Інтерв’ю

Центр східноєвропейських студій Варшавського університету святкує 30-річчя з дня заснування, тому 2021-й оголошено роком цієї інституції. 

Протягом цих 30 років, а як для університетського підрозділу це досить поважний вік, центр пройшов різні етапи розвитку, приймаючи сотні молодих дослідників з України, Білорусі та інших країн Східної Європи, а також із Балкан, Кавказу та Центральної Азії.

Минулий рік дещо змінив перебіг подій та формат планів Центру східноєвропейських студій (далі – Центр СЄС), але на його діяльність це не мало катастрофічного впливу. Про те, як важливо вміти реагувати на зміни й неочікувані виклики сучасності, роботу центру, нові проєкти, Східну літню школу, яка стартує у Варшаві 1 липня і триватиме протягом трьох тижнів, проблеми й виклики сучасної науки, взаємини та наукову співпрацю з Україною розмовляємо з директором Центру східноєвропейських студій Варшавського університету, істориком, почесним професором Національного університету «Києво-Могилянська академія», почесним доктором Національного університету «Острозька академія» Яном Маліцьким.

Jan Malicki1

– Пане директоре, чи могли б Ви окреслити три головні напрямки розвитку Центру СЄС протягом цих 30 років? У загальному, а також у контексті України.
– Дивна справа, 30 років! Виявляється, для людини це дуже мало. Однак для університетського підрозділу – це дуже багато. Формально та юридично Центр східноєвропейських студій був створений 5 грудня 1990 р. Усе розпочиналося з чистого ентузіазму. Спершу в цьому були задіяні дві особи, згодом – три. У нас не було жодного штатного розподілу, не було ставок. Ми розпочали роботу як організаційно-дослідницький підрозділ, проводили відкриті лекції, на які приходили всі охочі. Тоді зі мною були дипломат Андрій Ананіч, заступник міністра закордонних справ РП, та посол і професор Тадеуш Майда, відомий тюрколог, який прихистив нас у своєму невеличкому кабінеті, меншому, ніж цей стіл, за яким ми зараз сидимо. Це показує, яку дорогу пройшов центр від початку своєї діяльності в кабінеті 114 на орієнталістиці до зали в Палаці Потоцьких.

Сьогодні, через 30 років, у Центрі східноєвропейських студій є 20 працівників адміністрації та 50 науковців. Це вже рівень невеличкого інституту чи великого факультету. У 1998 р. ми відкрили новий напрям – Східні студії. Тоді ми набрали 17 студентів: 16 поляків і одного литовця.

Другий переломний момент стався у 2000 р. Він був пов’язаний із тим, що держава уможливила нам реалізацію особливої стипендійної програми – Східних студій. Завдяки цьому вже 20 років поспіль ми можемо надавати стипендії. Сьогодні Східні студії – це найбільш міжнародний напрямок у Варшавському університеті. І третій переломний момент – це заснування нагород імені Лева Сапіги для білорусів, імені Івана Виговського для українців та імені Титуса Філіповіча для дослідників Кавказу.

Не можна також забувати про Східну літню школу для молодих дослідників, яка є нашим найстарішим молодіжним науковим проєктом. Цього року відбудеться XXXI Східна літня школа. За цей час її випускниками стали 700 осіб. Цього року школа нарешті відбудеться у стаціонарному режимі. Це дуже важливо, оскільки нам потрібно повернутися до звичного життя. Лектори сумують за студентами і навпаки (усміхається, – авт.). Нам усім потрібно трохи живого спілкування, і професійного наукового, і спілкування молоді.

– А сьогодні?
– Сьогодні Центр східноєвропейських студій здійснює багато різних видів діяльності. Завдання, яке я ставив перед собою до липня 2020 р., – добре керувати тим, що вже є, та не вигадувати нічого нового. Аж раптом у Білорусі сталася революція. З політичних причин дуже багато білоруських дослідників були виключені з університетів. Щойно розпочалися переслідування після сфальсифікованих виборів, ми відкрили додатковий набір і прийняли майже 800 осіб на навчання чи стажування. Також у центрі ми реалізуємо програму імені Костянтина Калиновського. З 2006 р. до липня 2020 р. через неї пройшли 1008 людей. У зв’язку з подіями в Білорусі ми створили ще один напрям – Дипломатичний центр. Сьогодні він діє під гаслом «Нові кадри для нової Білорусі».

