Статті

У другій хвилі депортацій поляків у Сибір, яка відбулася 80 років тому, вивезли також Вацлаву Цалову – вчительку зі Здолбунова. У нашому сімейному архіві збереглися її листи до моєї тітки Казимири Пшибиш. Вони описують жахливу картину заслання.

У книзі «Загублені», присвяченій численним білим плямам історії своєї сім’ї, Даніель Мендельсон написав: «Події блякнуть у пам’яті, а разом із ними й люди стають менш чіткими, занурюються в тінь, вони все меншою мірою належать нам, стаючи частиною історії».

Я поділяю його думку і вважаю, що наш обов’язок врятувати якомога більше цих індивідуальних доль – доль людей, піщинок у великій історії світу. Переконаний, що минуле сповнене життям із безліччю головоломок, я займаюся цим уже багато років.

Креси колишньої Речі Посполитої були місцем проживання багатьох членів моєї родини. Їхні долі перепліталися з історичними подіями, наклавши відбиток на життя наступних поколінь. Неможливо втекти від того періоду і, зосередившись на майбутньому, забути про минуле.

Через дім моєї родини пройшло багато людей, які були свідками історії. Кожен із них мав свої спогади, як правило, трагічні, якими ділився з іншими. Таким чином я пізнавав багату історію своєї родини. Кордони цих історій були розлогі, хоча центром їх залишався Іркутськ. З’являлися теж кільканадцять інших місць, близьких і далеких: Шанхай, Нагасакі, Ліверпуль, Будапешт, Владивосток, Одеса, Петропавловськ-Камчатський, Здолбунів, Луцьк, Рівне, Житомир, Овруч, Київ.

«Кожен із нас – дитя історії», – писав Павел Ясеніца. Цю істину підтверджують історії моїх близьких. На те, де жили герої цих оповідей, у більшості випадків вплинули історичні події, зокрема повстання, боротьба за незалежність, військове зобов’язання і війни. Предки, про яких згадували в нашому домі, не зріклися польськості, але й не відмежувалися від суспільства, в якому їм довелося жити. Навпаки – вони укладали змішані шлюби, працювали на благо місцевих спільнот, брали участь у товариському та громадському житті. Більшість подій відбувалися в різних місцях, значною мірою в Сибіру, який здебільшого асоціюється лише зі стражданнями та гнітом. У Сибір потрапили мій прапрадід, полковник Пашкевич, він же Антоній Бридицький – листопадовий повстанець, прадід Мацей Лех – січневий повстанець із Овруцького повіту, засланий після 1905 р., прадід Юзеф Кохман та дядько моєї бабусі Хіляри Новаковський із Луцька, засланий у 1940 р.

Calowa listy 2

Хіляри Новаковський із дружиною Антоніною. Фото підписане: Art. Zak. Fot. A. Byka Łuck Jag.6. Знімок 30-х рр. ХХ ст.

Calowa listy 1

Антоніна Новаковська (дівоче прізвище Гоффман) із сином Тадеушем. Як свідчать записи в актах Управління цивільного стану в Радомі, в 1926 р. Антоніна проживала в Луцьку на вул. 3 Мая, 18. Світлина підписана: Fot. Krouna Łuck. Знімок 30-х рр. ХХ ст.

Завдяки підтримці мого батька Єжи Садурського я почав записувати всі ці історії, ставши сімейним істориком та архівістом. Я збирав фотографії та документи, надані членами родини. Свої сімейні пам’ятки довірила мені також моя тітка Казимира Садурська, в дівоцтві Пшибиш.

Ось так розпочалася історія про літа її юності, проведеної на волинській землі, розповідь про події, яких так багато в польській історії.

Здолбунів, невелике містечко на Волині, розташоване за кільканадцять кілометрів від Рівного, у міжвоєнний період було заселене поляками, українцями, чехами та євреями. Всі вони жили в симбіозі, дружні контакти об’єднували мешканців незалежно від національності чи віросповідання. Сусіди віталися один з одним, обмінювалися думками, пліткували. Типове кресове містечко, зі щирими людьми, вільне від анонімності, яка оточує жителів великих міст. Прекрасний новозбудований костел Святих Петра і Павла був центром католицької громади. Молодь особливо любила ксьондза Яна Драбіка (1900–1958), котрий був засновником хору «Лютня» та Євхаристійної круціяти (церковний католицький рух, – перекл.), префекта Державної гімназії імені Адама Міцкевича у Здолбунові (він виїхав з Волині наприкінці першої половини 1940 р.). Православні також мали тут свою церкву.

