Інтерв’ю

P1010356Нещодавно в редакції «Волинського монітора» ми розмовляли з Олегом Юрченком – учасником Майдану. Олег проживає на Київщині. У Луцьку був проїздом із Польщі, де лікував поранення, отримане на Майдані. Під час знайомства я запитав пана Олега, якою є основна його роль у житті. Він відповів: «Батько».

– Багато людей каже про себе: «Я науковець», «Я фотограф». Хтось сказав: «Я людина-Всесвіт». А Ви кажете: «Батько».

– Я даю таку відповідь, бо маю п’ятеро дітей, тому мій перший обов’язок – мої діти. Я – батько.

– Ви покинули своїх дітей і пішли на Майдан. Чому? Що покликало?

– Вони й покликали. Якщо я зараз не зроблю для них того, що мушу зробити, що я відповім їм завтра чи післязавтра, коли вони виростуть і запитають мене: «Тату, що ти тоді робив?» Як я буду їм в очі дивитися? Я намагаюся своїх дітей виховати такими людьми, які вміють, не соромляться і не бояться задавати прямі питання і вимагати відповіді на них. Зрештою, їм треба далі жити в цій країні і, якщо ми не будемо спроможні зберегти її для них, то гріш ціна нам, батькам.

– Важко було приймати рішення?

– Була дилема. Я тоді був батьком тільки чотирьох дітей. Дружина була на шостому місяці вагітності і рішення було важке: йти – не йти. Звичайно, коли відбулося перше побиття на Майдані, всі зрозуміли, що ми повинні захистити студентів – дітей, можливо, не моїх, але дітей таких же самих чоловіків, як я. Усі знають, що було тоді і що сталося на наступний день, коли на Михайлівську площу вийшло дуже багато людей, в тому числі і я.

– Тобто Ви були й наступного дня?

– Я приходив на Майдан, час від часу навідувався, у чомусь допомагав, намагався знайти якісь оргкомітети і виконати якісь доручення, бо не хотілося просто стояти, топтати землю. 1 грудня люди масово вийшли на Михайлівську площу. Тоді там був дійсно демократичний Майдан. Мені запам’яталися слова Сашка Положинського, який сказав: «Ну, коли вже такого, як я, пускають до мікрофона і не питають, що я буду казати, – це значить, що тут дійсно свобода слова». Це прозвучало на імпровізованій сцені біля Княгині Ольги. Там дійсно була свобода слова. Це був крик душі людей.

– Ви ходили і шукали оргкомітет, якого не було?

– Був оргкомітет. Це були молоді люди, які належали до різних громадських організацій. Там не було якоїсь партії, там була громадськість. Я знаю тих людей. Вони намагалися це все впорядкувати. Я запропонував допомогу. Сказали: «Треба піти туди, де дівчата реєструють приїзд-від’їзд. Скоро потемніє і їм треба організувати світло, папір, ручки». Пішов, купив, що було потрібне, приніс. Розумієш, що ти якусь роботу зробив і вже не просто так прийшов сюди.

– Пане Олеже, коли на Майдані Ви зрозуміли, що вже не можна відступати? Коли зрозуміли, що вже нас не почують?

– Першого грудня на Михайлівській площі зібралось багато людей. Ночувати я тоді додому не пішов. Дві години «перекімарив» у друзів в офісі. Зранку ми пішли патрулювати околиці. Пішли до Адміністрації Президента. Тоді ще ніхто нікого не чіпав. Там стояло повно «вевеешників», «беркутівців». Ми могли підійти до хлопців, поговорити, запитати: «А нащо ви тут стоїте?» І навіть із жартами, і навіть чимось пригости. І люди на них ще не виливали свого негативу.

– Пане Олеже, чи було потрібно робити тоді на Банковій демонстрацію сили?

– Важко це все проаналізувати. Моя думка така, що можна було без того обійтися, адже це зіграло тільки як негативна картинка в телебаченні. Хоча, з іншого боку, це спровокувало черговий етап розвитку Майдану.

– Що було точкою неповернення Майдану?

– Особисто для мене точкою неповернення був суд, коли мене позбавили на три місяці прав керування, бо ми їздили до Януковича в Межигір’я і мій автомобіль був там зафіксований.

– Ви були в Автомайдані?

