Статті

Анастасія Хоронжа, яку 13 квітня 1940 р. з усією сім’єю вивозили в Сибір у рамках другої депортації (перша почалася вночі з 9 на 10 лютого 1940 р.), зіскочила з воза, коли валка вже мала вирушати з Гути Степанської. Побігла до хати, аби забрати білу шлюбну сукню.

Чоловік Владислав запитав: «Навіщо тобі біла сукня, куди ти її там вдягатимеш?» Коли Анастасія захворіла на тиф і померла в березні 1943 р., її в ній поховали. Білосніжна сукня контрастувала із сірістю навколо й нетесаними дошками ящика, в якому закопали її тіло. Священника і жалобників не було.

Совєти прийшли перед світанком, їм потрібен був насамперед Францішек, брат Владислава Хоронжого. Він був поліціянтом у Головній комендатурі державної поліції у Варшаві, а до Гути Степанської повернувся в 1939 р. після поразки Польщі. Францішека раніше попередили, що його прізвище разом із іншими совєти називають і вказують при цьому його місцеперебування. Тож той переховувався у Вільчому і вдома його не застали.

Huta 22 07

Анастасія і Владислав Хоронжі з донькою Станіславою і сином Яном у санаторії «Солоне болото». Фото родини Хоронжих редакції надала Станіслава Берковська, донька Анастасії і Владислава Хоронжих

Huta 22 08

Анастасія Хоронжа, фото зроблене в 1938 р.

Huta 22 09

Владислав Хоронжий, фото зроблене в 1950–1960 рр.

Huta 22 10

Станіслава Берковська, донька Анастасії і Владислава Хоронжих

Huta 22 11

Ян Хоронжий, син Анастасії і Владислава Хоронжих, помер у 2012 р.

Телефонну підстанцію на пошті в Гуті Степанській кілька років перед війною обслуговував Константи Скшибальський. За совєтів він лишився на своїй посаді. У найбільшій таємниці він підслуховував розмови, йому допомагали в цьому кілька довірених осіб. Слухали день і ніч, бо боялися наступної депортації, несподіваної як та, яка трапилася 10 лютого. Таким чином від вивезення вдалося врятувати кілька родин, зокрема й цілу сім’ю легіонера Станіслава Романа.

Boze Narodzenie Huta 2

Філіпіна і Константи Скшибальські на пошті в Гуті Степанській

Масові депортації поляків углиб СРСР розпочалися вже в 1935 р., коли совєти в рамках чергової хвилі розкуркулення вивезли із прикордонної зони на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу німців, українців, чехів, молдаван та представників інших національностей. Вчергове масова депортація вдарила по поляках у 1936 р., коли до Казахстану вивезли значну кількість польського населення західних областей СРСР. У 1937–1938 рр. були проведені так звані етнічні операції, скеровані проти німців, румунів, латишів, греків, іранців, болгар, македонців та інших. Особливо жорстокою була розправа з поляками у рамках так званої польської операції НКВС № 00485, коли було розстріляно понад 111 тис. осіб.

Здобуття Червоною армією Східних Кресів не обіцяло нічого хорошого. Совєти влаштували завойованому населенню та власним громадянам «переселення народів». Спочатку в ніч із 9 на 10 грудня 1939 р. відбулася так звана ніч Сєрова і Цанави. Тоді енкаведисти арештували близько 4800 поляків, згодом їх вивезли вглиб СРСР. У січні 1940 р. «теплушками», тобто критими товарними вагонами із пічками, до Краю Варти біля Познані вивезли німців (Край Варти – назва адміністративного регіону, створеного на території Третього Рейху). На початку лютого на станціях в Антонівці, Рафалівці та Сарнах знову з’явилися ті самі вагони. Кожного дня їх більшало, а звістки про них швидко розійшлися околицями. Ніхто не здогадувався, що це означає. Махина депортацій запустилася раптово, а в її пазурі потрапили теж села довкола Гути Степанської.

Біля господарства Влодарчиків у Дворці біля Степані отримав пай і оселився пілсудчик Владислав Лясковський із сім’єю. Поляків, попри те, що вони воювали в різних арміях, єднала незалежна Польща, про яку вони мріяли з діда-прадіда. Сусіди швидко заприятелювали. Зустрічалися вечорами й разом із іншими ветеранами згадували воєнні часи, що їх дуже зближувало. Потім втішали одне одного у своїй біді, адже в обох недавно померли дружини. Влодарчик мав восьмеро дітей, а Лясковський – семеро, найменші з них мали по кілька років.

