Інтерв’ю

Польський письменник Мірослав Влеклий представив у Луцьку свою книгу «Гарет Джонс. Людина, яка забагато знала». Цьогоріч вона вийшла в українському видавництві «Човен» у перекладі Олени Шеремет.

Оповідь про валлійського журналіста Гарета Джонса, котрий першим у світі розказав на Заході правду про Голодомор 1932–1933 рр., викликала неабияке зацікавлення читачів в Україні. Раніше вони мали нагоду оглянути фільм Агнешки Голланд «Ціна правди» (пол. «Obywatel Jones» – «Громадянин Джонс»). Ідея написання книги належить Даніелю Лісу, редактору видавництва «Znak». Вона виникла тоді, коли Агнешка Голланд уже працювала над стрічкою. Написаний Мірославом Влеклим біографічний репортаж не є сценарієм фільму, він базується на архівних документах і матеріалах, зібраних під час подорожі харківськими селами, якими в період Голодомору мандрував Гарет Джонс. Однак і у стрічці, і в книзі підкреслюється, що ніхто на демократичному Заході не повірив Джонсові, пам’ять про нього викреслили з історії, зокрема й у рідному місті. Єдине місце у світі, де ця пам’ять збереглася, – Україна.

Зустріч українських читачів із Мірославом Влеклим та наша розмова з ним відбулися 4 жовтня в Луцьку під час ІІІ Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера». Участь польських письменників у цьому заході була можливою завдяки підтримці Генерального консульства РП у Луцьку.

wlekly 1

– «Гарет Джонс. Людина, яка забагато знала» – Ваша перша книга, перекладена українською мовою. Чи раніше Ви презентували цей твір або інші свої публікації в Україні?
– Ні, я вперше представив українським читачам свої твори в Луцьку. Натомість українська публіка була на спектаклях, які я творив разом із Катажиною Шингєрою: про Волинську трагедію в Бидгощі та про польсько-українські відносини в Жешуві.

– Які Ваші враження після презентації? Чи сприйняття Ваших текстів в Україні відрізняється від польського?
– Звісно, тут ставлять інші запитання і сприйняття теж інше, більш емоційне. Адже це книжка, яка вас, українців, стосується якнайбільше, бо для поляків – це історія сусіднього народу, яка могла би і нас спіткати, якби Сталін мав інші плани. Ми Голодомору не зазнали, хоча також постраждали від сталінського терору. Це українське сприйняття для мене надзвичайно важливе. Намагаюся теж читати рецензії, які тут з’являються, і бачу, що вони дуже ретельні і фахові.

wlekly 2

– Дивлячись на долю Вашого героя, як думаєте, чи журналіст має бути ідеалістом?
– Гарет був великим ідеалістом. Думаю, це допомагало йому бути добрим журналістом. Журналіст не повинен бути конформістом.

– У 1932–1933 рр. польська влада, безсумнівно, знала про Голодомор в Україні. Як Ви вважаєте, чому в ті часи в Польщі не з’явилося жодної серйозної публікації на цю тему?
– Усім політикам у світі в той час не потрібен був конфлікт зі Сталіним. Вони воліли з ним домовлятися й замовчувати те погоне, що він робив. Про багато речей, які Сталін мав на совісті, світова думка не знала. Натомість із того, що мені відомо і що Енн Епплбом з’ясувала під час роботи над своєю книгою «Червоний голод», можна зробити висновок, що польська розвідка володіла даними з цього питання. Однак польська влада ніяк цих знань не використала. Вона воліла тоді жити в мирі зі Сталіним, бо більш вигідно було сидіти тихо – задля власних інтересів.

wlekly 3

– Ви пройшли маршрутом, який в околицях Харкова подолав Гарет Джонс: так само пішки, з наплічником, залишаючись на нічліги там, де ночував Гарет. У книзі описано, що за Вашою мандрівкою спостерігали українська поліція, прикордонна служба і чиновники, вони кілька разів перевіряли у Вас документи. Чи відбувалося щось подібне з Вами в інших країнах?
– Так, подібні ситуації траплялися. Я мандрував на велосипеді Анголою, пересувався також автобусом. Одного разу ангольські поліціянти вивели мене з автобуса, вимагали гроші. Довелося посилатися на знайомства в місцевому уряді, щоб мене відпустили. Натомість в околицях Харкова я мав справу виключно з підозріливістю поліціянтів. Може, вони не вірили, що це звичайна журналістська робота, й сумнівалися в тому, що я там дійсно роблю, чому ходжу і розпитую. Мабуть, із погляду сучасної людини дивним було також те, що від російського кордону до Харкова я йшов пішки. Чому не автомобілем чи автобусом?