Calowa listy 3

Молодь із Євхаристійної круціяти, Здолбунів, 1938 р. Казимира Пшибиш, адресатка листів Вацлави Цалової, стоїть четверта зліва у другому ряду. Посередині – отець Ян Драбік

Роботою людей забезпечували великий цементний завод і залізниця, адже Здолбунів був важливим залізничним вузлом, до якого із СРСР були прокладені широкі колії. Тут відбувалося перевантаження товарів, зокрема з Персії та інших екзотичних місць, на поїзди, пристосовані до залізничної колії європейського стандарту.

Ось у цьому містечку, у власному будинку на вулиці Довгій, 19, неподалік парку, проживала сім’я Пшибишів. Станіслав Пшибиш під час Першої світової війни був воєнним фельдшером, після війни працював машиністом паровоза. Його дружина Аделя була домогосподаркою. Єдина їхня дочка Казимира закінчивши Загальну школу імені королеви Ядвіги у Здолбунові, у вересні 1939 р. мала розпочати навчання в купецькій гімназії в Рівному. Однак їй так і не судилося одягти вже пошиту шкільну форму, яка чекала в шафі першого навчального дня. У її життя увійшла історія...

Calowa listy 6

Група залізничників перед будинком станції в Олиці. Перший зліва стоїть Станіслав Пшибиш, машиніст паровоза. Олика, 1929 р.

Війна зруйнувала спокійний, безтурботний світ, у якому підростала Казимира. Перед війною вона любила, як і інші здолбунівські діти, годинами дивитися на потяги, які повільно тягнулися на вокзал. Особливий інтерес у дітей викликали радянські поїзди, які відрізнялися не тільки шириною між колесами, але й тим, що вікна їхніх купе прикрашали фіранки і штучні квіти. Казимира спостерігала за російськими залізничниками, які прогулювалися Здолбуновом під час вивантаження поїздів. Вона тоді, мабуть, не задумувалася, чому вони завжди ходять по двоє і ніколи не розмовляють із жителями містечка, хоч їй і здавалися приємними та симпатичними. Гралася з ровесницями, а мішанина мов не перешкоджала цьому: Казимира розуміла не тільки подружок, які розмовляли польською, але й тих, які польські вислови змішували з українськими або російськими. Завдяки цим багатомовним іграм вона швидко почала говорити теж мовами сусідів.

Однією із найближчих подружок Казимири була Лариса. Її батьки були православного віросповідання, але після смерті батька мати повторно вийшла заміж за поляка Коморовського, який працював державним службовцем. Казимирі також подобалася сім’я Цалих, яка проживала на вулиці 1 Мая, 28, через кілька будинків від Пшибишів. У подружжя довго не було дітей, аж врешті довгоочікуваний нащадок народився в березні 1940 р. Станіслав Цала, офіцер запасу Війська Польського, працював учителем фізичного виховання у школі Казимири. Його дружина Вацлава викладала історію у здолбунівській загальноосвітній гімназії, учні дуже її любили.

1 вересня 1939 р. весь дотеперішній світ обернувся в руїну. Одночасно з початком війни в навколишніх селах і хуторах почалися напади українських націоналістів на поляків. Вбивства, грабежі й насилля ставали все частішими. Ті, кому вдавалося втекти, збиралися у волинських містечках, зокрема і в Здолбунові. Доля місцевих поляків ставала все більш непевною. Через кільканадцять днів війни всі очікували, що місто займуть німецькі війська, оскільки новини з фронту не були добрими. Проте великою несподіванкою став прихід у місто 17 вересня більшовиків.

Спочатку всі думали, що буде не так уже й погано, а нова радянська адміністрація відновить у міру нормальне життя. Однак влада швидко розвіяла ці ілюзії, запровадивши радикальні зміни в життя міста та його жителів. Одним із перших рішень була реорганізація шкіл, у яких, щоправда, спочатку залишили частину польських учителів, але навчання велося вже виключно російською або українською. Незабаром почалися арешти та депортації, передусім представників інтелігенції та осадників – військових поселенців. У повітрі весь час витала загроза, ніхто не був впевнений у завтрашньому дні. Казимира запам’ятала, як на початку 1940 р. вулицею, на якій вона проживала, в напрямку залізничного вокзалу їхали сані з військовими осадниками із сіл, розташованих навколо Здолбунова. Ці бідні люди, які не мали поняття, куди їх везуть, забирали з дому найрізноманітніші речі. Казимирі найбільше запали в пам’ять балії і тазики, приторочені до бортів саней.

