Головна

MW nr 01 14.01.2021

WyrkaНапередодні сімдесятої річниці злочину на Волині надалі знаходимося в глухому куті. Лідери польської та української громадської думки не знаходять спільної площини для порозуміння у цій справі. Найгіршим видається те, що точки зору, польська та українська, віддаляються одна від одної все інтенсивніше. Справа полягає у взаємних відносинах і поділяє наші народи.

У моральному вимірі маємо обов’язок сказати правду і віддати пошану жертвам, оскільки вони давно на це заслуговують. Це не підлягає дискусії. Однак у політичному вимірі мусимо пам’ятати, що змагання за майбутнє України виходить на ключову фазу. Хоча не маємо сильних карт у цій грі, проте мусимо боронити, заради наших національних інтересів, прозахідний напрямок і сили, які цей напрямок підтримують.

 

Суперечка про правду

Коли навесні 1943 року польські підпільні відділи Округу АК «Волинь» вперше звітували у Головній комендатурі про все частіші випадки вбивств поляків на Волині, які проводить УПА, ніхто не вірив, що це лише початок запланованої і проведеної із важкими наслідками етнічної чистки польського населення. Для всіх це було повною несподіванкою, шансів на опір з польського боку не було. Із лютого 1943 року, коли було знищено колонію Паросля в Сарненському повіті, через апогей атак у липні 1943 року, коли в один день було знищено 99 сіл, аж до 1944 року, на Волині, згідно з даними Інституту національної пам’яті (ІНП), загинуло понад 60 тисяч поляків, а згодом 30-40 тисяч у Східній Галичині. Гинули всі, хто не зміг утекти – чоловіки, жінки, діти та старці. Цілі сім’ї, що складалися із кількох поколінь, села й містечка були винищені. Після них не лишилося жодного сліду. Ані могили, ані хрести не позначили місць поховання жертв. Жорстокість злочинців вражала – ніколи раніше не використовувалися настільки жахливі методи винищення. Усе більша кількість польських істориків, причому тих, котрих не можна звинуватити у необ’єктивності, говорить прямо: «Це був геноцид». Голова ІНП доктор Лукаш Камінський в інтерв’ю для львівського часопису «Високий Замок» за 23 травня 2013 р. сказав: «Волинський злочин має усі ознаки, окреслені в Конвенції ООН 1948 року. Конвенція характеризує геноцид як «свідому діяльність, спрямовану на повне чи часткове винищення цілої національної, етнічної, расової чи релігійної групи». Якщо хтось хоче вважати солдатів УПА героями, то мусить спочатку ознайомитися із фактами. Не можна ігнорувати 100 тисяч жертв». Тим часом українські історики ідуть в абсолютно іншому напрямку. Найновіша праця Володимира В’ятровича, професора Києво-Могилянської академії, вже у назві поширює старі тези. «Друга польсько-українська війна. 1942-1947» була написана з ідеологічних позицій і без поваги до професії історика. Тези, які ставляться українським істориком, про передбачувану польсько-українську війну, в котрій українське населення воювало за національне і суспільне визволення, не відповідають фактам. Також теза, що головною силою було цивільне населення, яке виступило спонтанно, що доводити має передбачувана відсутність наказу про ліквідацію поляків, не є правдивою. Зрештою, віддаймо голос професору Ґжеґожеві Мотиці, котрий на сторінках «Нової Східної Європи» так охарактеризував книжку В’ятровича: «Автора не особливо цікавить, як було насправді. Він пробує боронити УПА від звинувачення у проведенні організованих антипольських чисток. В’ятрович також висловлює тезу, що, начебто, конфлікт розпочали поляки на Холмщині. Це твердження відірване від фактів. У когось необізнаного у складнощах польсько-українських відносин після прочитання «волинських» епізодів книжки може навіть скластися враження, що взагалі не було жодних організованих масових вбивств поляків. Усі риторичні трюки В’ятровича, а також використання ним терміну «війна» виникають, на мою думку, зі спроби невизнання злочину в антипольській акції УПА. Тому вже у вступних розділах він відкидає термін геноцид, протиставляючи йому саме війну. Однак, всупереч тому, що пише, використання окреслення війна не виключає принаймні застосування поняття геноцид». Таких публікацій, на жаль, є дуже багато. Вони стають маніфестом почуття національної ідентичності у Західній Україні, а рецензенти знаних порталів, що займаються новітньою історією, як наприклад, «Історична правда», рекламують їх як новаторські і такі, що ламають польські стереотипи. Такий стан речей необхідно оцінити як виразний регрес у відношенні до надій, які викликали перші зустрічі семінару «Польща – Україна: складні питання», коли видавалося, що діалог відкриває дорогу до правди, а вже вона – до поєднання. Сьогодні в Україні шукають, швидше, українську правду зі шкодою для дослідницької чесності та шансів на порозуміння.

