Статті

Моя бабуся, вільнонароджена* Броніслава (дівоче прізвище Яніцька), разом із чоловіком, вільнонародженим Людвігом, пішла до костелу в Гуті Степанській. Після меси ксьондз Чабан запитав: «Чого ви сюди прийшли?» 

Їхня присутність була йому неприємною, він не міг розраховувати від них на добре слово. «Ми до Бога прийшли молитися, а не до тебе, бандюго», – відповіла бабця.

У 1922 р. розпочалося будівництво костелу в Гуті Степанській. Роботами керував отець Вацлав Неймак. Усе було добре, аж доки церковна влада не вирішила змінити назву села на Вацлавівка – за іменем священника. Однак цю ідею гутяни відкинули, що для панотця було виявом зневаги. М’яко кажучи, він образився на парафіян і покинув їх у 1923 р. Під час війни Вацлав Неймак був в’язнем німецького концтабору в селі Колдичево (Барановицький район сучасної Білорусі), загинув 14 листопада 1942 р. в поблизькому урочищі Ляхувка.

Після від’їзду Неймака до Гути прибув молодий і енергійний 27-річний отець Олександр-Теодор Чабан, який продовжив спорудження костелу. Однак швидко його зацікавлення змінило напрям, а свій духовний сан він використовував в особистих цілях.

SloneBloto 01

У центрі – ксьондз Олександр-Теодор Чабан, поруч сидять його батьки Леонтина й Томаш. Фото зроблене в Гуті Степанській приблизно 1938 р.

SloneBloto 03

Родина Кучинських із ксьондзом Теодором Чабаном, 29 липня 1937 р.

У 1930 р., помітивши під час полювання, як голуби прилітають пити воду з одного джерела, він випадково відкрив цілющі властивості місцевої боровини (лікувальної грязі). Під будівництво здравниці скупив у нетямущих власників за безцінь болотисті луки, на яких навіть трава не хотіла рости. Лише одиниці, збагнувши що до чого, отримали справедливу ціну, чим викликали розпач і заздрість у наївних. Так, господар Діонізій Ліпінський запросив 500 злотих за те, що через його пустирище пройде дорога (тодішні ціни: корова – 60–80 злотих, кінь – 120–200 злотих). Лише після довгих перетрактацій сторгувалися на тому, що ксьондз сплачуватиме частинами – по 5 злотих щодня. Щоби панотець не забувався, дочка Діонізія Мирослава щодня йшла за боргом. А оскільки священника часто не було, то вона інколи ходила по кілька разів на день, аж стежку через луку протоптала.

Усе більше людей відверталися від пароха, який за обряди вимагав великих оплат, щоб зароблені гроші направити на будівництво. Таким яскравим прикладом була справа поховання самотнього старого діда з Омелянки, похороном якого зайнявся сусід Каєтан Шельонжек. Після того, як труну внесли до костелу, ксьондз почав вимагати за похорон 20 злотих. Каєтан розізлився і пішов, залишивши домовину в костелі. Щороку теж збирали льон, щоби просочити стіни храму олією. За кілька років прооліфили тільки одну бічну наву. У ті бідні часи це не давало спокою жертводавцям: «Стільки льону, а так мало помалювали». Навіть на уроках релігії діти отримували завдання переказувати батькам побажання ксьондза. Одні для святого спокою змирялися, а інші бунтували.

Чабану для чималого будівництва потрібно було дуже багато деревини, але він хотів отримати її задарма. Ліс мого діда ідеально підходив для такого грабежу. Було багато приватних лісів, але гутяни спільно їх пильнували, а задиратися з ними ксьондз не відважився. Тож, коли панотець приїхав до мого діда на коляду в січні 1934 р., сказав, що варто було б вирубати ліс в урочищі Климове. Він переконував діда й вимагав згоди, обіцяв безкоштовне лікування в санаторії та працевлаштування для дітей. Спочатку дід із пошани до священника намагався переконати його в неслушності цієї ідеї, але Чабан не уступав. «Тільки через мій труп, дерева – на будинки для моїх дітей», – отримав відповідь.

SloneBloto 15

Людвіг Горошкевич із синами Станіславом і Казімєжом. Довоєнне фото. Це єдиний знімок Людвіга і Станіслава, переданий родині дочкою Людвіга Веронікою, котра живе у США

Великий і старий ліс діда, який споконвіку належав сім’ї і на який ніхто ніколи не претендував, раптом став об’єктом зацікавлення. Через польову дорогу він межував із державним лісом. Лісник Нистерковський (ім’я вже ніхто не пам’ятає), мабуть, не без власної вигоди, дозволив Чабанові вирізати його. Тоді ще мало хто мав документи на власність. Присяжні землеміри небагато що могли в ті роки облікувати. Роки російського правління призвели до великих конфліктів під час оформлення документів, які тягнулися в судах роками. Це використовували для крадіжок деревини. На Північній Волині та Поліссі багатством був ліс, а не піщана земля. Тож кожен беріг ліс як годувальника і захисника на випадок загрози.

Усе до вирубки приготували, скоріш за все, заздалегідь. Чабан у лютому несподівано привів «того бандита Нистерковського», як називала його моя тітка Вероніка (1919 р. н., проживає в місті Голіок, США), багато дроворубів і сімох поліцянтів для охорони. Діло пішло швидко. Дід, побачивши, що коїться, вхопився за сокиру, бабуся – за мотику. Всі поліціянти кинулися на діда. Баба, не чекаючи, вдарила одного поліціянта мотикою в голову. До сьогоднішнього дня не знаємо, чи він вижив, адже без ознак життя його вивезли на возі. Все це діялося на очах старших дітей. Під час конфлікту семирічний Стасьо вирвав у лісника «цехувку» (прилад для вимірювання товщини дерева) і вкинув її до криниці. Дідуся та бабусю арештували і прямо з лісу в наручниках повезли до Великого Стидина. Лемент дітей, переляканих тим, що діялося, нікого не обходив.

