйте товариство, будете разом збиратися. Ми кажемо, що нам це ніби ні для чого, ми й так збираємося, спілкуємося. Але їхня пропозиція, що товариство буде і для молоді, що молодь зможе вчитися в Польщі, нас дійсно зацікавила. Це нас просто надихнуло, ми загорілися ідеєю створити своє товариство».

30LAt 1

Поступово ідея кристалізувалася, і 16 червня 1991 р. група парафіян костелу Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку виступила з ініціативою створення організації, яка об’єднувала б волинян польського походження.

29 вересня 1991 р. відбулася установча обласна конференція, на якій прийняли рішення створити Товариство польської культури Волинської області. Цю дату члени ТПК вважають офіційним днем народження своєї організації.

На зборах був сформований список учасників, у ньому – всього 63 прізвища. Усі, хто є в цьому списку, входили також і до костельного активу. Першим головою ТПК обрали Анну-Марію Стецяк. 28 січня 1992 р. Волинська обласна рада народних депутатів офіційно зареєструвала Товариство польської культури. Через кілька років організації надали ім’я Еви Фелінської.

Паралельно товариство повертало католикам храми по всій Волині, одночасно засновуючи філії та створюючи нові парафії.

«Ми зі святої пам’яті Іреною Костецькою ходили по всьому Луцьку, їздили по районах, шукали поляків у кожному селі чи містечку. Нам потрібно було створювати місцеві двадцятки (встановлений радянською владою орган із мирян, необхідний для функціонування парафії, який фактично створював парафію і наймав священника, – авт.). Ми збирали підписи. Це все наше товариство робило під егідою ксьондза Людвіга. Також ми зібрали тоді понад 200 підписів, щоби повернути каплицю на меморіалі. Усюди, де були костели, ми одразу намагалися створювати і парафію, і товариство. Це була наша основна діяльність», – розповідає Данута Ровенська. Так почали з’являтися філії ТПК.

Товариство весь час змінюється

Товариство в Луцьку поступово зростало, у 1993 р. кількість його членів збільшилася майже удвічі, до 112. При організації офіційно створили хор, хоча насправді всі його учасники вже давно співали разом і в костелі, і в товаристві. «Постійно в товариство ходили Уршуля Бас, Юзефа Бойченко, Данута Ровенська, Антоніна Бардига, Марія Вітюк – це ще були ті членкині товариства, які воювали за костел. Були також Леокадія Труш та Юлія Толкачова. Майже завжди, коли збиралися, співали польських пісень: «О мій розмарине», «Червоний пояс», «Якби я мав гітару», – згадує Марія Протопопова.

При ТПК згодом створили «Коло сибіряків» – організацію, в яку входять поляки, що зазнали репресій від радянської влади і були вислані в Сибір та Казахстан, а також їхні нащадки.

Тоді ж, у середині 1990-х, при товаристві почали проводити мовні курси, адже багато хто із польських сімей, живучи в україномовному середовищі, дуже погано знав рідну мову. Уроки проводили раз чи два на тиждень, вони були напівлюбительські, але завдяки їм діти й молодь відкривали для себе культуру своїх предків, а старші відновлювали власні знання. Зараз ці курси переродилися в повноцінну суботньо-недільну школу, яку відвідують сотні учнів.

Спочатку члени ТПК збиралися у плебанії костелу, також у художньому салоні (нині Галерея мистецтв на Лесі Українки, 24а), а в листопаді 2001 р. товариство переселилося у власне приміщення, де перебуває і зараз, на вулиці Крилова, 5/7.

30LAt 2

Із 2009 р. при ТПК заснували двомовну газету «Волинський монітор». Цей двотижневик знають і люблять читачі з обох боків кордону. Тематика видання надзвичайно широка: сучасне життя та історія поляків Волині, освіта, культурні події, польсько-українська співпраця.

