Статті

Перед будинком солтиса Гути Степанської Марцеля Ліпінського стояла щогла, на якій майорів державний прапор. Будинок нічим не відрізнявся від інших, щоправда, новий, але критий соломою. Червона табличка із написом «Солтис» сповіщала, хто тут проживає.

Спальна кімната з ліжками і столом слугувала за кабінет. На стіні біля розп’яття висів державний герб, орел у короні, а нижче знаходилися портрети Пілсудського, Ридза-Сміглого й самого солтиса в мундирі військового оркестру 397-й піхотного полку царської армії (ця частина у складі 100-ї піхотної дивізії в 1916 р. штурмувала Костюхнівку).

Щоглу перед будинком одразу біля дороги на Омелянку багато хто вважав межею села. Древні, застінкові, тобто дрібнопомісні, шляхетські села зливалися ніби в одну нерозривну цілість. Проте їх розділяла приналежність до різних гмін: Стидинської та Степанської. Треба було бути місцевим, аби знати, котрий будинок до якого села належить.

Секвестор не міг стягнути належні борги, бо солтис із Гути казав: «Ну, так, такий там дійсно проживає, але це вже Стидинська гміна». Коли той передавав справу відповідному секвестору, то омелянські тоді говорили: «Ну, так, такий там дійсно проживає, але це вже Степанська гміна». Роки минали, а присілки Заріччя і Лютикати уникали сплати штрафів. Це було важливо, адже зазвичай господарі там боргували державі. А в будинку Ципріяна Горошкевича одну світлицю винаймали під склад, у якому, до відчаю господинь, зберігалися конфісковані за борги подушки і пух. Більше бідні господарі не мали нічого такого, що можна було б конфіскувати. Секвестор повсюдно вважався злом, він не міг розраховувати навіть на співпрацю поліції. Як тільки селом ширилися чутка про те, що він приїхав, усі як один спускали собак із ланцюгів. Сільські звичаї диктували свої правила, і в протистоянні із цим злом усі об’єднувалися: ніхто нічого не чув, не бачив і нікого не знав.

Багато старших людей нарікали на надмірні податки, а також на оплату за збирання грибів і ягід, на заборону випасати корів в лісі, на гайових, які ганялися за тими, хто крав деревину, на обов’язкову шкільну освіту. Бунтували навіть проти розпорядження будувати біля хат туалети, так звані славойки. Ті з літніх людей, із якими я розмовляв, неодноразово підкреслювали статус своєї сім’ї словами: «Біля нашого дому була вбиральня».

Злоріки, пригадуючи царські часи, так, як євреї згадували єгипетське рабство, сіяли сум’яття. Це передавалося молодим, які нічого поза Степанню і Казимиркою не бачили. Невідомо, як би це вплинуло на їхні уми, якби не державна поліція, яка в зародку поборювала комуністичних агітаторів. Агітатори, як називали прихильників комунізму, вихваляли радянську владу, соціальну справедливість і добробут, який там панує, не згадуючи про голод мільйонів «щасливчиків» і масові репресії. Таким агітатором у поблизьких Тхорах був приблуда Ковальчик, який скоїв у колонії чимало лихого.

Так старі, нарікаючи, «каркали і накаркали»: в 1939 р. у контори знову повернулася російська мова. Тоді вони остаточно замовкли і почали плакати за Польщею, навіть говорили, що це за блюзнірство їх Господь Бог покарав. Однак ще до приходу совєтів хтось зрізав солтисову щоглу з державним прапором і заніс його до болота біля млина Шмітке. Там стікала тепла вода з рештками мастила, якою охолоджували двигун, прапор запхнули в це смердюче болото. Коли українці в Степані обстріляли під час відступу солдатів Корпусу охорони прикордоння, гутянські євреї почали говорити: «Кінчається ваша Польща». Забули, що то була і «їхня Польща». А вже за кілька днів вони зав’язали на рукавах червоні пов’язки.

Повістки про мобілізацію наприкінці серпня 1939 р. рознесли поліціянти. Пунктом збору визначили Степань, звідки мобілізованих возами направляли до Малинська, а далі залізницею до Сарн. У юрбі призовників був і єврей на ім’я Іцек, який знімав куток на млині у Степані. Невідомо, звідки він походив і ким був, але одягався як поляк, лише ярмулка підкреслювала його національність. Іцека знали всі, бо він обслуговав кожного, хто приїжджав молоти збіжжя. Він допомагав переносити важкі мішки, пильнував вози, коли господарі йшли до корчми Романа на ринку в Степані. Збирав кінські яблука, був таким собі попихайлом, якому дехто міг дати копняка задля розваги. Всі почувалися важливішими за Іцека. Навіть після пред’явлення повістки він пішов з усіма не через головну браму до військової частини, а через окремий вхід. Коли мобілізовані одягли пом’яту форму, невміло обмотали онучами ноги і взули шкарубкі черевики, побачили Іцека в товаристві офіцерів. Він ішов у хромових чоботях, а на його погонах блищали зірочки. Служачи Батьківщині, він, напевно, закінчив своє життя в катинському рову.

