Статті

IMG 0139«Волинський монітор» гостить на своїх сторінках видатну індивідуальність Луцька – скульптора Миколу Голованя, автора численних художніх робіт, котрий 9 січня 2013 року відзначав 70-річний ювілей. Його праці знаходяться у Луцькому міському парку культури та відпочинку імені Лесі Українки, у дитсадках, поблизу доріг, на лісових галявинах. Скульптор уже втратив лік зробленим авторським постаментам, які розміщені на багатьох кладовищах України. Найбільшу ж славу йому принесла робота усього його життя – будинок-майстерня, який він оздоблює уже понад 30 років. Він розташований у Старому місті, неподалік від лютеранської кірхи, що у Луцьку.

- Друже Миколо, вітаю Тебе із солідним ювілеєм від імені усіх наших читачів і прошу розповісти про себе.

- Я – місцевий скульптор Микола Микитович Головань. Народився у вир війни на Одещині в 1943 році. Так мені сказав тато. Проте записаний як корінний лучанин. Мене хрестили у невеличкому костелі в Луцьку (нині – Будинок панахиди), який колись знаходився на території католицького кладовища. Пригадую собі ксьондза, котрий обвінчав моїх батьків, коли мені було років 10-12. Загалом мої перші спогади пов'язані лише з Луцьком, куди приїхав із батьками, коли мав якихось 3-4 роки. Кращі свої роки присвятив саме цьому місту, яке й стало рідним. Мама моя – полька із Новоград-Волинського. Думаю, це вона захотіла, щоб ми були у Луцьку, а тато увесь час мріяв повернутися на батьківщину – до моря.

- Отже, добре пам'ятаєш той час, коли помер Сталін і ті зміни, які відбулися на Волині.

- Я ще застав величезний бетонний пам'ятник Сталіну, який стояв у центрі Луцька, де нині знаходиться обласний драматичний театр. Пригадую 1953 рік, коли навчався у старій, ще «польській школі». Вчителі плакали і гримали на нас, веселих дітлахів, щоб ми також скорбили за вождем. Зринає у пам'яті спогад, коли мене прийняли в піонери і я, щасливий, прибіг додому, а тато сказав: «Дурню, чому ти радієш?». Він, східняк, пройшов дві війни, тому знав, що несла із собою та радянська влада-машина. Пригадую епізодичні жахливі речі, які тато розповідав про голодомори. Як він бачив своїх родичів, котрі чудом вижили. Оповідав про мого діда, котрий ще за царського режиму був моряком, водолазом, тож врятувався тому, що занурювався у водойми і ловив жаб, іншу живність, яка й врятувала йому життя. Важко говорити про ті жахливі речі зараз, але треба.

IMG 0094

- Якою ж очікуваною була Хрущовська відлига...

- Я навчався тоді у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша, куди вступив у 1959 році. Це був час великого підйому в усіх галузях мистецтва. Нас формували і відкривали нам західний світ чудові фільми італійського неореалізму. А ще – рок-н-рольні виступи гуртів, актуальними були анекдоти про Хрущова. Це також був надзвичайно динамічний період у моєму житті, коли я формувався як митець, тоді захоплювався різними видами спорту: боротьбою, штангою, боксом.

- Миколо, коли відчув свій мистецький імпульс, який згодом розвинувся у справу всього життя? Яким було навчання у Львові, як туди потрапив?

- Потяг до прекрасного відчув у дитинстві, тож записався у місцеву художню школу в Луцьку. Лише з теплотою можу сказати про мого першого наставника Петра Сендзюка, котрий і дав мені перший поштовх. Саме вчитель дав мені та моїм друзям (Льоні Літвіну та Яші Бесарабові) направлення для навчання до Львова. Мої батьки радо сприйняли мій вибір. Мама була швачкою, а тато – столяром і добрим господарем, умів гарно співати. Вони мріяли, аби я став художником. Навчання у Львові тривало шість років. Один із яких я витратив на академвідпустку. На третьому курсі вирушив до Криму на Північно-кримський канал, де працював звичайним робітником. Це була життєва школа для мене, яка також відіграла важливу роль у житі. У цей час малював для газет «Радянський Крим», «Кримська правда». Після річної перерви в навчанні повертався до Львова із задоволенням, окрилений, і вже по-іншому сприйняв Львів, бо змінився, став більш самостійним. Зустріч із морем, добрими людьми дали імпульс і опору для моєї роботи в майбутньому.