30LAt 7

На сьогодні тільки в луцькому відділенні ТПК є близько 300 членів. До нього належать також підвідділи в Берестечку, Горохові, Маневичах, Любешові та Ківерцях. Усі ці підвідділи зареєстровані офіційно і ведуть самостійну діяльність. У різний час головою товариства були Анна-Марія Стецяк, Ірена Костецька, Данута Ровенська, Георгій Ролінгер, нині організацію очолює Валентин Ваколюк.

А ще товариство займається прибиранням, утриманням польських цивільних і військових кладовищ. Луцьке відділення, зокрема, опікується військовим кладовищем у Пшебражі (нині Гайове). Кілька разів на рік члени організації прибирають там і запалюють лампади.

30LAt 12

Книги з польської бібліотеки, що діяла колись при ТПК, організація передала бібліотеці-філії № 6 Луцької міської централізованої бібліотечної системи, що на проспекті Волі. «Так наша книгозбірня стала доступніша ширшому колу читачів», – каже голова ТПК Валентин Ваколюк.

Товариство весь час змінюється, хтось відходить у вічність, молодь роз’їжджається, проте воно продовжує свою багатогранну діяльність.

30LAt 6

***

Історію творять не тільки масштабні, епохальні події. Насамперед вона складається з маленьких особистих історій. Своїми спогадами з нагоди 30-річчя об’єднання поділилися члени Товариства польської культури імені Еви Фелінської на Волині.

Жодного страху не було

«Ще в 1990 р., ми з мамою через знайомих довідалися, що в костелі вже правлять Служби Божі, – розповідає Зофія Пюрковська. – Костел на той момент ще не віддали, правилося в бічній наві, де ще стояли стенди, скульптури мавп, неандертальців. Тож спочатку ми ходили тільки на служби, а вже через якийсь час було організоване наше товариство». Засновником, за словами пані Зофії, була Ірена Костецька, вчителька зі школи № 5, яку згодом обрали головою ТПК, а опікувався ним ксьондз Людвік Камілевський.

«Нас не було надто багато, всього кількадесят осіб. Збиралися ми на другому поверсі в будинку навпроти костелу на збори, а молитися ходили до храму. У товариство тоді ще приходили, крім поляків, українці та чехи. Був створений хор. Ми вивчали польські народні й патріотичні пісні, а ще співали під час мес. Спілкувалися між собою різними мовами: українською, російською та польською. Серед нас були поляки, які не знали рідної мови, тож при товаристві організували курси, де можна було її вивчити», – згадує пані Зофія.

«Я польською мовою не вміла писати, тільки розмовляти, бо говорила нею з мамою. Моя мама, Кунегунда, народилася і жила неподалік Любліна. На Волинь перебралася ще в 30-х роках на прохання землевласника, в якого працювала. Той придбав землю під Луцьком, де село Гірка Полонка, і хотів, щоб на ній працювали вже знані йому люди. Тож спочатку вона з землячкою, подругою Юзефою, обробляла поле, а потім працювала в кафе, яке побудував той господар. Невдовзі мама вийшла заміж за українця, Антона Левчука, мого батька. І я народилася вже на Волині. Коли видавали паспорти, мене записали Софією, хоча насправді я Зофія. Так склалося, що батько сім’ю покинув, тож я його не пам’ятаю. Розмовляли ми вдома польською, а оскільки на нашій вулиці жили і поляки, і українці, то я добре знаю й українську. А коли мама вийшла заміж за росіянина, робітника на цегельному заводі, я пішла у школу № 8, де навчалися російською. Мама була неписьменною, а вдома вона намагалася зберігати польські традиції, хоча, звісно, потаємно», – ділиться Зофія Пюрковська.

Розповідає: коли при товаристві створили бібліотеку польської літератури, то члени організації самі приносили книги. Каже, що її чоловік, Володимир Пюрковський, походив зі змішаної сім’ї: його батько був поляком, а мати – українкою. «Вони мали гарний цегляний будинок на Красному (район Луцька, – ред.), він там досі стоїть. Совєти будинок забрали, а батьків вислали в Сибір. Після повернення із Сибіру їм вдалося повернутися в кімнату в рідному домі. Чи боялися ми ходити в товариство? Зовсім ні, жодного страху не було».

