Інтерв’ю

IMG 1686Три дні в Луцьку гостювали Вальдемар Міхальський і Лукаш Яницький – працівники редакції щоквартального журналу «Акцент», котрий виходить у Любліні. Це видання присвячене художній літературі, мистецтву та гуманітарним наукам. У ньому друкують багато текстів про культуру польсько-українського пограниччя.

Наша розмова в редакції розпочалася з волинських тем, про які розповідав Вальдемар Міхальський, котрий народився в 1938 році у Володимирі-Волинському. Наприкінці війни його сім’я змушена була залишити рідну землю і переїхати до Польщі. Пізніше він кілька разів приїжджав на Волинь із сім’єю. Розповідав, що його дружина, котра лише з преси знала про українців і трагічні події на Волині 1943-44 рр., боялася їхати в Україну. Проте завдяки контактам із місцевими людьми вона зрозуміла, що українці – це, передусім, привітні та доброзичливі люди.

– Як у період панування комуністів, особливо у 80-их роках, коли почав виходити «Акцент», польська опозиційна преса трактувала українців?

– Як в опозиційній пресі, так і в «Акценті», незважаючи на пам’ять про трагедію, що відбулася в 1943 році, найважливіше було дивитися в майбутнє, прагнути поєднання шляхом взаємного розуміння болісної кривди. Потрібно пам’ятати, що напади українських націоналістичних груп на польські села – це одна сторона цієї трагічної правди. Проте, на знак помсти, польські підрозділи також нищили українські села. Це була часто взаємна боротьба, в якій найбільшу трагедію пережили беззахисні особи, перш за все діти, жінки, старші люди. Велику роль у справі поєднання завжди відігравала католицька церква, яка закликала пробачати навіть найбільші провини в ім’я християнських принципів.

Від самої появи «Акценту» ми вважали, що мистецтво і література повинні будувати міст над поділами. Ми розуміли, що мистецтво і безпосередні контакти між людьми найбільш загоюють рани, що ятряться. Сучасне мистецтво молодих поляків та українців налаштоване на спільне майбутнє без засудження і роздирання ран. Але прошу пам’ятати, що над людьми, які втратили найближчих, йдеться і про поляків, і про українців, до сьогодні тяжіє образ і пам’ять про трагедію своєї сім’ї. Це потрібно зрозуміти і пам’ятати про це тоді, коли особи, яких стосується це болісне минуле, хочуть якоїсь компенсації, хоча б у вигляді слова «вибачте». У мене склалося таке враження, що поляки готові до такого вибачення. Натомість в Україні, особливо молоді люди, не завжди усвідомлюють, що взагалі сталося.

– Не знають історії?

– Маю власний досвід таких спостережень. Пам’ятаю, як на заняттях із польської мови для іноземців одна молода українка з Володимира-Волинського, котрій я показував довоєнні фото цього міста, сказала: «Це, мабуть, Володимир-Волинський, але тут польські написи». Я розповів їй тоді, що Володимир до війни перебував у складі польської держави і що ці фото зроблені у 1936 році. Вона відповіла, що це неможливо: «Мені в школі цього не розповідали». І в цьому полягає трагедія. Важко нині очікувати, що сучасні молоді українці зрозуміють трагічне минуле, тому що вони часто не знають, що відбувалося. Ми, як покоління, котре відходить, пробуємо будувати мости порозуміння, маючи надію, що невдовзі наступить час, коли ми усвідомимо всі свої вади, провини, кривди і, керуючись принципом братерства, подамо одне одному руку та скажемо: «Було трагічно, але відкриваємо новий розділ. Живемо, як люди, які, зберігаючи пам’ять, хочуть разом будувати нормальне добросусідство без постійного роздирання болісних ран.

Щоб люди могли пізнати одне одного, вони повинні спілкуватися. Роботи політиків недостатньо, повинні бути безпосередні контакти. Проте, на жаль, нині, з огляду на кордон, котрий ділить Європейський Союз і Україну, налагоджувати ці контакти складно.

Коли повстав Майдан, у Польщі в усіх костелах молилися за мир в Україні, за те, щоб не почалася братовбивча війна. У костелах зачитували листи вищого духовенства, адресовані парафіянам. Організовували різні концерти, присвячені Україні, під час яких збирали кошти та різні пожертви. Сьогодні панує відповідний клімат, котрий дозволить розвинути безпосередні дружні контакти та пробачити одне одному провини. Потрібні лише нормальні стосунки між людьми. Будуймо спільний дім, спираючись на принципи взаєморозуміння, взаємної симпатії, довіри та подавання руки.