Дід отримав невеликий строк, бо не встиг заподіяти сокирою нічого злого. Бабі дали кілька років тюрми, але, оскільки вона була вагітна і ось-ось мала родити, в серпні 1934 р. її амністували й випустили. На свободі вона народила мого тата, Стефана. Ув’язнення діда і баби призвело до тимчасового занепаду господарства. В той час ним займався брат діда, Ципріан з Омелянки, інвалід війни без руки. Допомагати приходила його дружина, її дуже покусав наш собака Рекс, який охороняв господарство. Пес не знав братової, адже вона не ходила в гості, бо брати посварилися власне через той ліс. Рвані рани на нозі гоїлися багато місяців.

Бабуся, вийшовши на свободу, застала жахливе видовище: всі дерева діаметром понад 20 см були вирізані, залишилися лише тонші й маса обрубаних верхівок. Пограбований ліс залишився у власності діда.

У 1935 р. він вийшов на свободу. Із залишків лісу в 1937 р. збудував нову садибу, по якій сьогодні залишилися сліди зарослого попелища і той самий ліс.

Чабан як бізнесмен досконало реалізував свій проєкт, треба це визнати. Він не рахувався з противниками, ставився до них зверхньо. Судився з господарями, які хотіли осушувати луки, при цьому вживав зневажливі слова навіть у судових документах. Він розбив правікову єдність села, адже багато хто його підтримував, отримуючи вигоду з безсумнівного розвитку села, причиною якого став священник. Самі вони нічого не втрачали, адже в них не було лук, які священник не дозволяв осушувати.

SloneBloto 02

Біля «Солоного болота»

SloneBloto 16

Справа видніється дашок. Це бювет біля цілющого джерела

У 1938 р. Чабана відкликали з посади пароха, однак він не підкорився волі єпископа й залишився у Гуті мансіонером (тобто помічником пароха, резидентом). Збудував біля санаторію приватну каплицю Святої Терези, покровительки Волині. Усе перекреслила війна.

Я належу до однієї зі сторін цього конфлікту, тож мені важко вживати щодо Чабана слово «отець», адже він не поводився так, як вимагав його сан, його поведінка була надзвичайно неморальною і дискредитувала Церкву. Це обширна, прикра і складна тема.

Скільки б моя бабця не бачила Чабана, завжди проклинала все, що той із такими труднощами створив: «Щоб тобі це все згоріло, за нашу кривду». Як проклинала, так і сталося – в липні 1943 р. під час бандерівського нападу на Гуту Степанську. Клянучи, вона, правда, не згадувала про своє господарство, але його теж спалили через кілька днів.

SloneBloto 04

Гутянин показує, де і що колись знаходилося

SloneBloto 09

Я і мій друг, пастор Петро Юрчук. П’ємо воду з цілющого джерельця

SloneBloto 10

Останній дуб, який ріс біля санаторію. У 2009 р. його повалив буревій. На зрізі я нарахував 146 кіл

І Чабан, і мій дід Людвіг померли за трагічних обставин, і жоден із них не має могили. Чабан помер у Сибіру, ймовірно після війни, в 1946 р. (переважна більшість джерел подають дату і місце смерті отця Чабана – 1940 р. або 1941 р., табір Ухт-Іжемлаг, – ред.). Ще в 1941 р. він писав листи до Домашевичів з Омелянки. Їхня внучка Геновефа, яка ті листи читала, переказувала їх мені з пам’яті. Дід Людвіг, ймовірно, помер у самотності після визволення в Нисі, повертаючись із роботи, за інформацією Польського Червоного хреста. Там був могильщик, який трупним м’ясом годував стадо своїх свиней на продаж. Про це із жахом розповідала свідок подій Чеслава Давидович.

Із цієї історії в мене залишилися дві цеглини – одна з будинку мого діда, а другу я викопав на оболоні, де колись стояв санаторій – і туга за бідною, трагічною, але улюбленою волинською землею, на яку мені заборонено ступати.

Уже майже рік за рішенням Служби безпеки України в Рівненській області мені заборонено в’їзд в Україну за те, що я писав у своїх попередніх статтях. Згідно зі ст. 8 Закону України «Про прикордонний контроль», я належу до групи осіб, небезпечних для України.

Куди ідеш, Україно? Де шукаєш своїх ворогів?

SloneBloto 14

Сонце сходить над «Солоним болотом», у далечині видніється Гута Степанська

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ

* Щоби відрізнити громадян шляхетського походження від звільнених селян – «вільноживучих» (пол. «wolno żyjących»), в акті про народження подавали уточнення «вільнонароджений» (пол. «urodzony»).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПЕРЕДНОВОК І ВОЛИНСЬКІ ЗЛИДНІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ШКІЛЬНИЙ БАЛ У ВИРЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЮДЕЙСЬКА РЕЛІГІЯ СПОВНЕНА ТАЄМНИЦЬ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПРÓКЛЯТА ГУРАЛЬНЯ В ГОРОДЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ОБУРКИ ТРУСЕВИЧІВСЬКІ У ГМІНІ КОЛКИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПІСНЯ ПРО ХЕЛЕНУ ПРЕКРАСНУ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ГАЙОВИЙ І КОХАНКА

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1