Костел і товариство – це було одне й те саме

«Мій чоловік був військовим, тож мені довелося жити в різних місцях, де він служив, навіть на Кавказі. В Луцьк ми переїхали зі Стрия, де до костелу приїжджав священник зі Щирця. Це був ксьондз Августин Медніс, який потім служив у Луцьку. Про богослужіння в луцькому костелі я довідалася з оголошень, що висіли на стовпах. Це був 1990 р. Одного разу на месі були люди з Польщі. Я трохи знала пісень, молитов, бо в рідних Меденичах був костел, та й мама навчила. Попросила, щоби поляки навчили нас якоїсь нової пісні. У нас був Микола Філіпчак, він грав на гармошці, так ми вивчили «Чорну мадонну» і співали її на месі. Так у нас поступово створився хор. Потім приїхав зі Львова ксьондз Людвіг Камілевський, привіз із собою скрипальку Дануту. Вона в нас на месі грала на скрипці», – згадує Данута Ровенська.

«Ми всюди їздили з ксьондзом і відправляли служби, – каже вона. – А костели скрізь стояли розбиті, зруйновані. Спочатку ксьондз Людвіг відібрав і відремонтував костел Святих Петра і Павла в Олиці, привів до ладу цвинтар. Потім Маневичі. Там теж у костелі не було ні даху, ні підлоги. Меси там відправляв отець Ян Мухарський, він теж узявся за ремонт і за католицький цвинтар. Їздили також у Берестечко до цвинтарної каплиці, бо костел нам так і не віддали. Храм поступово руйнувався. Ремонт каплиці й могил на кладовищі теж провів ксьондз Людвіг. Не вдалося нам повернути й костел у Цумані, де був клуб. Ми приїхали, зібрали підписи, здали документи на повернення храму, але вже через день після підписання до тих людей прийшли і сказали: «Хочете костел? Хочете товариство? Буде. Але не розраховуйте на те, що вам дрова випишуть, що якась допомога буде від сільради». Так і залишилося село без храму».

За словами Данути Ровенської, зі священником усюди їздив хор, тобто члени ТПК: «І взагалі костел і товариство – це дуже довго було одне й те саме. А збиралися ми у приміщенні навпроти катедри, на другому поверсі. Зробили собі статут, затвердили його в обласній раді. Спочатку влада не дуже хотіла, але мусила. Займалася затвердженням Ірена Костецька».

30LAt 3

Між собою члени ТПК спілкувалися переважно українською мовою, адже далеко не всі розмовляли польською. «Ті з нас, хто так-сяк говорив, розмовляв із помилками. Ми не соромилися вчитися, бо в нас при товаристві організували курси польської мови. Із хором ми їздили до Польщі, потім ще й дітей від товариства возили на відпочинок», – каже пані Данута.

«Чи люди боялися в ті часи зізнатися, що вони поляки? – міркує вона. – По-різному. А я взагалі завжди гордилася, що я полька. Я завжди була на роботі єдиною полькою, ніколи з цим не крилася».

Польською – тільки за брамою костелу

«Першими членами товариства були люди старшого віку – 50, 60, 70 років. Це були ті, хто пам’ятав свою польську ідентичність, хто хотів знову відчувати себе поляком. І перші шість-сім рядів лавок у костелі були зайняті виключно ними. Потім вже записувалися їхні діти і внуки. Я вважалася молодою, бо мені було 40. Мій шлях до товариства проліг через костел», – розповідає Мирослава Бутинська.