– Пане Вальдемаре, як би Ви визначили роль «Акценту» в цьому поєднанні?

– Із початку існування «Акценту» ми розуміли, що мистецтво – це покликання і місія. Ми, мабуть, належимо до покоління ідеалістів. Нашим патроном міг би бути Збіґнєв Герберт, котрий вважав, що за допомогою мистецтва і слова можна змінювати ментальність людини, будувати мости, міцніші, ніж ті, котрі будують політики. Ми зробили висновок, що Люблін, як партнер багатьох українських міст, повинен бути воротами на Схід для цілого європейського простору.

Через такі ворота повинні проходити в обох напрямках особи, котрі думають так, як ми, пишуть важливі й потрібні тексти, які можуть бути цікавими для читачів у Польщі та в Україні. Програма роботи редакції, котра протягом багатьох років залишається актуальною, передбачає розвиток спільного пограниччя незалежно від мовних, релігійних, культурних чи етнічних відмінностей. Починаючи з 1989 року, я, як член Спілки письменників, почав їздити до Києва, до Львова. Я зустрів людей, котрі мають подібні ідеї, хочуть будувати вільне і справедливе майбутнє. Зі старшої генерації це був Дмитро Паличко. Я познайомився також із Миколою Рябчуком та його дружиною, поетесою Наталкою Білоцерківець. Під час наступного візиту познайомився, зокрема, з Оксаною Забужко, Олександром Ірванцем, Юрієм Андруховичем, Галиною Крук та Андрієм Любкою, а нещодавно – з Оленою Пашук із Луцька. В «Акценті» ми представили понад 100 сучасних українських поетів, прозаїків та есеїстів.

– Яким чином Ви їх представляли?

– Ми запрошували їх до Любліна, організовували зустрічі з ними, вони залишали нам тексти – прозу, поезію та літературну критику. Щодо критики, то протягом тривалого часу ми друкували переважно публіцистику Миколи Рябчука. Але не тільки. Паралельно ми шукали критиків і спеціалістів з української літератури в Польщі. Це вони у своїх публікаціях констатували, що українська література – це література європейського зразка. Я назвав би тут прізвища осіб, з котрими ми постійно контактуємо. Це, наприклад, Богдан Задура, який спочатку почав перекладати українську поезію, а нині його тексти перекладають на українську мову. Ми перекладали твори Юрія Андруховича і друкували їх в «Акценті», але й він перекладав наших авторів українською. На шпальтах нашого видання з’явилися твори представників літературного угруповання «Бу-Ба-Бу» Олександра Ірванця та Віктора Неборака, а також представників літературної групи «Лугосад» Івана Лучука та Назара Гончара. Ми зацікавили українською темою багатьох польських дослідників. Тексти, які з’являлися в «Акценті», помітили історики та літературні критики в Польщі. Ми друкували, зокрема, тексти нині покійного Флоріана Неуважного, котрий був спеціалістом у галузі української літератури. Активність в українських літературних справах продовжує професор Богуслав Бакула, який живе в Познані. В одному з найновіших номерів з’явився його текст, котрий показує значення сьогоднішньої української поезії для свідомості молодого українського покоління. Є кілька інших молодих авторів, котрі піднімають українські теми вже не лише в «Акценті». І це також якась наша невеличка заслуга у промуванні української літератури в Польщі. Нас дуже тішить те, що ми змінили трактування української літератури як посткомуністичної, народної і показали, що це європейська література.

Ми часто звертаємося до традиції польсько-української літературної спорідненості. Однією з постатей, яку часто згадуємо на шпальтах «Акценту», є Юзеф Лободовський. Саме він колись написав у вірші «Похвала України» такі слова: «Йдемо серце біля серця, долоня в долоні минулі провини навзаєм пробачати». Усе своє життя він присвятив побудові польсько-українських мостів. Я хотів би тут також згадати про поета Юзефа Чеховича, котрий почав писати свої вірші у Володимирі-Волинському, де працював учителем. Був, до речі, вчителем моєї матері. Чехович перекладав твори українських поетів, зокрема, Павла Тичину та Євгена Маланюка. Він захоплювався Волинню як місцем, де автентично живе поезія. У Холмі до війни виходив поетичний журнал «Камена», головним редактором якого був поет Казімєж Анджей Яворський. У міжвоєнний період він переклав на польську твори майже 60 українських поетів (міжвоєнний період – 20-30 роки минулого століття, – ред.).