Учитель Станіслав Цала став одним із перших, кого арештував НКВС. Опис арешту, який залишила у нотатках його дружина, можна знайти у статті Тетяни Самсонюк «Повернуті із забуття: Вацлава Цалова». Арешту і обшук відбулися 9 грудня 1939 р., між 24.00 та 2.00. Дружина згадувала: «Чоловіка поставили далеко від мене, не дозволяючи не тільки обмінятися кількома словами польською, але навіть глянути в мою сторону, погрожуючи пострілом із спрямованого на нього револьвера. (…) Після закінчення обшуку в квартирі провели обшук чоловіка, після чого йому наказали одягнутися й о 2-й ночі вивели під дулом пістолета до вхідних дверей, звідки відправили до в’язниці».

Сумне Різдво 1939 р. Казимира зустрічала разом із матір’ю (батько тоді вже помер) і найближчою родиною. Зустрілася теж із Вацлавою Цаловою, до якої пішла поділитися оплатком разом із Ларисою. Ці зустрічі з учителькою, в міру того, як зміцнювалися узи, котрі їх єднали, ставали все частішими. Вацлава, попри смуток, викликаний переживаннями за долю чоловіка, була щасливою з моменту появи на світ донечки, котру назвали Данутою. Цей настрій передавався її юній подрузі Казимирі, яка щодня бувала в домі вчительки.

14 квітня 1940 р. зустріч із Вацлавою відбулася не в неї вдома, а в цілковито неочікуваному місці. Про її останні години у Здолбунові ми знаємо завдяки Тетяні Самсонюк, яка опублікувала спогади Вацлави у згадані вище статті у «Волинському моніторі». Ось її фрагмент: «Вночі 13 квітня 1940 р. о 23-й годині перший раз постукали у двері, шукали, чи нікого не переховую в помешканні, зацікавилися маленькою дитиною, і всі вийшли з помешкання (…). Знову постукали о 2-й годині ночі. Їх було більше, аж шість осіб. Всі розглядалися, доторкалися до меблів та дрібних речей. Один проводив обшук, а інші, користуючись тим, що мені було заборонено зійти з місця і розмовляти польською, просто крали, відкладаючи на бік цінніші дрібнички, особливо з біжутерії, а потім білизну, засовували це все до кишень і виходили (…). Після обшуку мені дозволили скласти речі на дорогу, але тільки ті, на які самі вказали».

Звістка про нічні арешти швидко поширилася містечком. Цей день назавжди залишився в пам’яті Казимири. 14 квітня 1940 р. у залізничний відстійник заїхав, тягнучи за собою товарні вагони, паровоз із червоною зіркою спереду. Такі поїзди вона бачила багато разів до війни. Можливо, вона мріяла тоді про далекі мандри, але та подорож, в яку в одному з вагонів для худоби вирушили її подруга Лариса та пані Цалова з маленькою дитиною, не була мандрівкою з дитячих мрій. Це стало очевидним уже з першого моменту: вокзал оточила юрма міліціонерів та червоноармійців, які вороже ставилися до поляків. Навіть залізничники перестали бути симпатичними.

Казимира стояла у великій групі людей, які прощалися зі своїми близькими та знайомими, передавали їм пакунки з їжею та одягом – із тим усім, що може знадобитися в дорозі та її невідомому кінцевому пункті. Відчай і страх людей, яких силою вивозили з рідних сторін, передавався тим, хто залишався. Потяг невдовзі поїхав, у наступні дні за ним відправилися чергові поїзди. Для всіх поляків розпочався час страху та невизначеності: що принесе завтрашній день, чи їх не арештують, чи не змусять покинути рідний дім.

Невдовзі Казимира отримала листа від Лариси, в якому подружка повідомляла, що і вона, і пані Цалова доїхали до Казахстану, до села Смирновка в Мамлюцькому районі. І тут, як вона писала, вони «оселилися». Так розпочалася переписка Казимири з обома переселенками.