Вона родом із Кременця. Після закінчення інституту певний час працювала в Луганську, а до Луцька її сім’я переїхала в 1977 р. «Я походжу з повністю польської сім’ї, – каже. – Щоправда, батька ніколи й не знала, адже в липні 1945 р. під час репатріації він виїхав до Польщі, а мама вирішила залишитися. Чому? Бо її батько, мій дід Домінік, не вернувся з Німеччини, куди його забрали в 1943 р. на примусові роботи. І мама його дочекалася, але на той момент репатріація вже завершилася. Так ми й залишилися у Кременці».

«Удома (в радянські часи, – ред.) ми розмовляли українською. Кілька разів на вулиці, коли ми спілкувалися польською, нам хамили, казали, щоб ми забиралися до Польщі, тому мама вирішила, що ми будемо говорити польською тільки за брамою костелу. Це був для нас шматочок польської землі – довкола костелу», – згадує пані Мирослава.

У вересні 1990 р., коли їхала на роботу, вона побачила дивне оголошення: «Із хрестом! Як таке може бути? Читаю: «Римо-католицька церква запрошує на богослужіння, яке відбудеться в каплиці костелу Святих Петра і Павла». Іду в обід, шукаю ту каплицю, бо в моєму розумінні каплиця – це невеликий храм, окремий. Зайшла до костелу, питаюся в працівниць музею атеїзму, а вони показують на сакристію – ось тут. Ми із сином прийшли на богослужіння в неділю і так почали ходити на меси, а з того часу вони були щонеділі. Мій син був одним із перших міністрантів, а наймолодшим був племінник Вероніки Мільохіної, однієї з парафіян, які найактивніше боролися за повернення катедри. Я ходила з дитинства до костелу, бо в нас в Кременці його ніколи не закривали. Це був єдиний відкритий католицький храм на цілу Волинь. Щоправда, із 1945 до 1955 р. ми не мали ксьондза, але потім прийшов отець Якуб Мацишин, який провів 10 років у таборах».

«Я знала багато релігійних пісень, тож коли почала співати в Луцьку, на мене оглядалися місцеві католики, бо ж не знали, хто це. Ми вже потім познайомилися, я стала співати в хорі. Богослужіння тоді проводили в каплиці й перше засідання товариства теж відбулося там. Нас було десь до 40 осіб, але в основному це були люди старшого віку», – розповідає Мирослава Бутинська.

За її словами, спочатку головою товариства обрали Ірену Костецьку. Проте вона ще працювала у школі й не хотіла це афішувати, тож товариство очолила Анна-Марія Стецяк, а вже через рік – Ірена Костецька. «Вона організовувала для луцьких дітей відпочинок у Польщі, я двічі їздила з ними як опікунка. Наш хор кілька разів мав виступи в Польщі, ми їздили на зустрічі з Папою. А коли Папа приїхав в Україну, наше товариство їздило до Львова. Діти теж були зайняті, вони при товаристві вчилися мови», – каже пані Мирослава.

«Одного разу, десь у середині 1990-х, Анна-Марія Стецяк запропонувала мені проводити екскурсії для поляків. Я навідріз відмовилися, адже в мене – жахливий кресовий акцент. Треба сказати, що коли я вчилася у школі, Ірена Сандецька (видатна польська діячка в Кременці, – ред.) у себе вдома проводила різні польські вечори. Наприклад, на день народження Юліуша Словацького вона дала мені грати роль поета – я мала вивчити «Заповіт мій». На інше свято – інший вірш. Їх я пам’ятаю досі. До речі, катехизму до першої сповіді теж вона мене навчала. І книжки мені давала, в неї була багата бібліотека. Тож із польською літературою я була ознайомлена досить непогано, – згадує Мирослава Бутинська. – Все-таки мене вмовили мій чоловік і пані Анна-Марія. Я страшенно переживала. Коли закінчилася екскурсія Луцьком, Рожищем й Оликою, мені подарували величезний букет. Я перепрошувала за свій акцент, а мені сказали: «Так то ж наші батьки, наші бабці з таким акцентом говорили! Ваша мова – це повернення в наше дитинство». І так я стала екскурсоводом. Щоправда, Луцьк туристи відвідували мало. А коли я в 1998 р. переїхала до Кременця, щоб доглядати за мамою, то на початку травня, на День польського прапора та свята Конституції 3 травня, в Кременці було по 20–25 автобусів польських туристів, а потім іще й Музей Словацького відкрили. Та з 2014 р. туристів поменшало, а останнім часом поляки взагалі не приїжджають. У Луцьку я тепер буваю не дуже часто, але завжди із теплотою згадую товариство».