Справа, як виявилося, дуже важлива, оскільки в день відкриття Дипломатичного центру 20 грудня 2020 р. білоруське посольство звернулося до польського Міністерства закордонних справ з офіційним протестом. Це підтвердило, що ми робимо щось дуже важливе.

– Є нова реальність: зміна формату спілкування та викладання, зміна пріоритетів. На Вашу думку, який вплив усе це має на розвиток науки, як змінилися молодь і дослідники?
– COVID-19 приніс нам одну хорошу річ – дивовижний прогрес в аудіовізуальних техніках. Коли рік тому в Польщі розпочався локдаун, почали відбуватися онлайн-конференції та онлайн-лекції. До цього потрібно було звикнути. Перша онлайн-конференція у Zoom, у якій я брав участь, відбулася 24 квітня 2020 р. Я чітко пам’ятаю дату, оскільки захід був присвячений союзу Пілсудський-Петлюра та 100-річчю підписання Варшавського договору. Конференцію організували польсько-українська комісія істориків, заснованою центром і мною особисто, та Києво-Могилянська академія.

Масштаб технічних можливостей, які ми зараз маємо в університеті, платформи Teams, Google Meet та професійні сервіси, які пропонує університет, настільки неймовірний, що навіть у ситуації, яка склалася, я готовий визнати, що COVID-19 приніс переваги. Наприклад, на конференцію я можу запросити учасників із будь-якої частини світу. Це той позитив, який, мабуть, залишиться назавжди.

Плануючи лекції на наступний навчальний рік, я вже знаю, що залишу деякі з них в онлайн-форматі. Варшавський університет повертається (принаймні, планує!) до аудиторних занять, але в центрі частину лекцій ми залишимо в онлайні, оскільки завдяки цьому легше запросити когось з Америки чи будь-якої частини світу, бо не потрібно організовувати поїздку. Центр має величезну кількість видатних викладачів зі світу науки, культури та політики, яким завжди бракує часу. Невідомо, коли вони зможуть знайти його, щоби приїхати. А так усе це дуже легко організувати з дому.

Одним із мінусів, викликаних локдауном, є те, що для викладача підготовка до онлайн-лекції більш трудомістка і складна, ніж до заняття в аудиторії, а крім того, втрачається задоволення від контакту зі студентом та живої дискусії з ним.

Центр завжди надзвичайно активно організовував різноманітні заходи, конференції, наради та сесії. Натомість торік, наприклад, не відбулися відомі наукові виїзди. Ми організували лише дві наукові онлайн-експедиції.

Що ж… Студенти згадують ці наукові подорожі найбільш зворушливо, адже під час таких мандрівок польські студенти їздили у двотижневу наукову експедицію країнами, які досліджують, тобто Центральною Європою, Балканами, Україною, Білоруссю, а іноземні стипендіати проводять такий тур Польщею.

– Чи можна сьогодні говорити про формування сучасної інтелектуальної еліти, людей, які мислять абсолютно по-новому? Чи маємо справу з повним крахом?
– Занадто рано говорити про появу нової інтелектуальної еліти. Думаю, цей рік принесе величезні збитки для освіти, в основному через втрату контакту учитель-учень. Ви можете читати лекцію за посередництвом комп’ютера і пізніше студент матиме до неї доступ, але невід’ємною рисою університету є контакт учитель-учень. За допомогою комп’ютера неможливо провести плідну розмову про магістерську роботу: виправлення, коментарі, той момент, коли ти тягнешся рукою на полицю за книгою. Та й контакти студентів між собою дуже важливі. Екран цього ніколи не замінить. Найцінніші постійні контакти завжди формуються в період навчання: знайомства, дружба, кохання. Це час, коли людина інтенсивно формується, і це неможливо зробити без міжособистісних відносин. Загалом центр має досить специфічне середовище, оскільки це своєрідний міжнародний осередок. Білоруси, українці, грузини приїжджають сюди і пізнають шматок іншого світу.