– Я не був членом Автомайдану, туди всі люди їхали. Я бачив працівника міліції, який був переодягнений у революціонера. Він стояв з потужним об’єктивом і фотографував номери автомобілів. Людина, яка прийшла на мітинг, фотографує панораму: як багато автомобілів, як багато людей, як це все виглядає. А я ще й їхав власним автомобілем, у мене було чотири пасажири. Я їм кажу: «Дивіться, чітко виконує завдання – фотографує номери». Потім ця інформація з’явилася і Інтернеті, там були мої паспортні дані, домашня адреса. Та й не тільки моя. І це була та точка, коли я зрозумів: або пан, або пропав.

– Тоді почалися події на Грушевського?

– На Грушевського не ми починали. Звичайно, ми підтримували. Ми вже були тоді сформованою самообороною. Я був заступником сотника четвертої сотні «Самооборони» і це вже був організований спротив. Ми вже мали кілька успішних операцій. Основне наше завдання полягало в охороні Майдану. Четверта сотня «Самооборони» тримала периметр біля Головпоштамту та Хрещатика. Це була наша барикада і, фактично, за неї ми й відповідали.

– А де Вас поранили?

– Поранили в Маріїнському парку, 18 лютого.

– Тоді, коли пішли на тітушок?

– Ми йшли як учасники мирної акції протесту, але брали із собою щити й засоби індивідуального захисту. Коктейлів ми із собою не брали, хоч на той час на Грушевського їх уже активно використовували. І коли ми побачили, що на нас із-за кордону так званих правоохоронців полетіли пляшки із запалюючими сумішами, полетіли з рук тітушок у Маріїнському парку, ми почали діяти.

– А не було такого враження, що тоді наганяли людей?

– У наших рядах було дуже багато людей, які були засланими козаками. Я не знаю, чиїми людьми вони були. Нікого не впіймав за руку, то й не можу сказати. Але я знаю точно, що коли почався відступ, наші хлопці падали від підніжок, які ставили ті, котрі стояли між нами. Наші хлопці отримували удари в спину від тих, хто стояв між нами. І таких випадків було багато. Той же самий Михайло Гаврилюк, який був у нашій сотні, відходив назад, відтягував пораненого, це було видно навіть на відео. Тільки не зрозуміло було потім, чому він упав. Він каже: «Я відтягував пораненого, відходив задом, мені хтось підставив ногу і я впав. І нас обох із тим пораненим забрали».

– Як Вас поранили?

– Коли ми вже стали обличчям до обличчя з міліцією, в нас не було наміру битися. Не було також такої команди і ми не готувалися до цього. Ми охороняли захід і це був такий своєрідний тиск на Верховну Раду, яка повинна була прийняти ключові, доленосні тоді для України, рішення. У певний момент стався якийсь психологічний зрив. Я не можу сказати, що не було між нами провокатора і він не почав перший, але коли я вже повернувся, побачив, що мої хлопці б’ються з міліціонерами, не було куди діватися. Ми рвонули, прорвали їхнє кільце, вступили з ними в рукопашний бій. Тоді я отримав гумову кулю в стегно. Відразу, перебуваючи майже у стані афекту, я її не відчував. Зрозумів, що поранений, уже на відступі, коли намагався в тому хаосі зібрати людей знову в одну лаву, тому що вже побачив, що їх ловлять. Коли я, відступаючи, відмахувався від цих «беркутів», отримав гумову кулю в підборіддя. Я бачив навіть обличчя того цивільного чоловіка, який із-за спини «беркута» вистрілив із травматичного пістолета.

– Це, фактично, нокаут.

– У тому стані афекту я й далі бився з «беркутами». Я не відчув, що там щось серйозне. Попало в щелепу і, слава Богу, її не переламало. На мені була балаклава. Може, вона ще трохи амортизувала. Коли ми вже зібрали лаву знову, почув, що цівка крові потекла за пазуху. Не хотілося медиків турбувати, але все-таки пішов, вони мене перемотали. На другий штурм уже пішли «вевеешники» з «беркутівцями», у хвості йшли тітушки й добивали всіх, хто лежав. Ми спочатку стали відбиватися, як і всі. Потім я обернувся вліво-вправо, а лави немає, вона почала відходити. І коли я побачив стіну, зрадів: зараз ми зупинимось і відпружинимо. Проте, коли вони почали всі лізти, вже бачу, що тут нема чого робити, стаю спиною, прикриваю своїх, щитом закриваюся. Коли схопили за щит, то я вже в тому місиві схопився за когось грубшого, щоб мене не висмикнули, бо я розумів, що якщо мене зараз висмикнуть із цих людей, мене там просто вб’ють. Я прикривався маленьким щитом, мав на собі наколінники, а решта частин тіла були відкриті. Перначем, якого в мене забрали, мені розбили неприкриту ногу. Скільки разів я отримав по голові, я вже й не рахував. Добре, що на мені була каска.