Це наша рідна земля

«Це був 1990 р. Ми тоді боролися за костел. Одного разу в приміщенні, де зараз коледж харчових технологій, були збори ініціативної групи, бо парафії тоді ще офіційно не було. Приїхали консули зі Львова, заохочували створити польське товариство, бо організації легше чогось добиватися. Там була Анна Стецяк, яка потім стала одним із перших засновників товариства, вона почала укладати список. Ми, тобто я і мої сестри, Зося і Марія, теж записалися. Так і почали ходити до товариства. Збиралися, переписували одна в одної пісні, молитви, передавали одна одній релігійну літературу, обмінювалися рецептами. А коли нам повернули костел, у нас з’явився якийсь неймовірний ентузіазм. Тоді ми розбирали завали різного мотлоху, якого там було повно, виносили фігури мавп, а ксьондз Людвіг Камілевський, він тоді ще був молоденький, разом із нами працював. Це нас дуже вразило – священник працює як чорноробочий», – згадує Антоніна Бардига.

«Ми тоді хотіли побільше дізнатися і про віру, і про Польщу, – каже вона. – Створили хор, вивчали нові пісні, адже ми знали тільки ті, яких навчилися вдома, від матері. З нами займалися сестри-монахині Марія і Крістіна. Вчили нас не тільки пісень, а й катехизму, адже ми були всього цього позбавлені за Радянського Союзу. Вони запрошували нас до себе додому, на чай, або ми збиралися в альтанці, навпроти костелу».

«Польська мова була для нас тільки мовою молитви, адже ми виросли серед українців і щодня спілкувалися українською», – розповідає пані Антоніна. Каже, що на курсах польської мови, організованих відразу, як тільки утворилося товариство, викладали Данута Ролінгер, Ірена Костецька, присилали теж учителів із Польщі. «Члени нашого товариства завжди охоче приймали гостей із Польщі, які почали їздити до нас на Волинь, брали їх на нічліг додому».

Хор товариства їздив усюди, де відкривали костели, співав під час літургій. Антоніні Бардизі запам’яталася поїздка до Довбуша на Житомирщині, де збереглася польська громада: «Ми йшли процесією з фігурою Матері Божої Фатімської і в ній брало участь усе місто. Вони зберегли свою віру й мову. Це для мене було дуже емоційним пережиттям».

Уже за незалежності хор поїхав до Холма. «Ми там виступали. А найбільші мої враження пов’язані з паломництвом із Холма до Ченстохови в 1991 р., де проходила зустріч із Папою. Тоді Мечислав Маліновський і Станіслав Чернік, друзі-благодійники нашого товариства з Польщі, все підготували, аби нас зустріти, та нам не давали документів, квитків... Нам навіть довелося ночувати на коліях, аби нас пропустили через кордон. Тому ми запізнилися на початок паломництва», – ділиться Антоніна Бардига.

«Нас було дуже багато, але в поїздку набрали теж сторонніх людей, які ні до костелу, ні до товариства не ходили, – каже моя співрозмовниця. – Їм Святіший Отець був нецікавий. Їм просто треба було переїхати кордон, а потім гендлювати. Проте були з нами і члени православного луцького братства Андрія Первозванного, які йшли з нами все паломництво, були на Ясній Гурі на зустрічі з Папою. Вони завжди несли свій прапор, тому їх було звідусюди видно».