Ще одна проблема сучасності, з якою ми досі боремося, – це крадіжки інтелектуальної власності. Те, що особисто мені найбільше болить. Інтернет пропонує багато можливостей, але, на жаль, люди втрачають конфіденційність і є велика спокуса привласнити чийсь текст. Недотримання принципу збереження інтелектуальної власності – це одна з численних проблем сучасності. Чи можна із цим щось зробити? Треба говорити, пояснювати й попереджувати про наслідки. Молодь також повинна трохи розвиватися, вчитися в цьому напрямку, бути більш обізнаною в цьому.

– Що в діяльності центру зараз пов’язане з Україною?
– Усе. Кожен напрям, великою мірою, стосується України. Більше половини студентів центру – українці. Щороку їх приїжджає найбільше. З 2014 р. діє Нагорода імені Івана Виговського для дослідників виключно з України. Вона, до речі, була створена як реакція на черговий Майдан. І її особливістю є те, що це недержавний проєкт і реалізується він не за державні гроші. Мені вдалося переконати 25 польських університетів витратити власні кошти на те, щоб прийняти українських дослідників. Кожен навчальний заклад приймає вченого на чотири місяці. Я дуже пишаюся цим. На мій погляд, це дуже важливий жест солідарності.

Jan Malicki2

– Знаю, що центр спільно з Інститутом національної пам’яті реалізує новий українсько-польський видавничий проєкт, присвячений Петлюрі. Чому Петлюра і чому саме зараз?
– Це черговий проєкт, пов’язаний із польсько-українською комісією істориків. Українськими партнерами проєкту є Національний університет «Києво-Могилянська академія» та Інститут історії НАН України. Торік було видано том документів, присвячений союзу Пілсудського та Петлюри. Книгу ми розіслали до всіх найбільших бібліотек України. Цього року видаємо збірник, який є результатом конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Петлюри.

– Що має консолідувати українські та польські наукові кола? В якому напрямку має розвиватися співпраця між ними?
– Консорціум Варшавського університету та українських університетів, віцепрезидентом якого я є, підтримуючи зв’язок між вишами, обговорює пропозиції щодо спільних досліджень та отримання грантів. Із Прикарпатським національним університетом імені Василя Стефаника в Івано-Франківську протягом дев’яти років ми здійснюємо реконструкцію довоєнної астрономічної обсерваторії Варшавського університету на горі Піп Іван у Чорногорі. Є величезний поступ у цьому проєкті. Два роки тому ми виграли транскордонний грант вартістю 1 млн євро. У 2017 р. створили Польсько-українську гірничо-рятувальну станцію. У вересні цього року відкриємо другу частину – оновлений основний корпус довоєнної обсерваторії, через 80 років на горі Піп Іван буде відновлено метеорологічну обсерваторію. Ще будемо шукати грант на реконструкцію ротонди та відновлення астрономічної обсерваторії. Тоді коло історії замкнеться. Головна мета цього проєкту – відкриття міжнародної наукової станції на горі Піп Іван. Це дуже амбітні плани.

– Як центр святкуватиме 30-річчя?
– 5 грудня цього року відбудеться ювілейна урочистість, але замість великих святкувань ми вирішили видати 30 томів із нагоди 30-річчя нашого підрозділу. Томи дуже різні. Десять із них, так звана синя серія, – це записи гостьових професорів, які читали лекції в центрі протягом останніх 15 років. Одним з українських лекторів був Микола Рябчук. Опублікуємо також найкращі тексти з наукових часописів центру та тексти викладачів нашого закладу.

Розмовляла Тетяна ЗЕМЛЯКОВА
Фото надав Ян МАЛІЦЬКИЙ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

СТУДЕНТИ З ВАРШАВИ ВПОРЯДКОВУВАЛИ ЦВИНТАР В ОСТРОЗІ

У ЛУЦЬКУ ПРОЙШЛА РОБОЧА ЗУСТРІЧ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ФОРУМУ ПАРТНЕРСТВА

У ВАРШАВІ ВІДБУВСЯ ІІ З’ЇЗД ВИПУСКНИКІВ СТИПЕНДІАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ УРЯДУ РП ДЛЯ МОЛОДИХ НАУКОВЦІВ 

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1