Статті

Дійшовши до краю життя, люди згадують незабутні події, які, здається, лише недавно відбулися. У них прокидається потреба перебувати біля близьких, які відійшли так давно, але з пам’яті не зникли ніколи.

Вони би вшанували померлих, ставши біля їхніх могил, але нагробки заросли у волинському забутті або їх навмисне ліквідували.

Усі волиняни, які померли на моїх очах, до кінця життя відчували величезну потребу перебувати біля могил близьких, їхні серця розривав біль, а ночами їх душили спогади. Свою тугу вони передали нащадкам, щоб вони понесли її в наступні покоління із запитанням: «Звідкіля наш рід?»

Поляків, незважаючи на переконання, у печалі та смутку за ближніми поєднує єдиний у році день – Свято Усіх Святих, який відзначають 1 листопада. Наступного, заупокійного, дня душі шукають милосердя, а ми, живі, спогадами линемо до їхніх могил. Мій тато Щепан, після того, як поставив у Гуті Степанській символічний хрест у пам’ять про нашу родину, спізнав розраду в скорботах. Ідучи гутянським кладовищем, він ніби входив у землю обітовану, де міг помолитися, поминаючи близьких, які не мають могил.

Беручи інтерв’ю в тих, хто доживав свої дні, я обіцяв згадати про них, коли вони відійдуть у вічність. Нині проводжу душу тітки Хелени Дзєканської до її дитинства і юності, на зниклі могили, про які вона з тугою згадувала до самого кінця.

***

Життя Хелени, здавалося б, безхмарне, розпочалося в 1925 р. Мама назвала доню за словами улюбленої пісні про Єлену Прекрасну. Тато, легіонер Марцель Давидович, отримав осадницький пай у Печалівці (нині село Мирне в Костопільському районі на Рівненщині), де збудував гарний дім і вів господарство, яке нараховувало 24 га землі. Хелена мала двох старших братів, Броніслава (1923 р. н.) і Станіслава (1924 р. н.), та дві менші сестри, Зофію (1928 р. н.) та Яніну (рік народження не відомий). Нічого їм не бракувало, тільки б жити.

Щасливе життя луснуло як мильна бульбашка одночасно зі смертю мами, яка, народивши Яніну, померла після пологів; дочка ж померла через півтора року після матері. Сестру Зофію на виховання забирає Зигмунт Чарнецький із колонії Гали, прекрасну Хелену – Станіслава і Ципріан Мишаковські з Омелянки. Сини залишаються з батьком, який, не змігши справитися із господарством, все продає і купує дім у Рафалівці. Марцель одружується з українкою з Пемпкова біля Казимирки (нині Кузьмівка в Сарненському районі), яка мала сина від першого шлюбу. Мали також двох спільних дітей. Родичі осуджували Марцеля, дорікали йому, що його «діти тиняються по людях». Вороже до вітчима ставився теж підліток-пасинок, який залишався в Пемпкові в домі матері. З дочками Марцеля, однак, нічого лихого не відбувалося, родичі ставилися до них із любов’ю. Хелена зустрічала батька лише на храмових празниках у Казимирці та Вирці.

Huta 15 Wyrka

Вирка – Ракова Шия на картині «Рідна хата». Автор – Хелена Хас, дівоче прізвище Чарнецька

Із початком війни життя змінилося. Совєти шукали Хелену, адже мали вивезти її в Сибір разом із батьком, братами і сестрами. Мишаковські, довідавшись про це, сховали Хелену, а потім, не жаліючи грошей, домовилися із совєтами, що її вдочерили, тому вона не підлягає вивезенню. Батька із дружиною та дітьми вивезли. Всі вони працювали на шахті в Сибіру. Одразу після війни сини повернулися до Польщі, а Марцель із дружиною та двома дітьми від другого шлюбу – до Пемпкова. Як дізналися родичі Хелени, шукаючи після війни інформацію про батька, всіх їх убив син другої дружини. Ніхто не знає, де вони поховані і чи поховані взагалі. Марцель був хорошою людиною, але мав трагічну долю, йому не пощастило.

6 вересня 1942 р. в Гуті Степанській Хелена взяла шлюб зі Станіславом Дзєканським із Фольварку. Проте довго жити у спокої не судилося – через кілька місяців у сусідніх селах бандерівці почали вбивати поляків. До 12 травня 1943 р. ще якось можна було залишатися у Фольварку, але після знищення сусідніх Углів усе скінчилося. Сім’ї почали переселятися до Сарн, де займали будинки, які залишилися після євреїв.

Huta 15 Helena i Stanislaw 1

Huta 15 Helena i Stanislaw 2

Хелена і Станіслав Дзєканські

Хелена щоденно вичікувала на залізничній станції в Сарнах нові поїзди, які привозили втікачів до міста. Врешті дочекалася своїх опікунів Мишаковських, привела їх на квартиру, яку знімала в подружжя на прізвище Макуха. Вони розповіли, як відбувся напад і як вони втекли. Через два дні вирішили поїхати на роботу в Німеччину.

