Головна

MW nr 22 25.11.2021

original-d02cee905f1e40292582f5ab6cbbc9fdУ Товаристві польської культури ім. Єви Фелінської відбулася зустріч із кримчанами, які переїхали до Луцька. Про їхні долі, переживання та плани на майбутнє, а також роботу волонтерів ми розмовляли з представницею Громадського сектора Волині Оленою Семенюк.

– Олено, як з’явилася ідея допомогти біженцям? Я розумію, традиційна волинська хата скраю вже не є скраю?

– Насправді останні події показали, що ми можемо виручати в потребі, можемо скинутися, якщо в когось біда, можемо співпрацювати для досягнення мети. З іншого боку ми також побачили, що поки біда не настане, нічого не буде. Біда нас об’єднує, вчить допомагати, розкриває особистий потенціал. Це для нас справді об’єднуючий та мотивуючий фактор, як би сумно це не звучало.

Щодо кримчан, то ідея організувати допомогу біженцям з’явилася в момент надання Держдумою Російської Федерації дозволу на введення військ в Україну. Тому в першу чергу ми створили базу контактів людей, які готові дати прихисток кримчанам, підвезти, допомогти в побутових справах. Ми завжди наголошуємо, що даємо не рибу, а вудку. Тому ми надаємо необхідну допомогу одразу після переїзду, але не можемо і не хочемо забезпечити переселенців абсолютно всім. Якщо коротко – ми взяли на себе координацію того, що може зробити для переселенців громадянське суспільство. І виявилося, що ми дуже щедрий та відкритий народ.

– Як саме відбувається поселення?

– До нас звертаються переважно телефоном. Ми намагаємося з’ясувати інформацію про приїжджих, надаємо необхідну інформацію та готуємося до зустрічі. У нас назбиралася солідна база волинян, які можуть надати кімнати чи квартири переселенцям. Далі – забезпечуємо харчами, допомагаємо пройти всі реєстраційні процедури, спільно шукаємо роботу. Тому ми працюємо з органами влади – облдержадміністацією, міською радою, які також узяли на себе певні зобов’язання. Я бачу, що робота наразі досить нескоординована – ні в кого не було раніше такого досвіду, всі питання вирішуються на ходу. Проте система налагоджується, нам усе простіше і простіше.

– Чи чиновники не мають бажання допомагати?

– Ні, вони хочуть допомогти. Проте вони не завжди знають як, а на додаток діють у рамках цілої системи, яка просто не готова реагувати швидко. Їхня робота залежить від розпоряджень згори та мусить відбуватися в рамках процедур. Наша ж діяльність простіша. З іншого боку, в Луцьку вже налагоджена процедура реєстрації тимчасового місця проживання, Центр зайнятості допомагає в пошуку роботи, направляє переселенців на співбесіди.

– Від чого рятуються кримчани? Це така панічна втеча від загрози?

– Ці люди не хочуть російського громадянства, вони розуміють, яким буде їхнє життя після повної анексії, натомість татари побоюються повторення своєї долі й переселення в Сибір. Історії людей, які до нас приїжджають найрізноманітніші – від побутових незручностей до ідейної незгоди. Ті, хто приїжджає зараз, планують лишитися тут на довго. І це вже не панічна втеча від війни, як було спочатку, а свідоме рішення, зміна життєвого плану. Ми маємо їм допомогти протягом кількох місяців стати самостійними. І, звісно, ми сподіваємося, що вони самі творитимуть своє середовище, дбатимуть про культуру та віросповідання.

– Чи можна описати соціальний портрет тих людей, які до нас приїжджають?

– Насправді не можна, ці люди дуже різні. Є особи різної національності, хоча здебільшого це кримські татари. Спершу приїжджали здебільшого жінки, зараз є й чоловіки. Складно теж достеменно оцінити кількість осіб, які прибули. Важливо, що більшість із них готові серйозно працювати над своїм працевлаштуванням і будувати життя тут, у Луцьку.

– Яке їхнє матеріальне забезпечення? Який моральний стан?

– Моральний стан нерідко жахливий. Люди часто плачуть. Крім того вони бояться осуду, бояться критики за те, що виїхали. Вони переповнені переживаннями за власну землю і тих, хто лишився в Криму. Нещодавно ми організовували зустріч, яка передусім мала на меті знайомство та відверте спілкування, яка дала можливість людям поділитися своїми переживаннями та емоціями. Зустріч модерувала психолог Тетяна Романова.

– Як ви оцінюєте, чи справді потрібна була участь психолога?