 

Різні пам’яті

Ще десять-п’ятнадцять років тому на Західній Україні мало хто хотів говорити про Волинь. Як правило, відповідали, що про жодні злочини ніхто не чув. Або: «Так, були німецькі злочини. Німці тут страшно всіх мучили. І українців, і євреїв, і поляків також, хоча тут, власне, поляків не було», – говорили у Млинові, біля Берестечка, у флігелі двору Ходкевичів студенти зі Львова, котрих я зустрів у 1996 році. А в Підкамені, де у березні 1944 року, одразу після масового вбивства близько 500 поляків в сусідній Гуті Пеняцькій, у тому числі тих, котрі сховалися в домініканському монастирі, місцеві жителі переконували мене, що тут узагалі не було поляків. Тільки старша жінка, полька, котра чудом уникла смерті, показала мені заросле кущами місце на кладовищі зі старим хрестом і погнутою бляшаною табличкою, на якій було написано: «Тут поховано тих, хто загинув у костелі». Загальна амнезія спричинена страхом перед відповідальністю, бажання забути за будь-яку ціну. І холодна відмова у розмові, коли у Львові ми показували приязно налаштованим українцям перші привезені до Львова томи монументальної роботи Еви та Владислава Семашків. Це починається поволі змінюватися. Звичайно, не так, як би ми того хотіли, однак з’явився пам’ятник, кладовище в Порицьку, там вперше відбулося символічне вшанування за участю настільки ж рішучих, що й різних президентів Кучми та Квасневського, з’явилися пам’ятні споруди в Гуті Пеняцькій та Острівках, а нещодавно на кладовищі зі згаданого Підкаменя з’явився пам’ятник польським жертвам, знищеним УПА. В кількох інших місцях встановлено пам’ятники, а також відзначено місця злочинів хрестами. Однак надалі правилом є відсутність будь-яких пам’яток. Ще гірше, що часто сім’ї, які хочуть вшанувати жертв, натрапляють на неприхильне ставлення органів місцевої влади. Необхідно чітко зазначити, що не вдасться чітко говорити про поєднання, коли більшість жертв не мають ані могил, ані хрестів на могилах. Але й так маємо певний прогрес у відносинах, якщо порівнювати ситуацію кількарічної давності. Гірше із вивченням історії Волині в українських школах. Андрій Портнов у статті «Українська (не) пам’ять про Волинь 1943» подає: «У новому українському шкільному підручнику, виданому в 2011 році, про події на Волині не згадується жодним словом. У попередньому підручнику за 2006 р. часто критикувалося занадто «патріотичне» представлення минулого, про організоване УПА масове винищення польських жителів Волині написано наступним чином: «Трагічно склалися відносини між УПА та польськими збройними відділеннями, які представляли різні політичні сили, що діяли на території Західної України. УПА декларувала потребу закрити другорядні фронти, за винятком більшовицького та нацистського. Однак не вдалося дійти у цьому питанні до порозуміння із польськими національними силами. Українці звинувачували у цьому поляків, котрі прагнули відновити Польщу у її довоєнних кордонах. У свою чергу, поляки твердили, що причиною відсутності порозуміння була незмінна позиція українців. Жертвою цього політичного антагонізму стало, натомість, цивільне населення». Правильним видається запитання, як можемо очікувати від української молоді розуміння польської точки зору про Волинь, якщо вона зовсім не знає елементарних фактів?

 

Політична турбулентність

Ухвала польського Сейму, швидше за все, буде звертатися до очевидної констатації, з якою погоджується більшість польських істориків, що волинські злочини були геноцидом. Це буде символічна компенсація для сімей жертв і всіх, кого торкнулася Волинська трагедія. Але також це буде викликом для польської політики щодо України і це в гарячий момент, перед підписанням договору про асоціацію. Ми повинні докласти усі старання, аби ця політика була насичена приязною співпрацею на користь участі України в процесі інтеграції з Європою. Польща повинна, незважаючи на труднощі в історичних справах, реалізувати курс порозуміння, особливо, якщо вже зараз у Києві достатньо голосів тих сил, котрі з радістю бачили б Україну в російській сфері впливів. Ці сили волинську проблему трактують інструментально – як зброю для гри у внутрішній політичній боротьбі. Курйозним прикладом цього є лист голови Харківської обласної адміністрації Михайла Добкіна із Партії регіонів, в якому він закликає Польщу, аби вслід за волинською ухвалою, видала заборону в’їзду для діячів партії «Свобода» на територію Шенгенської зони як пропагандистів фашизму. Така позиція є проявом не емпатії та співчуття, як хотіли би наївні у Польщі, а цинізму, який використовує сто тисяч польських жертв із Волині для зміцнення проросійської історичної нарації партії Януковича. Пригадаймо – тієї нарації, в якій не було ані великого голоду в Україні, ані польської операції НКВС у 1937 р, під час якої було вбито 111 тисяч поляків, ані агресії 17 вересня 1939 року… Згідно з нею, солдати Армії Крайової – це гітлерівські поплічники! Можливо, ухвала польського Сейму буде струсом для українців із Західної України, можливо, дасть імпульс для підняття чесного діалогу в справі, яка знищує взаємні відносини. Аби так сталося, багато залежить від позиції польських політиків і їхньої детермінації у підтримці прозахідних сил в Україні.

Wyrka

Рафал ДЗЄНЦЬОЛОВСЬКИЙ
Фото Януша Горошкевича

Текст вперше з’явився у тижневику «Gazeta Polska»,
№24 від 12 червня 2013 p.

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1