Збереглися лише написані олівцем листи від Вацлави Цалової, які адресатка берегла як реліквії. Вони зображають жахливу картину заслання. Можна припустити, що, оскільки листи були адресовані всього лиш чотирнадцятирічній дівчинці, відправниця не описувала найбільш моторошних подробиць, яких у житті засланих, як знаємо з інших розповідей, було, безумовно, багато.

Перший з отриманих листів датується 13 липня 1940 р., а останній – 2 травня 1941 р.

У першому листі Вацлава Цалова написала:

«Дорога Казя!

Дякуючи за пам’ять про мене і Данусю, одночасно перепрошую, що Ти так довго чекала на лист від мене. Але вибач мені, люба, бо насправді не маю вільного часу і не завжди можу зібратися з думками, аби написати хоч кілька речень до тих, що лишилися ген далеко. Умови життя й обставини, почавши від серпня минулого року, а особливо переживання кількох останніх місяців так на мене вплинули, що нерви мої часто відмовляються слухатися мене і лише для моєї малої дитини я змушую себе заспокоїтися та взяти себе в руки, що, зрештою, не завжди мені вдається. Кілька разів я починала писати листа, але закінчити не могла, бо біль стискав мені горло, сльози переповнювали очі, а в такому стані важко писати. Тепер поволі, хоч і через силу, я можу спокійно перелити свої думки на папір. Я повністю усвідомлюю, що мій лист може справити неприємне враження, стільки в ньому гіркоти й песимізму, що, з виховного погляду, є просто неприпустимим, щоби зміст листа викликав смуток на личках таких молодих істот, якими є Ви, мої дорогі учениці. Однак, із другого боку, я відчуваю потребу поділитися з Вами моїми переживаннями, що приносить мені велике полегшення, бо ж знаю, що Ви є близькими до мене істотами і дали мені докази своєї прив’язаності. Ніколи не забуду, скільки радості й підтримки я зазнала, коли, зламана болем, перебуваючи вже у вагоні, готовому від’їхати, могла Вас іще побачити й отримати від Вас допомогу різного виду, за що Вам щиро кажу: «Хай Бог віддячить». Пишу у множині, адже за Твоїм посередництвом звертаюся до всіх учениць, від яких я отримала стільки моральної та матеріальної підтримки. Звертаюся до Тебе з проханням, аби Ти була така ласкава й поділилася змістом листа з тими ученицями, які запитуватимуть про мене, особливо з тими, котрі приходили до вагону. Важко мені писати кожній із вас осібно, бо, по-перше, не знаю точної адреси всіх, а, по-друге, побоююсь, щоб випадково когось не пропустити. Ви натомість, якщо тільки можете, пишіть багато про себе, шкільне життя і події в нашому місті. Перед від’їздом зі Здолбунова я була в такому потрясінні, що бачила все і всіх ніби в імлі, тож прошу мені вибачити, якщо не перерахую прізвищ усіх учнів, яким я цим шляхом передаю подяку. Передусім Тобі, Ірці та Регіні Лещинським, а також Люсі Лещинській, Гаддзевичівні, Анджеєвським, Пруссаківні, Перміківні, Матвійкові Кендзерському, тому учневі, що був із Лещинськими та іншими. Серед тих, які не були моїми ученицями, – сестрам Гандурським і решті. Не хочу обтяжувати Тебе надто великим тягарем, тож в міру можливості при нагоді виконай моє прохання. Я дуже хотіла би знати, що діється з Анджеєвською Галею, яку я вела від першого класу як зразкову ученицю. Прошу дати їй мою адресу, нехай вона сама напише особисто до мене хоч кілька слів.