– Не можна недооцінювати ролі психолога в роботі з переселенцями. Але не треба й недооцінювати внутрішнього психолога в собі. Кожному, хто стикається з переселенцями, потрібно проявляти максимальну тактовність, навчитися в першу чергу слухати. Потрібно дати можливість поділитися переживаннями і створити атмосферу бажаності та гостинності.

– Це свого роду феномен, нам треба гордитися тим, що ці люди вибрали Україну.

– Ми звикли до уявлення про Україну як моноетнічну країну. Ми ніби й знаємо, що на нашій території є росіяни, поляки, білоруси, але вони часто лишаються поза увагою. Сподіваюся, що останні події це виправлять. Тому що вибір кримських татар на користь України – це справді привід замислитися. Ми маємо навчитися відкритості на інші культури. Останні події показали, що християни можуть молитися в мечетях, вони ж можуть захищати мусульманські святині. Ми вже вчимося мови співпраці та взаємодопомоги.

– Чи є якась ідея, щоб забезпечити їм можливість релігійного життя? Чи думаєте ви про те, щоб створити мовну школу?

– Я гадаю, що ці ідеї будуть реалізовані, тому що ми повинні допомогти кримським татарам зберегти їхню мову та дати можливість для релігійних практик. Однак, я вважаю, що ініціатива в цьому питанні повинна виходити від них. Ми будемо допомагати всім, чим зможемо. Потрібне культурне товариство кримчан, яке займатиметься збереженням та популяризацією їхньої культури.

– Ким є ваші волонтери? Як виглядає день волонтера служби поселення?

– Активно темою кримчан займаємося втрьох – разом з Романом Мазурцем та Іриною Осіповою. Всі ми працюємо, маємо власні справи. Натомість багато в чому нам допомагають волонтери, в тому числі ті люди, які приймають кримчан у себе вдома. Наша робота вже непогано налагоджена: завдяки тому, що було вже зроблено, пошук місця проживання займає лише півгодини. Проте ми досі витрачаємо багато часу на бюрократію, на необхідні процедури.

– Як ці бюрократи сприймають переселенців? Чи є якась нехіть?

– Навпаки, є бажання допомогти. Наприклад сьогодні ми були в неприйомний день у паспортному столі. Нас охоче обслуговували, відповідали на всі питання, намагалися знайти вихід, але ця процедура тривала для двох осіб близько сорока хвилин. Тому ми мусимо все-таки пройти процедуру дебюрократизації, перенести велику частину роботи в інтернет.

– Я свідомо провокував на ринку людей. На кілька агресивних реплік про те, що кримчани забиратимуть робочі місця у лучан, прозвучала відповідь від однієї з працівниць «Вам хоч є де жити, а в них забрали рідну землю».

– Усі країни, в яких є потік іммігрантів, зустрічаються з такими проблемами. Не секрет, що деякі поляки так відгукуються про українців, які працюють на вільних робочих місцях. Я не бачу в цій ситуації жодних проблем – кримчани дуже швидко знаходять робочі місця, отже лучанам вони не були потрібні.

– Чи вірять ці люди у своє повернення? Чи вони вже не мають надії?

– Спершу люди приїжджали на 3-4 тижні. Натомість тепер у них немає надії на швидке повернення, але немає також зневіри. Можна впевнено сказати одне: як тільки Крим повернеться до складу України, вони будуть повертатися на свою землю.

– Зверніть увагу, що на них не діє російсько-радянська пропаганда. Адже за її логікою вони мали б виїжджати до найближчих «небандерівських» областей.

– Це ще раз демонструє, від чого ці люди втікають. На жаль, «росія» зусиллями її очільників стала чимось типу «бабая», яким можна залякувати людей. Шкода, тому що росіяни – це також прекрасний народ. Бачимо, що є частина людей, які дійсно не піддаються пропаганді. Гадаю, психологи ще мають знайти якусь вакцину від пропаганди.

– Кредо від Олени Семенюк.

– Я десь читала такий вислів про шведа, якого запитали про національну ідею його країни. Він задумався і відповів: «Живуть собі люди». Мені би також хотілося, щоб ми просто собі жили, не створюючи собі міфів про Сталіна, визволителів із Червоної Армії, героїчних бандерівців, а просто жили. Щоб кожен робив те, що вміє, та отримував задоволення від життя, допомагав іншим. Нам не треба творити міфів, треба вчитися жити поряд одне з одним.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК

foto p-p.com.ua

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1