Інтерв’ю

Зі Славоміром Місяком, новим Генеральним консулом РП у Луцьку, ми розмовляли про пострадянський простір, Білорусь, Волинь, польсько-українську співпрацю, вивчення польської мови та, звичайно, плани на майбутнє.

– Пане консуле, з яким багажем досвіду Ви прибули на Волинь?

– У 2000 р. я розпочав стажування в Міністерстві закордонних справ. Після здачі іспиту мене прийняли на дворічне стажування, що складається з державної теоретичної частини та практичної, яка передбачає стажування в департаментах і закордонному диппредставництві. Три місяці я мав практику в міжнародній організації «Центральноєвропейська ініціатива» в італійському Трієсті. Протягом року працював у Посольстві РП у Чехії, потім у департаменті, відповідальному за ведення переговорів про польське членство в Європейському Союзі. Після вступу Польщі до ЄС я виїхав до Афін, де понад чотири роки працював у Посольстві РП у Греції. Потім були східний департамент МЗС та річне перебування в польському диппредставництві в Баку. Після повернення з Азербайджану я знову працював у східному департаменті МЗС, де займався Росією. Потім протягом п’яти років був керівником візового відділу в Генеральному консульстві РП у Бресті й понад пів року керував цим диппредставництвом. Після завершення місії в Білорусі я повернувся в МЗС, у консульський департамент, де пропрацював майже два роки, а зараз прибув на Волинь як Генеральний консул.

– Україна – це власний вибір чи все ж «за наказом»? Чи могли би Ви привідкрити таємницю й розповісти нашим Читачам, як займають такі посади в польському МЗС?

– У польському МЗС в основному не змушують виїжджати. Щороку у відомстві з’являється список із вільними місцями у диппредставництвах. Кожен працівник, який відповідає вимогам, може подати свою кандидатуру, обираючи три посади зі списку, можна в одній або кількох країнах. Пізніше комісія визначає особу на конкретну посаду, а наостанок усі кандидатури схвалює генеральний директор Закордонної служби. Часом дипломат отримує те, що хоче, а інколи йому можуть запропонувати щось інше. Якщо йдеться про керівні посади в закордонних представництвах, тобто про послів, директорів Польських інститутів і генеральних консулів, то тут діють інші засади. Такого кандидата призначає міністр закордонних справ, а посла – президент. Я обрав Луцьк та Україну, і це абсолютно мій вибір.

– Серед країн колишнього СРСР Ви працювали в Азербайджані, Білорусі, зараз в Україні, мали досвід роботи з Росією. Чи цим державам притаманні спільні ознаки пострадянського простору?

– Щось у цьому є, хоча з моменту розпаду Радянського Союзу минуло майже 30 років і ці країни вже значною мірою різняться. Це пов’язано з багатьма аспектами, передусім із тим, як у конкретній країні еволюціонувала політична система і яку форму вона зрештою отримала. Зараз в Україні – демократія. Влада змінюється, кількість президентських каденцій обмежена – це великий успіх. Владу обирають самі люди, час від часу під час виборів з’являються емоції щодо того, хто виграє, і тут голос виборця має значення. Так відбувається не всюди на пострадянському просторі, до того ж подекуди спалахнули збройні конфлікти. Це значною мірою елемент радянської спадщини, цілеспрямованого перемішування народів. Сьогодні це використовують як привід до втручання у внутрішні справи суверенних держав. Підсумовуючи, зазначу, що пострадянський простір – це, на моє переконання, з однієї сторони спільна для колишніх республік СРСР точка відліку на шляху до побудови незалежної держави, з другої – попри те, що минуло майже 30 років, спільні елементи, які існують до сьогодні, наприклад юридичні чи організаційні рішення.

– Іноді в мене складається враження, що поняттям «пострадянська країна» ми в Україні виправдовуємо те, що з нами відбувається.

– Може, цей аргумент – це спокуса для того, щоб виправдовувати певні проблеми в реформуванні країни, прикриваючись тим, що складно змінити старі шляхи вирішення питань і звички, які мають своє коріння в радянській системі і яких ця система залишила чимало. Але кожна з держав, що з’явилися після розпаду СРСР, інша. З власного досвіду скажу, що, коли я їхав у Білорусь, розуміючи, що це Союзна держава [йдеться про Союзну державу Росії та Білорусі – конфедеративний союз Російської Федерації та Республіки Білорусь, створений у 1999 р., – ред.], я мав враження, що певною мірою це така собі мала Росія. Але абсолютно ні. Країна, щоправда, сильно русифікована, якщо йдеться про мову. Білоруська, яка мені дуже подобається, на жаль, звучить рідко, і це, на мою думку, велика несправедливість, бо це мова з великими державними та історичними традиціями. Старобілоруська була державною мовою Великого Князівства Литовського. Фактично це країна білорусів, які свідомі своєї окремішності, і це усвідомлення з кожним роком зростає. Це їхня країна і їхні традиції.

– Чому наші території весь час називають «пострадянськими», адже минуло аж 30 років після розпаду СРСР?