Спільна культурна традиція – це справа багатьох поколінь. Її не вигадав «Акцент». Ми, за допомогою мистецтва, просто продовжуємо прекрасну, добру і благородну традицію спільної польсько-української спорідненості. Це все приносить позитивні результати. Сучасний Люблін став столицею поетів Сходу і це тішить.

IMG 1695– Чи можна сказати, що українські культурно-літературні журнали так само, як «Акцент», промують польську літературу в Україні?

– Ви торкнулися справи, стосовно котрої ми плекаємо надію. Це зовсім не означає, що нам не відомо про схожі приклади. Потрібно пам’ятати, що у Львові з’являються збірки віршів польських поетів, перекладені на українську мову. У Києві працюють перекладачі польської літератури. Я міг би тут назвати багато прикладів, тобто польська література присутня в Україні.

– Але не такою мірою, як українська література в «Акценті»...

– Не такою. Ми не один раз розмовляли в редакції про те, що в Україні немає журналу, котрий подібним чином, як партнер, представляв би польську літературу. Проте не дивуємося, бо Україна нині пробивається до європейськості, якщо йдеться про літературу, і часто для українського читача привабливішими є тексти, що перекладаються з англійської чи німецької мови. Ми цей етап уже пройшли, бо все більше нашої молоді виїжджає на Захід, знає іноземні мови, ми читаємо твори в оригіналі. Натомість в Україні зачарування Заходом «перескакує через Польщу» і сягає західних авторів. Потрібно цей етап пройти, а пізніше більше зацікавитися сусідом, бо ми найближчі одне для одного.

– Переклади яких польських письменників і поетів з’являються в українських літературних журналах?

– У цей момент ми можемо говорити про спорадичні переклади польської літератури на українську мову, котрі з’являються досить часто. Звичайно, найчастіше перекладають твори Віслави Шимборської, Чеслава Мілоша, Тадеуша Ружевича, Збіґнєва Герберта, Кароля Войтили. Ще за радянських часів я бачив у Миколи Рябчука в Києві перекладені ним українською мовою тексти, зокрема, Анджея Бурси, Кароля Войтили і Збіґнєва Герберта.

Натомість українська література постійно присутня на шпальтах «Акценту». У кожному другому номері є українські блоки. Переломним був номер «Читання України», котрий ми видали у 2000 р. Він представляв українську літературу як європейську. Павличко, Рябчук, Забужко та інші письменники з України не могли надивуватися, що в Польщі з’явилося таке видання. Ми тоді запитали, чи щось подібне є в Україні. Вони відповіли: «Ми ще не дозріли до цього».

– На сторінках «Акценту» Ви присвячуєте увагу тільки Україні чи й іншим країнам?

– Домінує Україна. Хоча багато уваги ми присвячуємо також угорській літературі. Польсько-угорські зв’язки є традиційними. Угорці завжди підтримували Польщу в боротьбі за незалежність. Ми мали також тематичні номери, присвячені німцям, канадцям, американцям. Маємо в планах італійський номер. Видали також три тематичні номери «На пограниччі народів і культур», де надрукували, зокрема, білоруські та литовські твори.

– Чого Ви шукаєте і що знайшли в Україні?

– Ми очікуємо нормального людського партнерства, взаєморозуміння і довіри, будування спільного безпечного і спокійного майбутнього. Радіємо, що в Україні є творчі, відкритті, щирі, гостинні люди, які готові до співпраці. Дуже важливо, щоб ми жили в нормальному й відкритому світі та підтримували одне одного, бо людина очікує партнерства і хоче мати доброго сусіда та доброзичливого друга.

Розмовляла Наталя ДЕНИСЮК

 

 

Matka Boska Wołyńska

Szła po grudzie Matka Boska

ukraińska niby polska –

suche trawy zaszumiały

zabłyskały lustra wody.

Ponad brzegiem na Horyniem

niesie światło w wąskich dłoniach

gdzie nienawiść – daje miłość

gdzie śmierć była – teraz życie.

Usłyszała pieśni z cerkwi

przystanęła nad popiołem –

śpiewał chór anielskich głosów

sprzed ołtarza w Kisielinie.

Trudnej wiary rozpal ogień

Święta Pani z Poczajowa

chustą okryj bose stopy

weź kropelkę wina…

Szła po grudzie Matka Boska

widziało ją wielu z bliska

uśmiechała się do dzieci

łaski pełna – promienista.

Waldemar Michalski

 

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1