«Ми ночували на площі, а коли вже зранку почали гукати, що їде Папа, я побачила таку непідробну радість у людей! Папа вітав усіх і кожного своєю мовою. Ці неймовірні відчуття переповнюють мене й досі. А ще згадую, як ми йшли Польщею, як нас гарно зустрічали, годували, брали на нічліг. Моє взуття не годилося для паломництва, я натерла ноги, тож мені хтось дав інше. Нас розпитували, як дізнавалися, що ми з Волині. До нас підходили ті, хто був родом звідси. Тоді я всім серцем полюбила Польщу. Коли потім мій син, Юра, там учився, я йому казала: «Який ти щасливий!» Він був одним із перших луцьких міністрантів, а в Польщу пішов учитися завдяки нашому товариству. Тоді меси правив у Луцьку ксьондз Ян Зайонц, то він сказав, що Юра обов’язково має бути на Дні молоді в Ченстохові. Синові було 15 років, так я завдяки йому й потрапила в Польщу як опікунка. Я була просто на сьомому небі від щастя», – зазначає пані Антоніна.

«У дні нашого паломництва якраз був путч, нам казали залишатися, адже було невідомо, чим усе закінчиться. Проте як ми покинемо Україну? – запитує Антоніна Бардига. – Хоч ми й поляки, це наша рідна земля, тут наші предки поховані. Із поїздки я привезла портрет Папи Йоана Павла ІІ, він і зараз мене благословляє».

30LAt 13

30LAt 14

Усі намагалися бути ближче до вівтаря

«Улітку 1990 р. до нас приїхали два консули зі Львова. Після меси ми всі залишилися на зустріч із ними. І вони нам кажуть: скільки вас є поляків, організовуйте товариство, будете разом збиратися. Ми кажемо, що нам це ніби ні для чого, ми й так збираємося, спілкуємося. Але їхня пропозиція, що товариство буде і для молоді, що молодь зможе вчитися в Польщі, нас дійсно зацікавила. Це нас просто надихнуло, ми загорілися ідеєю створити своє товариство. Я до цього, в 1989 р., була на курсах у Львові, знала, що там уже є товариство польської культури, польська преса. Навесні 1991 р. ксьондз Людвіг тільки приїжджав до нас. Зі Львова до нас теж приїхали монахиня-катехитка в мирському одязі і якась дівчина, привезли «Львівську газету» польською мовою. Ми її читали всім товариством, нам було дуже цікаво», – розповідає Марія Протопопова.

Згадує, що коли костел віддали вже повністю, члени товариства під час меси йшли ближче до вівтаря, намагалися бути якомога ближче до священника: «Це зараз, коли ми все маємо, люди чомусь ховаються на задніх лавках, а тоді всі хотіли насититися тим, чого раніше не було».

Як зазначає Марія Протопопова, статут товариства розробляла Анна-Марія Стецяк. Постійно в товариство ходили Уршуля Бас, Юзефа Бойченко, Данута Ровенська, Антоніна Бардига, Марія Вітюк (це ще були ті членкині товариства, які воювали за костел), Леокадія Труш, Юлія Толкачова. Майже завжди, коли збиралися, співали польських пісень.

«Польську мову я знала з дитинства, адже вдома нею розмовляла мама, – говорить пані Марія. – А ще вона купувала польські журнали: «Kobieta i życie», «Nowa wieś», «Przekrój». Це була цікава історія: мама випадково познайомилася на вулиці з пані Стасею, полькою родом із Дрогобича, і ця Стася одного разу каже: «Я бачила, що в одному з кіосків продають польські журнали!» Так у нашій хаті з’явилася польська преса. Науку читання я опановувала самотужки. Я вже ходила до п’ятого класу, вчила англійську, тож мені було простіше. Журнали були дуже цікаві, а «Польське радіо» в нас не замовкало. Дуже подобався цикл передач про тварин варшавського зоопарку, який вів легендарний Жабінський. А ще вдома була досить непогана бібліотечка польської літератури. Такі в мене були вчителі, які й навчили мене польської мови. До Польщі, де жила мамина мама, моя бабуся, ми їздили рідко, бо не завжди пускали, але мову я знала дуже добре».