– Це поняття, попри певне негативне значення, мабуть, зручне і для заходу Європи, і для самих країн колишнього СРСР. Загалом у громадській думці на Заході ще не сформувалося уявлення про колишні республіки Радянського Союзу як про окремі держави. З іншого боку, хтось, мабуть, вважав за потрібне знайти спільне визначення для цих держав із політологічно-історичного погляду.

– Але про Прибалтику ніхто в Європі вже так не говорить.

– Так, дійсно. Тільки аналітики, котрі пишуть фахові тексти, використовують щодо Прибалтики поняття «пострадянські країни». Ці держави далеко і швидко відійшли від Радянського Союзу та дуже однозначно інтегрувалися із західноєвропейськими структурами, зокрема з ЄС і НАТО. Окрім цього, всі ці країни мали тривалі традиції незалежності.

Slawomir Misiak

– Добре, повернемося тепер до Луцька. Ви приїхали сюди деякий час тому. Що Вам у нашому місті сподобалося? З чим Ви вже встигли ознайомитися?

– Щодня після роботи я стараюся пройтися та пізнати місто. Моя сім’я дуже допитлива і багато чого ми вже побачили. Для нас важлива атмосфера міста, вона цікава. Тут чудова пішохідна вулиця, гарне, хоча й недоінвестоване Старе місто. Мене дуже вразила кількість кав’ярень та ресторанів у Луцьку, і, що найважливіше, смачних.

– Чи Ви відвідували якісь історичні місця? І загалом, які у Вас плани щодо об’єктів польської культурної та історичної спадщини на території Луцького консульського округу?

– Консульство надає підтримку в рамках наявних коштів, але це малі проєкти. Реставрація сакрального об’єкта вимагає величезних коштів. Окремі ресурси на це має Міністерство культури та національної спадщини РП та інституції, пов’язані з ним, наприклад Інститут Полоніка. Але завжди потрібна місцева ініціатива, і консульство може в цьому посприяти. Можу впевнено заявити, що ми робитимемо все, щоб такі ініціативи підтримати.

– Ви сказали, що Україна – це Ваш вибір, але Волинь – це все ж специфічний регіон з огляду на історичні питання. Як довго ще, на Вашу на думку, історичні суперечки домінуватимуть над викликами сьогодення? Як Україна і Польща можуть із цим справитися? У Вас є якісь пропозиції?

– Мої функція та місія передбачають підтримку будь-яких рішень, які допоможуть подолати упередження на цьому фоні. На мою думку, передусім потрібно знайти тих, хто спочиває в безіменних могилах, та вшанувати їх. Із боку людяності й моральності я вважаю жахливим те, що в мирний час хтось лежить у масовій могилі й неосвяченій землі. Це наш, живих, обов’язок – гідно поховати і вшанувати цих людей. Проблема полягає також у тому, що протягом багатьох років ця тема, на жаль, замовчувалася.

– Але, попри це, в Польщі видано багато публікацій про Волинський злочин.

– Бо люди виконали свою роботу. Ті, хто звідси походить, мали почуття обов’язку й боргу перед загиблими та збирали інформацію, поки були живі свідки. За справу береться також нове покоління істориків, зацікавлених цим питанням. Часи були страшні й історія була страшна. Нас ділили й ті, хто влаштував поділи Польщі, й окупанти, які розпалювали антагонізми на територіях зі змішаним національним складом населення. На жаль, їхня політика за принципом «розділяй і володарюй» у цьому контексті була успішною. Думаю, що саме там треба шукати витоки, а звинувачення у Волинському злочині виключно польської міжвоєнної політики, яка, звичайно, мала свої вади, – це велике перебільшення, бо все почалося значно раніше. Ще в XIX ст. відбулося зростання національної свідомості, коли народи активно формували свою ідентичність та ініціювали створення національних держав тоді, коли наближався розпад таких багатонаціональних країн, як Австро-Угорщина чи Османська імперія. Тоді розпочалися підкреслення власної окремішності й пошуки антагонізмів.

– Усе це не додає оптимізму. Це можна якось змінити?

– Думаю, коли з’явиться усвідомлення, що є речі важливіші за політичні дискурси, й переважить бажання співпрацювати і творити спільноту цінностей, тоді вдасться вирішити історичні питання, зробити їх ретельну оцінку, і вони втратять своє значення. Сьогодні польсько-українські відносини розвиваються: торговий обмін зростає, президенти й політики зустрічаються, люди їздять одне до одного, є багато змішаних сімей, що живуть у злагоді. Але водночас діє заборона на ексгумації, через що бракує важливого елементу для поглиблення історичних досліджень.

– Україна і Польща весь час говорять про поєднання, але, може, все ж важливішим є розуміння. Чи наші країни зробили достатньо, щоб кожен із нас зрозумів сусіда?