Під дім Лясковського в ніч із 9 на 10 лютого 1940 р. під’їхали кілька саней. Вони приїхали цілою валкою і роз’їхалися між хатами. Тієї ночі вивезли майже 50 сімей із присілка Батори. Влодарчик, якого збудив собака, спостерігав зі свого вікна за тим, що діється. Теж про всяк випадок побудив і одягнув дітей. Із совєтами, хоча вони згідно з наказом суворо ставилися до поляків, в індивідуальному контакті можна було зав’язати нормальні відносини. Коли Лясковські почали виносити свої речі, Влодарчик, попри побоювання, все-таки відважився, взяв милиці, бо був воєнним інвалідом, і пішов запитати, куди забирають сусіда. Офіцерові відрекомендувався як солдат 100-ї дивізії 397-го полку піхоти царської армії. Той, віддавши честь, поставився до нього як до ветерана, на запитання не відповів, але дозволив попрощатися.

Депортація була цілковитою несподіванкою, багато сімей взагалі були до неї непідготовленими. Лясковським не вистачало запасів харчів і теплого одягу. Тож Влодарчик повернувся до хати, склав клунок із їжею, зібрав теплі светри і пішов назад до сусіда. Дав теж Лясковському 15 доларів і вони сердечно попрощалися. Усі сані наново зібралися в колону і близько другої ночі вирушили в дорогу. Вже лише сама подорож до Сарн у морозну зиму декому віщувала швидку смерть. Майже всіх з околиці вивезли під Вологду, в спецпоселення Катромський.

Huta 22 01

Міхал Влодарчик із Дворця, 1893 р. н.

Huta 22 02

Міхал Влодарчик із дітьми (зліва): Хелена, Віктор, Владислава і Станіслава. Фото зроблене приблизно в 1969 р.

Серед багатьох розповідей осіб, вивезених у Сибір, тоді ще дітей, найбільше мені в пам’ять запали слова Павла Садовського (1929 р. н.), сина Адольфа, гайового з лісів біля Ромейок.

Уже з початку війни вони непокоїлися за свою долю, боялися, що з ними щось станеться. Українці розібрали збудовану незадовго до війни гаївку, а Адольф зі страху не сказав їм ні слова проти. Садовські поселилися у приміщенні біля стайні. Совєти на реагували на вчинки українців, які робили, що хотіли, попри те, що в селі був міліцейський пост. Не було можливості ані десь сховатися, ані втекти. Все, що мало якусь цінність, зокрема кожухи, Адольф закопав, щоб озвірілі сусіди не розікрали.

За сім’єю Садовських приїхали о другій ночі. Сказали, що їх мають вивезти до колонії, з якої виселили німців, наказали збиратися. А все було закопане в діжках, у замерзлій землі. Адольф не вірив у те, що говорили солдати, протестував, вимагав дати можливість поговорити з комендантом і з’ясувати непорозуміння. Його дружина Александра (походила з Вирки, у дівоцтві Волошина), не знаючи, що робити, зомліла. Тоді Адольф вирвав в одного із солдатів гвинтівку, щоб застрелитися, другий його в той час ударив прикладом у спину, Адольф упав на підлогу. Час минав, а совєти сказали, що виїжджають негайно і заберуть їх так, як є, – голих і босих. Старші діти збирали, що могли, намагаючись привести до тями матір. Зібрали трохи одягу й небагато їжі, якої в хаті й так було небагато.

На станції в Антонівці Садовських запхали у вагон разом із Григоровичами (або схоже прізвище) та сім’єю українців. Посередині стояла буржуйка, але дрова швидко закінчилися. За туалет слугувала дірка в підлозі. Інші сім’ї мали їжу, а Садовські – нічого. Тож просили сусідів, а ті давали по шматку хліба. Потяг часом по кілька днів стояв на бічних коліях. Люди на стоянках гукали, повідомляючи, хто помер у їхньому вагоні. На стінах був іній, який осідав із видихнутого повітря. Подорож до Катромського тривала понад два тижні. Совєти ні разу не випустили ув’язнених із вагонів.

У таких страшних умовах смерть завітала і до вагону Садовських. Менша сестра Павла, Геня, худла на очах, проте першою померла Бася. Вона була ще грудна, весь час плакала і ссала груди матері, в яких не було молока – ссала кров. Матір приховувала смерть Басі, щоби поховати її в землі, бо конвоїри на стоянках викидали мертвих із вагонів. Так сталося і з Басею.