Про те, що стосується Казахстану та умов життя, писати не буду, адже Лариса напевно вже докладно все Тобі описала. Щодо мене, то я сама змагаюся з долею, про мого чоловіка немає жодних відомостей. Працювати, аби заробляти, не можу, бо не вистачає часу. Цілий день займає праця біля Данусі: сама перу пелюшки, сушу, прасую, перешиваю зі свого для неї різні частини гардеробу і то лише тоді, коли вона спить, а коли не спить, мушу нею займатися. Час від часу приходять дівчатка, граються з Дануською. Труднощі дороги вона перенесла щасливо, тільки тут на місці, коли їй було три місяці, перехворіла грипом. Я дуже переживала за неї, адже тут немає ані невідкладної лікарської допомоги, ані жодних ліків. Вилікувала її тими засобами, які привезла із собою зі Здолбунова. Після одужання вона знову мала щеплення від віспи і, мабуть, вакцина була сильна, бо вона дуже страждала. Тепер має проблеми зі шлунком. Зміна кліматичних умов негативно впливає на здоров’я дорослих, а що вже говорити про здоров’я такої маленької істоти. Дорога Казя! Про ще одне хочу Тебе попросити: зайди до Кендзерських (колишнього шкільного інспектора, тепер учителя) і довідайся, що з ними, бо я давно написала до них листа і до цієї пори не отримала відповіді. Закінчуючи свій лист, вітаю тебе сердечно, цілую стократно, як і інших моїх учениць, і чекаю на новини від Вас! Вацлава Цалова з Дануською. [Російською Вацлава Цалова Ромуальдовна] Смирновка, 13/VII 1940 р.»

Уже в жовтні 1940 р. Вацлава Цалова написала про смерть донечки. У листі згадала теж про те, що померла дочка вчительки Слівінської з рівненської гімназії.

Calowa listy 5

Calowa listy 4

Найкраще збережений лист від Вацлави Цалової до Казимири Пшибиш. Усі вони були написані звичайним або хімічним олівцем і, на жаль, не дуже виразні.

«Дорога моя, люба Казя!

Дякую Тобі сердечно за лист, який я отримала від Тебе. Ти згадуєш про те, щоби більше писати, так, дійсно, мій останній лист був дуже короткий, але вибач мені, Дитинко, не можу я зараз думати про щось інше, які тільки про те нещастя, яке мене нещодавно спіткало. Так тяжко і дуже трудно примиритися з тим, що немає вже в мене Данусі, що лежить вона в темній могилі. Згасло моє сонечко назавжди, заснуло навіки, залишилися жаль, смуток, біль і страждання. Звістка про жалобну святу месу за неї принесла мені велике полегшення, адже снилася мені Дануся якоїсь ночі, що просить поїсти, а я в місцевих умовах не маю можливості вволити її прохання. Я просила хресну маму Данусі, тобто пані Кендзерську, і припускаю, що її відправлять у листопаді. Недавно я дізналася про смерть донечки вчительки з рівненської гімназії, пані Слівінської. Так, усе більше хрестів і могил прибуває в сибірських степах, все більше польських життів, а особливо дитячих, згасає. За яку провину? Про роздуми й переживання на цю тему я могла би багато писати, але не робитиму цього, бо вони завдають мені невимовного болю, та й Вам, дорогі дівчатка, не принесуть душевного спокою. Маю знімок Данусі в домовинці, якщо захочете, можу вам переслати. Не зроблене вона так, як удома, але як на місцеві умови можна миритися. Дорога Казя! Мені цікаво, які дівчатка вчаться разом із Тобою. Може, будеш така ласкава і у своєму листі напишеш імена і прізвища дівчаток із 7-го класу та перерахуєш предмети, які Ви вивчаєте і якою мовою. А в другій загальній школі хто з учителів-поляків навчає? До нас писали, що багато сімей повертаються на свої місця, хто знає, може й до нас надійде черга. Всі ми живемо надією, аби вона нас тільки не підвела. Тим часом зима вже добряче розбушувалася і змушує нас сидіти вдома, адже наш одяг не підходить для прогулянок. Томецький, безумовно, багато розповідає Вам про Казахстан. На закінчення прошу про звістки про мого чоловіка, якщо це можливо. Долучаю сердечні вітання, цілую личка усім дівчаткам! Чекаю листів, осиротіла В. Цалова.

Смирновка, 27/ X.1940».

У грудні Вацлава Цалова пише, що до листа додає фотографію дочки в труні, та дякує Касі за новини про шкільне життя:

«Дорога Казя! На прохання Твоє та однокласниць висилаю фотографію Данусі в труні. Я раніше вже зазначала, що воно зроблене не так, як би мені хотілося, але трудно – багато фактів треба просто прийняти. Незалежно від того, як є, вона має для мене просто неоціненну вартість. Надсилаю її у Твої руки з глибокою переконаністю, що вона буде належно вшанована. Дякую Тобі, а також решті дівчаток за пам’ять про мене і пропозицію надіслати мені оплаток. Охоче на це погоджуюся і чекатиму його з тугою, адже оплаток для мене в теперішніх умовах представляє щось, що важко окреслити словами, і що Ви, дорогі дівчатка, присукаю, розумієте. Далі дякую за новини, що стосуються шкільного життя, і прошу писати їх у кожному листі. Запевняю, що я читаю їх із великим зацікавленням. Казя, дитинко, не ображайся на мене, що я зверну Тобі увагу і попрошу, аби Ти в листах не надсилала грошей, конвертів і марок з огляду на те, що цим завдаєш шкоди бюджетові Батьків, а я ще маю за що купити те, що мені потрібно. Не питаючи Твоєї думки, конверт із папером і листом я віддала Ларисі, гроші (3 р.) поки залишила собі, але теж охоче віддала б Ларисі. В Казахстані панує тривала зима з усіма її проявами, і ми мусимо відповідно до цього вдягатися. Запевняю, що, якби Ти мене зустріла, то не впізнала б у теперішньому одязі. Місцеві жителі кажуть, що цього року винятково «м’яка зима» – наше щастя!!! Щодо адреси, то прошу писати так, як вказано на конверті. Попередня адреса – Ларисина, адже вона живе в цього господаря, а я в іншому місці. Шлю силу-силенну вітань, цілую сердечно Вас усіх і чекаю на листи. В. Цалова.

9/XII.1940, Смирновка».

У наступному листі Вацлава Цалова дякує за надісланий оплаток, який називає символом тих, кого розлучила доля. Також вона висловлює надію, що новий рік не принесе їй болю, смутку і страждань.

«Дорога і люба Казя!

Твої листи отримала і, на Твоє прохання, один із них передала Ларисі. За листівку з побажаннями й оплаток стократно цілую і міцно-міцно притулюю до себе. Краєвид на листівці так живо нагадав мені пейзаж наших полів, лук, лісів і дозволив перенестися думками в такі не надто віддалені часи, а здається, що минулі століття. Часто витягаю її з альбому і з задоволенням розглядаю. Отриманий оплаток дуже мене розчулив, адже це символ порозуміння, братерства і любові всіх нас, а в цих умовах його значення ще зросло, бо він став для нас символом уз тих усіх, кого розлучила доля. За допомогою цього листа шлю Тобі, Казя, мої найсердечніші побажання сповнення мрій! Нехай у цей 1941 рік оминуть нас біль, смуток і страждання. Період свят Різдва Христового був для нас важким із зрозумілих для Тебе причин, проте ми старалися втішати одна одну, не падати духом. Штучні веселощі часто переходять у гіркий плач, якесь жалібне схлипування, яке виривається з глибини серця. Лариса напевно описала Тобі, як ми проводили Святвечір і святкові дні; потім повернулися до своїх щоденних занять. День за днем спливає і минає вже десятий місяць нашого перебування в Казахстані. Зима дається нам усе більше взнаки, щомісяця все лютіша, все докучливіша зі своїми морозами і заметілями. Богу дякувати, що ми вже пережили чотири місяці зими, залишилося ще два місяці справжньої зими, а решта вже для нас не страшна. Кладовище прикрите товстим шаром снігу, білим саваном, з-під якого стирчать поперечки хрестів, возносячись до неба із благальним проханням про молитву. Моя Казенько любенька! Пиши до мене найчастіше, наскільки Тобі лиш час дозволить, про шкільне життя, те, як Ти почуваєшся, що відбувається в Здолбунові, і будь така ласкава, якщо можеш, надішли мені в листі 1 аркуш перебивачки, яка потрібна мені для копіювання узорів. Я збираюся вишивати, аби заробити на життя. Закінчуючи, передаю вітання Батькам, Тобі, поцілунки всім іншим знайомим.

Смирновка, 4.II.1941 р. Ваша В. Цалова».

В останньому зі збережених листів Вацлава Цалова погоджується з Казимирою, що її листи все коротші. Дійсно, лист від 2 травня 1941 р. був у кілька разів коротшим від першого.

«Дорога Казя!