– У цій сфері є ще багато роботи, і я буду дуже задоволений, якщо мені вдасться додати маленьку цеглинку в розбудову розуміння й руйнування стереотипів. Щодо багатьох фактів ми маємо різну позицію на офіційному рівні. На щастя, люди можуть між собою поговорити під час спільного грилювання чи на каві, відкладаючи в бік ці протиріччя.

– Під час засідання Комісії у справах зв’язків із поляками за кордоном у Сеймі РП Ви сказали, що маєте ідею створити в одній з українських початкових шкіл клас, у якому вивчення більшості предметів відбувалося би згідно з українською програмою, але польською мовою. Яким чином мав був би діяти такий клас?

– Йдеться про ідею на зразок British Council чи Alliance Française. Вона передбачає створення в початкових класах однієї зі шкіл класу для охочих будь-якої національності, викладання в якому велося би польською мовою в рамках української навчальної програми. Більшість предметів, окрім, звичайно, української й англійської мов та фізкультури, міг би вести фахівець із початкового навчання з Польщі, який відразу говорив би з дітьми польською. Українські підручники можна було би перекласти. Це збільшувало би сенс продовження вивчення польської мови як іноземної, починаючи з п’ятого класу. У багатьох школах у Луцькому консульському окрузі вже вивчають польську мову як другу іноземну. Якщо в директорів буде бажання реалізувати такий експеримент, ми допоможемо з учителем, оснащенням класу та підручниками.

– Чи діти, які навчатимуться в такому класі, будуть відповідно підготовлені до п’ятого класу, де повинні будуть вчитися вже повністю українською?

– Я маю добрий приклад із Білорусі. У Бресті, в школі № 9, щороку один клас у паралелі на пропозицію батьків був польським. Учні мали достатньо занять із російської та білоруської мов, удома вони розмовляли російською або білоруською. Фактично це був мовний клас, діти вивчали польську, російську, білоруську та англійську й пізніше не мали жодних проблем із продовженням навчання у старших класах.

– Як Ви вважаєте, чи такий експеримент, якби вдалося його успішно реалізувати, допоміг би зрозуміти сусіда?

– Це інвестиція на довгострокову перспективу, але я думаю, що однозначно так. Подібні експерименти, так само, як співпраця польських харцерів та українських пластунів, спільне прибирання могил – і польських, і українських – це щось фантастичне. Вважаю, що завдяки таким проєктам буде легше покращити відносини між нашими країнами.

– Ви не боїтеся закидів, що ці діти вивчатимуть польську тільки для того, щоб виїхати на навчання до Польщі?

– А якщо навчатимуться українською, то не виїдуть? Я вважаю, що в цьому немає нічого поганого. Польща також через це пройшла. Історія так складалася, що в нашій країні не завжди життя було безтурботним. Люди виїжджали, багато хто повернувся, а ті, хто залишився за кордоном, підтримують Польщу. Поляки є вже в парламентах інших країн. Це лобі. Воно дозволяє державі вести ефективнішу закордонну політику. Частина людей повернеться абсолютно з іншими ідеями, вони будуть відкритими до нових ініціатив.

– У Сеймі Ви також сказали, що дуже важливою вважаєте перевірку автентичності документів, які люди подають із метою отримати Карту поляка. Ви плануєте запровадити нові правила перевірки таких документів?

– Ні. Ми плануємо дотримуватися раніше запроваджених правил, інтенсифікувати навчання працівників консульства та тісно співпрацювати щодо цього питання з Прикордонною службою, поліцією, воєводськими адміністраціями й місцевими архівами. Надіюся, що з вересня ми почнемо знову приймати документи на Карту поляка, не тільки на її продовження чи зміну персональних даних. Щоправда, з огляду на пандемію, ми не зможемо приймати стільки відвідувачів, як раніше. Я хотів би теж повернутися до ідеї консульських чергувань, особливо на Тернопільщині, віддаленій від Луцька.

– Упевнена, що наші Читачі хотіли би дізнатися про захоплення нового консула.

– Останнім часом я дуже багато їжджу на велосипеді. Бачу, що тут також трохи людей їздить, прокладаються велосипедні доріжки. Люблю пограти у футбол. У МЗС ми мали футбольну команду, в якій я регулярно грав. І ще я маю захоплення під назвою «Сім’я». Натомість як Генеральний консул хотів би зараз якнайкраще пізнати Волинь, Рівненщину й Тернопільщину.

Розмовляла Наталя ДЕНИСЮК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

МАГІЯ РІЗДВА. РОЗМОВА З ГЕНЕРАЛЬНИМ КОНСУЛОМ РП У ЛУЦЬКУ ТОМАШЕМ ЯНІКОМ

У ЛУЦЬКУ – НОВИЙ ГЕНЕРАЛЬНИЙ КОНСУЛ. РОЗМОВА З МАРЕКОМ МАРТІНЕКОМ

БЕАТА БЖИВЧИ: «МИ БАГАТО ОТРИМАЛИ, ОБИРАЮЧИ ЄВРОПЕЙСЬКУ ДОРОГУ»

ВЄСЛАВ МАЗУР: «БУДУ ВЧИТИСЯ ВОЛИНІ»

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1