– На Майдан Ви поверталися інстинктивно? Це була єдина для всіх точка опори?

– По суті, так. Оскільки я з нашої старшини четвертої сотні лишився там, мабуть, один, я зібрав залишки людей і тоді вже з’явилися депутати. Був Олександр Сич, Олег Тягнибок, ще хтось був зі «Свободи». Вони вивели нас парковою алеєю до стадіону «Динамо», звідти ми перейшли на Грушевського, 4, де був польовий шпиталь. Там нам надали першу медичну допомогу.

– І Ви йшли з пораненою ногою?

– Звичайно, йшов. Вів людей, під руки тримав тих, що були в гіршому стані, ніж я. Я ще, порівняно, був у дуже доброму стані.

– Пане Олеже, а як Ви потрапили в Польщу?

– Польща – це був вимушений крок. Я вже казав раніше, моя дружина була на шостому місяці вагітності, коли це все починалося. Шляхи відступу я продумав раніше: подав документи на візу, відкрив візу й собі, й дружині, й дітям. І коли 18 лютого ми в Маріїнці постраждали, в той самий момент, коли я йшов по парковій алеї, я подзвонив дружині і сказав: «Пора». У нас було домовлено: що, коли і як. Вона сіла в автомобіль і поїхала в напрямку Луцька. Звідси друзі переправили її в Польщу.

– Чому саме в Польщу?

– Це був випадковий вибір. Я запитував у друзів, куди можна. Я розмів, що родину треба однозначно ховати за кордоном.

– Але ж Польща мала би бути для Вас неприязною територією, наприклад, з огляду за нагадування про Волинську різню?

– Я був у Польщі минулого літа і ніяких таких неприязних випадків не зустрічав. Те, що говорять політики, – це одне, а те, як себе поводять люди, – це зовсім інше.

– Поляків багато було на Майдані?

– Я бачив польські прапори, бачив поляків, польських журналістів. Проте я не спілкуватися з ними і не можу сказати, що на Майдані було багато поляків.

– Родину хтось влаштовував по-знайомству? Ви мали приятелів у Польщі?

– Це були друзі друзів.

– А як дружина вибрала місто у Польщі?

– Друзі моїх друзів сказали: «Їдеш у Тухолю. Там є такі люди, які допоможуть, там є Куркове братство. Ми їм подзвонили, вони знають, що має приїхати твоя дружина. Її приймуть і влаштують». Моєю сім’єю до того, як я приїхав, опікувалися Маріуш Вегнер і Маріуш Сломінський. Вони залучили до допомоги багатьох людей, в тому числі бурмістра Тухолі, який допоміг із житлом. Також дітей взяли до школи і там їх дуже гарно прийняли як вчителі, так і діти. І взагалі ми зрозуміли, що не потрібно зациклюватися на трагічному минулому, а думати про те, як збудувати спільне мирне та щасливе майбутнє наших двох народів.

– Яким чином Ви поїхали в Польщу на лікування?

– Зализувати рани я міг будь-де. У мене не було серйозних пошкоджень, які би потребували спеціальної допомоги, але сталося так, що дружина, коли проїхала цю неблизьку дорогу, потрапила зразу до шпиталю із загрозою передчасних пологів. Четверо дітей були з нею, найменшому – три роки. І це зразу стало катастрофою. У Маріїнському парку нашого сотника було поранено. Я дочекався, коли сотник повернувся у стрій, і тоді сказав: «Хлопці, вибачте, мушу». Це було 25 лютого. Тоді вже стався той перелом на Майдані, наші почали охороняти Верховну Раду, у парламенті почали прийматися «правильні» рішення. 25 лютого я виїжджав з України, розуміючи, чи я тут є, чи мене нема, – це вже не дуже принципова річ. Дружина знала, що я їду до неї зараз через те, що вона мене потребує більше, ніж Україна, але якби щось сталося, я все одно повернувся би в Україну і моя кохана дружина мусила би мені пробачити.

– Дитина народилася в Польщі?

– Дитина народилася в Польщі, їй уже кілька тижнів. Я зі старшими дітьми повернувся сьогодні, а дружину з найменшеньким наші друзі привезуть пізніше.

– Дякую за розмову. Щастя Вам!

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК

 

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1