– Гарет не був одружений, коли вирушив у небезпечну подорож Україною. Як Ваша сім’я відреагувала на поїздку, адже в уяві багатьох поляків схід України – це дуже небезпечне місце, особливо, якщо брати до уваги, що фронт дійсно не дуже далеко?
– Моя дружина вже звикла, що я їжджу в різні, інколи трохи небезпечні місця. В мене було багато роботи в Латинській Америці, наприклад у Мексиці чи на Домініканських островах. Я їздив у такі місця раніше, тож особливо це нікого не вразило. По-перше, я їхав не на так довго, як Гарет Джонс, по-друге, ця моя подорож була старанно підготована. Мені допомагав Роман Романцов, історик родом із Харкова. Завдяки його підтримці все вдалося безпечно й логічно розпланувати, тож у мене не було якихось більших побоювань. Друзі, звичайно, говорили, що тут війна, обстріли. Але я не їхав на охоплену війною територію – насправді війна палає за кількасот кілометрів. Я не воєнний кореспондент, у мене є свої межі. Я знав, що в околицях Харкова набагато безпечніше, ніж на Донбасі.

– У Вас є й інші книги, зокрема «Буча! Про Церкву не із цієї землі». Чи Ви практикуючий католик?
– Я походжу з католицької середньостатистичної польської сім’ї. Проте для написання книжки це не мало найменшого значення. Кожен міг би її написати – як ревний католик, так і атеїст. Це була одна з репортерських робіт. Коли я працюю як репортер, стараюся залишити обіч всі мої погляди, те, що люблю чи чого не люблю, – все це абсолютно поза мною. Те, ким я є у приватному житті, при такій роботі не має жодного значення.

– Якби Вам запропонували обрати іншу Вашу публікацію для перекладу її українською мовою, що би Ви запропонували видавцям чи перекладачам?
– Думаю, що саме «Бучу…», хоч Католицька церква й не відіграє великої ролі в житті українців. Насправді це книжка не про Церкву, а про стан сучасного світу. Виявилося, що найважливіші теми, які Папа Франциск зачіпає у своєму понтифікаті, одночасно є проблемами сучасного світу. Екологія, парниковий ефект, проблема біженців, діалог із мусульманами, велика еміграція з Азії та Африки до Європи – про все це розповідає моя книжка. Якби я міг рекомендувати щось українським видавцям – то саме «Бучу…»

wlekly 4

– Мабуть, традиційне зараз запитання. Як обмеження, пов’язані з коронавірусом, вплинули на Ваш розпорядок дня і плани загалом?
– О, дуже вплинули. Прем’єра моєї книжки про Гарета Джонса в Україні мала відбутися навесні, заплановані були зустрічі у Львові та Києві. Все довелося відкласти. Зараз робляться кроки, щоб, якщо ситуація покращиться, я міг навесні наступного року розповісти про цей твір у Києві та Харкові. Якщо йдеться про особисте життя, то було дуже важко, адже навчання перенесли додому і я чотири місяці грався в учителя, тож не мав надто багато часу на роботу.

– Які враження у Вас після подорожей Україною?
– Ми дуже схожі. Вперше я приїхав сюди 15 років тому велосипедом, разом із дружиною і друзями. Ми були у Львові, Вінниці, Дрогобичі. Траплялося навіть ночувати в домах українців. У селах, коли наставали сутінки, ми йшли до хат, питалися, чи можна в когось переночувати. Попри те, що ніхто з нас українською не розмовляв, ми могли так-сяк домовитися, було багато приємних моментів. Коли я вперше був у Львові, то побачив дуже занедбане місто. Пізніше я відвідував його, мабуть, зо п’ять разів, тепер Львів справляє неймовірне враження, особливо центр. Сьогодні це прекрасне європейське місто. Натомість у Харкові я почувався трохи інакше.

wlekly 5

– У чому це полягало?
– Я відчував інше ставлення людей до мене. Відчував, що на сході України мене трактують інакше, ніж на заході. Тут мене сприймають як свого, поляк є кимось нормальним для українців, натомість там я почувався ніби прибулець з іншого світу, бачив велику настороженість щодо мене. Тож, якби не Роман Романцов із Харкова, мені було би важко пробитися до людей. Я зрозумів, що це, мабуть, норма, що на сході набагато більша недовіра до чужаків, особливо до прибульців із Заходу.