У родині Марії Протопопової збереглися польські традиції: «Моя бабця гарно співала, походила зі співочої родини, її брати навіть закінчили консерваторію. Вона була найменшою з 10 дітей, які вижили. На Різдво вся сім’я завжди збиралася в батьківській хаті: приїжджали з усієї імперії, з Санкт-Петербурга, Тифліса (зараз Тбілісі, – ред.), Баку, щоби разом бути на Святій вечері». Продовжуючи традиції, пані Марія обидвох своїх доньок сама навчала польської мови.

За її словами, бібліотекою при товаристві керувала Зофія Куліковська: «Пані Зофія завжди готувала доповіді на різні свята та патріотичні нагоди – про політичних діячів, письменників, митців, героїв. Дуже великий плюс був у тому, що приміщення товариства містилося біля костелу й одразу після меси ми всі йшли туди. Тепер, коли приміщення віддалене, багато кому, особливо людям старшого віку, вже туди добратися важко. А тоді ми збиралися дуже часто, проводили різні заходи, навіть просто розповідали свої сімейні історії, згадували минуле. Я теж розказувала бабусину історію. Вона родом із Поділля, то розповідала, як ще за царських часів поляки таємно наймали вчительку, щоби та вчила дітей польської мови в церковно-парафіяльній школі, а хтось стояв на чатах, аби ніхто чужий не зайшов. Якщо хтось заходив, то діти виймали рукоділля з-під парти і вдавали, що цим займалися».

30LAt 9

30LAt 10

30LAt 11

Школа при ТПК – основний напрямок роботи

«Я прийшов у товариство в 1999 р.», – розповідає Олександр Свіца, директор суботньо-недільної школи при ТПК.

Додає: «При нашій організації діє «Коло сибіряків». Сьогодні його очолюю я, адже теж походжу із сибіряцької сім’ї, тобто з родини депортованих до Сибіру поляків, які тільки після смерті Сталіна змогли повернутися на Батьківщину. В це коло входять старші члени товариства, які походять із репресованих родин, а також їхні діти та внуки. Вже 12 років ми беремо участь у Марші живої пам’яті польського Сибіру в Білостоці.

30LAt 4

30LAt 5

Але сьогодні основний напрямок діяльності нашого товариства – це освіта. У суботньо-недільних школах у всіх підвідділах і діти, і дорослі вивчають польську мову, культуру та історію – без цього неможливо уявити нашу польську ідентичність», – каже пан Олександр.

До пандемії для учнів щороку організовували поїздки до Польщі. «Це така собі практика з польської мови, адже, спілкуючись із польськими однолітками, діти закріплюють здобуті під час навчання знання. Чотири-п’ять груп, загалом до 200 дітей, щоліта виїжджали на два тижні в польські табори на море чи до озер. Окрім того, проводили кількаденні екскурсії до Польщі. Зі старшокласниками ми відвідували університети у Варшаві та Кракові. Побували, зокрема, в Гірничо-металургійній академії імені Станіслава Сташиця, одному із провідних технічних вишів Центрально-Східної Європи», – зауважує Олександр Свіца.

30LAt 16

30LAt 17

Наголошує, що щороку у вересні товариство проводить запис у школу і дітей, і дорослих: «Цьогоріч ми вже набрали 12 груп, ще дві добираємо. До пандемії ми мали 22 групи. Уроки ведуть кваліфіковані українські викладачі та двоє вчителів із Центру розвитку польської освіти за кордоном (Польща). Це одна з найбільших шкіл у Луцькому консульському окрузі. Наші діти є лауреатами багатьох регіональних, загальноукраїнських та міжнародних конкурсів».

30LAt 8

30LAt 15

Анатолій ОЛІХ
Фото з архіву «Волинського монітора»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1