Приїзд до Сарн бабусі Юзефи Бродовської з Вирки був великим щастям. Хелена випитувала подробиці. Старенька, надломлена переживаннями, ділилася відомостями про долю рідних. Її дочку Анелю, себто тітку Хелени, вбили у Вирці. Антоній, чоловік Анелі, помер ще раніше від запалення легенів після того, як промерз на похоронах своєї матері Корнелії. За німецької окупації вдова переховувала єврея, котрого потім убили шуцмани перед будинком. Діти Анелі, десятирічний Мирослав і п’ятнадцятилітній Станіслав, повезли його останки на санках, щоби поховати в лісі. Другу дочку, Яніну, дружину Владислава Суліковського, і її трирічного сина Станіслава теж убили.

Huta 15 czarniecki

Мирослав Чарнецький у Вирці, 1982 р. Це він на санях віз тіло єврея, щоби поховати. Його матір вбили бандерівці 18 липня 1943 р.

Під час нападу на Вирку Юзефа Бродовська не втекла, бо в хаті лежав прикутий до ліжка її хворий брат Адам Горошкевич, якого кількома місяцями раніше привезли з Балярки. В момент нападу сусіди винесли його з ліжком і заховали поміж тичковим горохом. Тож Бродовська була наочним свідком подій 17 липня, грабунку і зачистки. Вона детально розповіла, що бачила.

Бандерівці, напавши на Вирку вночі з 16 на 17 липня, підпалили кілька будинків, а після втечі поляків приступили до грабування. Ймовірно, вони не мали вже місця на возах, тому почали підпалювати село. Проте підпалили не всі хати. На світанні підійшла друга хвиля бандерівців і голоти. Одні і другі хапали в поспіху все, що знаходили. Наприкінці підпалили нечисленні вцілілі будинки й покинули село. Голота забрала трофеї собі, а бандерівці, везучи їх через Велике Вербче, по черзі кидали «подарунки» перед хатами. Одні вербчани, які брали участь у нальоті, привезли награбоване, а інші навіть не вийшли за тими «дарунками». Проте, побоюючись бандерівців, більшість із яких місцеві не знали, забрали врешті їх до своїх хат. Це були горнята, подушки, крісла, маслобійки, одяг, взуття, швейні машинки, ґасові лампи тощо.

Схованого в горосі Адама Горошкевича швидко знайшли. Бандерівців під хату привела Надя – дочка сусіда-українця. Бродовська, сховавшись трохи далі, спостерігала, що відбувалося. А вони стояли і щось говорили над ліжком. Потім, як по команді, розвернули рушниці з багнетами і засадили дідові у груди. Тоді спитали Надю: «А що з хатою?» Та відповіла: «Спалити». Так і зробили.

Як убили брата і спалили хату, баба Бродовська зрозумів, що треба втікати. Коли думала, як би це зробити, на сусідське подвір’я, під хату, що вже догоряла, під’їхала фурманка, з неї зіскочили українці і притьмом побігли шукати, чим би поживитися. Бродовська ще раніше побачила, що в кущах сидять якісь хлопці. Гукнула, щоб вони підійшли до неї. Сказала скинути з фурманки одну із забитих свиней, а з другою, вдаючи українців, вони вирушили в напрямку Полиць, розминаючись із тими, що поспішали за здобиччю. Так ніким не затримані вони добралися до Рафалівки.

На Фольварк напали 11 листопада 1943 р. і спалили його дощенту. Із родини чоловіка Хелени вбили вісім осіб.

Хелена через кілька днів народила сина Збігнева. Тяжкі зимові умови на квартирі в чужих людей, холод, нестача їжі – так виглядало життя в Сарнах, але воно давало шанс вижити. На початку січня 1944 р. у Сарни увійшли совєти. Німці розпочали щоденне бомбардування міста. Хелена, її чоловік і дитина були змушені оселитися в уцілілому будинку Владислава Цибульського в Остах. Багато ночей провели в лісі. Маленький син весь час хворів і помер у серпні 1945 р. Чоловіка Станіслава мобілізували до Війська Польського і забрали на фронт.

Майже всіх поляків з околиць Сарн, які вижили, до травня 1945 р. вивезли на другий берег Бугу. Хелена оселилася у Тшемешні. Там 25 вересня 2019 р. разом із її смертю закінчилася «Пісня про Єлену Прекрасну».

Huta 15 grob

Нагробок Хелени Дзєканської і її чоловіка Станіслава у Тшемешно

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ

P. S.: Усі зацікавлені можуть отримати більше інформації за мейлом: janusz-huta-stepanska@wp.pl.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ГАЙОВИЙ І КОХАНКА

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЦИГАНИ І ВЕЛИКА ГУЛЯНКА В ГУТІ СТЕПАНСЬКІЙ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ГРАФ ВОРЦЕЛЬ – ВЛАСНИК СТЕПАНІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЄВРЕЇ – НАШІ СПОКОНВІЧНІ СУСІДИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ВІЙНА З БІЛЬШОВИКАМИ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: КОСТЕЛ У КАЗИМИРЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПЕРЕЇЗДИ ЗА ВЕЛИКУ ВОДУ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: КОЛОНІЇ В ОКОЛИЦЯХ ГУТИ СТЕПАНСЬКОЇ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЦАРСЬКІ ДЕЗЕРТИРИ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1