Після того, як добралися до поселення, всіх запхали в тісне приміщення, де люди жили, доки не збудували бараки із соснових колод. Заставляли каторжно працювати. За виконану норму депортовані отримували 400 грамів хліба і баланду, яку називали супом. Батько Адольф втрачав сили і не виконував плану, тому «бригадир» (так Павел називав конвоїра) врізав йому пайку до 200 грамів хліба. Коли той слізно просив не зменшувати пайки, бригадир сказав, що він мусить це зробити, бо інакше за невиконання норми він стане в’язнем, а в нього малі діти.

Минула зима, потім наступна, депортовані звикали до життєвих негараздів. Найслабші, старі і хворі вже повмирали, сильніші ще боролися за виживання. Гайового Колодинського із сусідньої гаївки біля Ромейок заїла в лісі мошкара, коли той пішов за ведмежою цибулею. Тоді розпочалася війна 1941 р. Усі здорові чоловіки пішли на фронт, залишилися конвоїри. 31 серпня 1941 р. оголосили амністію для поляків. Проте голодні пайки й надалі спричиняли багато смертей. Невдовзі померла сестра Павла, Геновефа, потім – мама Александра і брат Тадеуш, 1935 р. н.

Люди після оголошення амністії виїжджали, проте Адольф через недоїдання вже не мав сил на будь-яку спробу виїзду. Пайки ще більше скоротили, все йшло для фронту. Конвоїри бачили, що Адольф помирає і неодноразово віддавали йому свою їжу. Проте він згасав на очах, а того, що отримував, не з’їдав – віддавав іще живим дітям.

Діти ходили до школи, отримували там по 200 грамів хліба, а після уроків могли заробити ще 200 грамів, працюючи у лісі на корчовищах. 12-річний Павел міг обрати смерть від голоду чи виснаження, працюючи за додаткову хлібну пайку. Голод заставив його працювати у страшних умовах зими 1941–1942 рр.

Після смерті тата навесні 1942 р. Павел із двома сестрами, що лишилися в живих, – Антоніною (1923 р. н.) і Марією (1926 р. н.) – вирушили влітку в дорогу до Сталінграду. Серед засланців був лісник, який мав карту Росії. Він переконав групу з кількадесят осіб, що треба йти туди, бо, як німці займуть місто, то вони зможуть повернутися до своїх домівок. Після тривалої подорожі баржею по Волзі вони добралися до міста, але їхній план не вдався: совєти евакуювали цивільне населення до Казахстану, їх теж вивезли.

Закінчуючи розмову, я запитав: «Павле, як тобі вдалося вижити?» «Я хотів приберегти це на кінець», – відповів він. Проте спершу мусив виплакатися і почати наново.

Поляків уже звільнили, проте інших в’язнів і далі стерегли конвоїри. Коли Павел, працюючи за хліб, знеможений сів у сніг, щоби померти, до нього підійшов конвоїр і сказав: «У мене такий самий син. Ходи, дитино, зі мною». Підвів його зі снігу, привів до бараку конвоїрів і наказав щодня після школи приходити сюди і палити в грубці, взамін йому зараховувалася робота. Біля тієї грубки він пережив зиму, її тепло відчував щодня впродовж довгих післявоєнних років. Ким був той конвоїр, так і не дізнався. Бачив лише, як той отриману порцію супу виливав у банку і ховав для когось у кишені два окрайці хліба. Сам їв дві пісних скибки, вимочуючи ними пусту миску.

Зворушений Павел закінчив: «Конвоїр урятував мене від смерті. З того дня я молюся за нього, як і за померлих від голоду маму, тата, братів і сестер».

Huta 22 03

Петронеля і Францішек Юцевичі з колонії Угли в гміні Степань із донькою Галиною. Родину Юцевичів теж депортували в Сибір

Huta 22 06

Цецилія Юцевич, донька Петронелi та Францішека, 1928 р. н.

Huta 22 Deportacja 00

Старий і новий хрести на місці колишньої колонії Борек неподалік Гути Степанської

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: САНАТОРІЙ «СОЛОНЕ БОЛОТО» – ТЕМНА СТОРОНА МЕДАЛІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПЕРЕДНОВОК І ВОЛИНСЬКІ ЗЛИДНІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ШКІЛЬНИЙ БАЛ У ВИРЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЮДЕЙСЬКА РЕЛІГІЯ СПОВНЕНА ТАЄМНИЦЬ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПРÓКЛЯТА ГУРАЛЬНЯ В ГОРОДЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОБУРКИ ТРУСЕВИЧІВСЬКІ У ГМІНІ КОЛКИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПІСНЯ ПРО ХЕЛЕНУ ПРЕКРАСНУ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ГАЙОВИЙ І КОХАНКА

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1