HS 07

HS 08

Харцерський загін Ірени Юзюк, марш на День Незалежності 11 листопада. Справа на верхньому фото – вивіска корчми Романа біля Народного дому в Гуті. Рік невідомий

На війну пішли кількадесят гутян (колишні мешканці села в усних переказах називали прізвища 44 призваних хлопців, дехто подавав більшу кількість, проте вони могли при цьому додавати призовників із судніх населених пунктів, правди, мабуть, уже ніхто не встановить, – авт.). Про їхню долю не було нічого відомо. Сім’ї з неспокоєм очікували на повернення батьків, чоловіків, братів і синів. Приймач «Telefunken» у Яна Савіцького не вимикався ані на хвилину. Всі чекали на звук французьких танків, але добрих новин не було. Замість своїх, гутянських, спочатку в Гуті з’явилися інші солдати – останні польські.

Відступаючи, Військо Польське заїхало підводами до Гути на перепочинок. Коли польські солдати в поспіху виїжджали, адже совєти вже були в Степані, залишили велику суму грошей, аж 16 тис. злотих у 80 пачках по 2 злотих, новісінькі банкноти прямо з друкарні. Солтису наказали роздати гроші жителям. Ніхто так ніколи й не зрозумів, навіщо вони це зробили і чи мали право так чинити. Солтис, як порядна людина, ретельно перерахував гроші. Потім провів нараду щодо того, як їх поділити. Одні говорили, що треба давати кожній сім’ї, інші – що треба ділити на доми, саме ця ідея й перемогла. Швиденько, бо обставини змушували, поділили «подарунок» ще до приходу совєтів.

Коли вщухли емоції, почали обмірковувати справу, чи справедливо ті гроші поділили. З’явилися думки, що це були кошти для сімей військових, а не для всього села. Потім пересварилися між собою сусіди з пограниччя Гути й Омелянки. Одні, які називали себе жителями Омелянки, раптом почали вимагати свою частку, адже вони теж гутяни. Другі, які були родом із Гути, а жили в інших селах, теж почали вимагати свого, як тільки дізналися про гроші. Але ділити вже не було чого, бо все роздали. Гвіздком у домовину стали, однак, місцеві євреї, яких при поділі взагалі не взяли в розрахунок. Вони, відчуваючи, що їх скривдили, швидко донесли совєтам про несправедливість, яка їх спіткала. Це переплелося із активним записуванням євреїв до міліції, в якій вони зайняли пости службовців, а як вже не було службових посад, то влаштовувалися перекладачами.

Нова влада арештувала весь комітет, який ділив гроші, і найбільш «скривджених», які під час арешту доводили, що в них уже немає жодних претензій, проте це їм не допомогло. Камера під відділком була повна, як ніколи до цього. Щоб у ній не було надто душно, совєти залишили у вікнах тільки ґрати, а шибки повибивали. Коли комітет сидів у каталажці, нова влада скликала збори всього села, на які прийшли всі неарештовані. Представник нової влади вирішив, що всі магазини в селі мають бути відчиненими, а ті, кого утискали лихварі, мають викупити їхній товар, щоби запанувала соціальна рівність. Це сподобалося більшості, але не власникам магазинів. Подаровані гроші, які вже не мали жодної цінності, люди використали для того, щоби спустошити всі магазини, викупивши те, що за Польщі було для них недоступним.

Сільська голота і бідота із сусідніх сіл у припадку захланності кинулися самовільно грабувати санаторій «Солоне болото». Винесли звідти велику кількість постільної білизни й оснащення. Цупили геть усе, включно з металевими ліжками. Цього совєти вже не дозволили й наказали все повернути, виставивши речі перед хатами. Люди, налякані можливістю обшуку і в’язницею, віддали награбоване. Сорому було на всю околицю. І донині старші гутяни називають прізвища захланних. Злодіїв лише внесли в список, але не карали. Представник влади у рапорті описав, що народ відомстив гнобителям, а потім вирішив віддати все новій владі як доказ своєї лояльності.

HS 05

Санаторій «Солоне болото»

HS 06

Сім’я органіста Юзюка (зліва) біля його дому в Гуті Степанській

Арештованих допитували без поспіху, бо не дуже знали, що з ними робити. Дні минали, ночі в камері були вже холодними, але ніхто не відважився закрити чим-небудь віконні отвори, з яких тягнуло холодом. Врешті їх випустили, резюмувавши: «Вон». Тільки солтиса постійно викликали на допити й затримували на кілька днів, а потім знову випускали. Коли він повертався додому, вслід за ним поспішав вєстовой із черговою повісткою. І так всю зиму, а вікна й далі залишалися вибитими. Закінчилося тим, що солтис захворів на запалення легень і помер 30 квітня 1940 р. Отак ті гроші принесли більше нещасть, ніж користі.

Цю історію мені розповіли діти солтиса, Яніна (в заміжжі Огоновська), Мирослав і Чеслав.

HS 01

В’їзд до Гути Степанської

HS 02

Місце, де знаходився костел. Хрест встановлено в 1996 р.

HS 03

Гута Степанська. Пастор Петро Юрчук, нині покійний

HS 04

Околиці Гути Степанської

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЗА НИМИ ПРИЇХАЛИ ВНОЧІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: САНАТОРІЙ «СОЛОНЕ БОЛОТО» – ТЕМНА СТОРОНА МЕДАЛІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПЕРЕДНОВОК І ВОЛИНСЬКІ ЗЛИДНІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ШКІЛЬНИЙ БАЛ У ВИРЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЮДЕЙСЬКА РЕЛІГІЯ СПОВНЕНА ТАЄМНИЦЬ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПРÓКЛЯТА ГУРАЛЬНЯ В ГОРОДЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОБУРКИ ТРУСЕВИЧІВСЬКІ У ГМІНІ КОЛКИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПІСНЯ ПРО ХЕЛЕНУ ПРЕКРАСНУ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1