– До росіян теж?
– До росіян, мабуть, усе-таки ні. Проросійські настрої там – звична річ, це теж мене вражало. Я написав про це в книжці – два рази нас обізвали бандерівцями, тому що Роман звертався до людей українською. Для мене це було кумедним, але для українців і України як держави – мабуть, ні.
Я співавтор репортажу «Левів не віддамо» (пол. «Lwów nie oddamy» – тут гра слів, бо польською слова «левів» і «Львів» звучать і пишуться однаково, – прим. перекл.) та сценарію однойменного спектаклю, який досі ставлять у Жешуві. У ньому є така сцена: акторка Оксана Черкашина з Харкова, українка, виходить із великим портретом Бандери і звертається до публіки: «Чи ви знаєте, хто це?» Ніхто не знає. Всі в Польщі бояться Бандери, але багато хто не знає, як він виглядає! Акторка підкреслює, що Бандера ніколи не мав українського громадянства, бо тоді не було української держави, він був громадянином Польщі: «Оскільки він є такою проблемою в наших відносинах, я не хочу його. Хочу його забути. Заберіть свого Бандеру назад!» І станом на сьогодні два рази хтось із публіки дійсно взяв цей портрет.

– Ви також співавтор сценарію спектаклю про Волинську трагедію.
– Так, він називається «Сварка». Ідейним натхненником була моя подруга Катажина Шингєра, театральна режисерка, яка частину своїх коренів має в Україні. Вона вже багато років мріяла зробити спектакль про Волинську трагедію. Катажина не володіла репортерським інструментарієм і одного разу, це було п’ять років тому, ми об’єднали зусилля. Ми вирушили на Волинь, збирали матеріали теж в околицях Львова і, звісно, серед поляків, які жили тоді на цих землях і пам’ятають, що там відбулося.

wlekly 6

Я маю такий принцип: байдуже, над якою темою працюю, я стараюся не приймати чиєїсь сторони. Віддаю голос героям, із якими розмовляю, навіть якщо це найбільші злочинці. Моя перша книжка була про польських священників-педофілів на Домініканських островах. Навіть якщо я розмовляю з убивцею, віддаю слово йому. Я хотів би, щоб його вчинки оцінили мої читачі, а не я. Я не суддя. Так само було з Волинською трагедією – ми дали слово порівну як українцям, так і полякам. Ми вирішили їх вислухати, але не ставати на жодну зі сторін. Спочатку виник репортаж, потім спектакль – теж абсолютно безсторонній.

Це була дуже пекуча тема в Польщі. Публіці подали на таці симетричні бачення поляків і українців, і не всім це було до вподоби. Дехто очікував, що цей спектакль даватиме якусь оцінку, чітко осуджуватиме українську сторону. Цього у виставі не було. Натомість нас приємно здивувала реакція деяких старших за віком глядачів. Один чоловік під час обговорення після показу сказав, що одинадцять членів його сім’ї, поляків, тоді вбили. Ми очікували з його боку найгіршої рецензії нашого спектаклю, а він сказав: «Дякую». І додав, що в цьому творі він вперше в польському наративі побачив, як було насправді, що ті часи зовсім не були чорно-білими. Більшість убивств скоїла українська сторона, але й поляки теж убивали. І рідко в Польщі говорять про роки, які передували цим подіям, про те, що в міжвоєнній Польщі поляки й українці не жили однаково рівно. Йдеться про доступ до освіти, про те, що в адміністрації були майже виключно поляки. Ми старалися розповісти про це у своєму спектаклі.

– Які твори сучасної польської літератури Ви би порекомендували українському читачеві?
– Є така репортерка Йоанна Гєрак-Оношко, яка щойно дебютувала зі своєю першою книжкою «27 смертей Тóбі Óбіда». Вона зробила фурор у Польщі, отримала недавно читацьку премію Nike, її обсипають номінаціями до різних нагород. Це репортаж про Канаду, який перевертає наш погляд на цю країну, демонструє, що це зовсім не край, «що тече молоком і медом», сповнений демократії і лібералізму. Книжка руйнує стереотипи, показує, що часом усе не так, як здається, як це було з Гаретом Джонсом у Великобританії і Сполучених Штатах. Думаю, що цей твір зацікавить українців, адже їх так багато в Канаді; окрім цього українці, як і поляки, уявляють цю країну раєм на землі.

Розмовляв Анатолій ОЛІХ
Фото: Анатолій ОЛІХ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПРО КНИГИ І НЕ ТІЛЬКИ З МАЦЕЄМ РОБЕРТОМ І КОНРАДОМ ЯНЧУРОЮ

КШИШТОФ ЧИЖЕВСЬКИЙ: «БУДУЙМО ЦЕНТР СВІТУ НА ВЛАСНОМУ ПОДВІР’Ї»

ОСТРОВИ ВІОЛЕТТИ ГЖЕГОЖЕВСЬКОЇ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1