За квіти та святкові побажання сердечно дякую. Нарікаєш, Дитинко, що мої листи короткі. Це правда, але що ж я буду описувати мою недолю та біду, тим більше, що жодної зміни на краще не видно. Я продовжую займатися вишивкою і чекаю з дня на день новин від Батьків із Пулав, які почали старання про моє повернення, невідомо лише, чи з позитивним результатом. Ти згадувала, Казя, що їздила в Шепетівку навідати бабусю. Якщо можеш, напиши адресу бабусі, а може, ще хтось зі знайомих там проживає? Цікаво, як виглядає Шепетівка? Я проїжджала коло того містечка, але не пам’ятаю його. Зрештою, я не мала тоді бажання дивитися на світ. Чи коли їдеш туди зі Здолбунова або вертаєшся до Здолбунова, треба мати якусь перепустку чи можна вільно проїжджати? Пиши до мене, Казя, багато про себе, шкільне життя, те, що відбувається у Здолбунові. Пересланий лист, квіточку й одну марку я передала Ларисі. Ми ще ходимо в теплому одязі, (…) оскільки саме зараз найширші розливи і зима майже закінчується, але весни не видно. Ціную Тебе сердечно і вітаю. Чекаю на лист. В. Цалова.

Сибір, 2/V.1941 р

Листування обірвалося з початком німецько-радянської війни в червні 1941 р.

Сім’я Пшибишів щасливо пережила війну. Після переживань, яких вони зазнали в період окупації, Аделя та дочка Казимира прийняли важке рішення виїхати зі Здолбунова. Одним із перших репатріаційних потягів у перший день Різдва 1944 р. вони дісталися Любліна, в якому залишилися до кінця свого життя. В 1951 р. Казимира вийшла заміж за Здзіслава Садурського, мого дядька.

На Волині залишилася більшість родичів Казимири. У Славуті – дядько Ян Лукавський, у Шепетівці – тітка Марія, по чоловікові Чорна, у Кам’янці – тітка Амелія, по чоловіку Островська, в Рівному – двоюрідна сестра Болеслава Томашевська із сином Володею та багато інших осіб.

Моя тітка десятки років різними методами і через різні інституції безрезультатно шукала інформацію про Вацлаву Цалову та Ларису. Жила надією, що, може, вони обидві вижили й евакуювалися з Армією Андерса. Це були тільки її припущення, підтвердження яких було, здається, практично неможливе. Вона так і не дізналася про подальші долі Лариси й Вацлави.

Після смерті тьоті, виконуючи її останню волю, я продовжив пошуки. Таким чином минулого 2019 р. натрапив на дослідження Тетяни Самсонюк про Вацлаву Цалову та її чоловіка, які доповнили мої попередні знання. У свою чергу, про те, що Вацлаві Цаловій вдалося виїхати з Казахстану, свідчили спогади одного з учнів гімназії, організованої в таборі Барбара поблизу Ашкелону в Палестині, де йдеться про вчительку Вацлаву Цалову, яка в 1945 р. навчала історії (спогади отця Владислава Гургуля, опубліковані на сайті: sybiracylubaczow.blogspot.com). Останній раз це прізвище з’явилося 20 грудня 1983 р., коли уряд Республіки Польща в еміграції відзначив її Кавалерським хрестом (інформація про це була оприлюднена в лондонському виданні «Dziennik Ustaw Rzeczpospolitej Polskiej», у № 4 від 31 грудня 1983 р.). Місцем проживання Вацлави була Англія. І це все, що я дізнався про цю людину – особу, таку близьку моїй тьоті.

Про її чоловіка відомо, що 1 березня 1941 р. Особлива нарада НКВС визнала його соціально-небезпечним елементом і засудила до 5 років позбавлення волі. Покарання він відбував у таборі «Воркутлаг». Його подальша доля не відома.

Невідомо також, що сталася з Ларисою, яку так часто згадували в наведеній вище переписці. А може, хтось, хто знає щось нове, відгукнеться після прочитання цієї статті?

Шкода тільки, що цього всього я вже не можу розповісти моїй тьоті. Її радість була би безмежною.

Кшиштоф САДУРСЬКИЙ
Фото із родинного архіву автора

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ДРУГА ХВИЛЯ ДЕПОРТАЦІЇ

РИСУНКИ ІЗ СИБІРУ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЗА НИМИ ПРИЇХАЛИ ВНОЧІ

СПОГАДИ ЗИГМУНТА ВІРПШІ ПРО ВОЛИНЬ, СИБІР І КАЗАХСТАН. ЧАСТИНА 5: МІЙ БАТЬКО ОЛЬГЕРД ВІРПША

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1