- Коли Ти пішов навчатися у Львів, то уже знав, що станеш саме скульптором? Розкажи про своїх тамтешніх учителів.

- Спочатку пішов стопами батька і вступив на обробку дерева, потім трохи керамікою займався, а лише на третьому курсі перевівся на скульптуру. Пригадую свого першого наставника і товариша Скибінського. Це він порадив змінити спеціалізацію. Моїми наставниками також були прекрасні майстри: Чепель, Ушаков, Телішева, Костирко, Тарасов, Крвавич, Мисько, Елізаров. Навчив мене робити нариси і шкіци Драган. Лисюк став керівником мого дипломного проекту – декоративної скульптури, які добре оцінили тодішні вчителі училища.

IMG 0147

- Куди подався після захисту диплому?

- Я отримав вільне направлення. Сказав, що хочу повернутися до рідного Луцька. Я працював на різних роботах, навіть у похоронному бюро. Тоді ми жили на Рівненській, 74, де з татом зробили першу мою майстерню, накриту склом. Батько мені допомагав у всьому. То був щасливий період незалежності. Були зустрічі з цікавими людьми: Шишком, Ходаківським, Ткаченком, Богачуком, Сулівіним. Панувала прекрасна атмосфера людей мистецтва, відлуння відлиги. До мене приїздили Дмитро Крвавич, Франц Черняк зі Львова. Разом із друзями проводили веселі капусники. А вже у 1971 році я зробив свою першу обширну персональну виставку скульптури та живопису. Вона розмістилася у салоні, на другому поверсі нинішнього кінотеатру «Промінь». Перед кіносеансами усі заходили, щоб подивитися на мої роботи. У цей період я познайомився зі своєю дружиною Тамарою. Незадовго після виставки одружився. Через рік у нас народився первісток Миколка. Батько уже не міг ходити, але тримав на грудях онука і дуже гордився з цього приводу.

Батько помер у 1974 році і поховали його біля мами на кладовищі, яке знаходиться на вулиці Рівненській. Тоді я зрозумів, що так минули мої найкращі роки.

- Миколо, та перша персональна виставка дала Тобі поштовх у велике мистецтво, Тебе помітили?

- Після виставки, на яку запрошував усіх людей, на мене звернули увагу, дали рекомендацію в Художній фонд, хоча я не був партійним. Очевидно зрозуміли, що я чогось вартую. Мені виділили місце в Художньому фонді, що розмістився на нинішній вулиці Лесі Українки, 24а. У цей час із сім'єю я вже жив у хрущовці, бо нашу хату знесли. У 1976 році у фондівському підвалі зробив ще одну персональну виставку. Пригадую як приходили з обкому і пильнували, щоб не було ніякої єресі в моїх роботах.

IMG 0160

- Місце в Художньому фонді стало Твоєю другою домівкою, куди приходили інші митці...

- Дійсно, мене відвідували архітектори, художники, скульптори, літератори: Руденко, Кравцов, Вискляров, Богачук, Шишко, Валента, Вронський, Гнізділов, Канаєв, себто увесь тодішній мистецький бомонд.

- Поговорімо й про негативний період з твого життя. Серед численних товаришів знайшлися й такі, котрі Тебе зрадили?

- Моя головна теза, якої мене навчив батько: «Не заздри! Роби все сам і Бог тебе обереже». Її я дотримувався упродовж усього життя. Я пройшов той жахливий рубікон 1978-1979 років і був вражений, що вчорашні друзі всадили мені у спину ножа. Я не захотів увійти у середовище верхівки, яку дратувала моя незалежна позиція.

Пригадую, як одного разу опечатали мою майстерню у Художньому фонді. Зранку у кабінеті директора Василя Гури вже на мене чекав сивий КДБ-іст. На столі були виставлені мої роботи – щось з релігійної тематики та кілька скульптур у стилі «ню». «Мистецтвознавець у штатському» досить жваво російською цитував Біблію і грізно вказував на недопустимість виховання радянської молоді на таких мистецьких прикладах. Я пояснював, що вихований на класичному мистецтві, запевняв у своїй лояльності і просив, щоб роботи не знищили. На другий день ті роботи віддали.

- Мав у житті важкі моменти...

- Якщо я десь і спотикався, це пішло мені тільки на користь. Люди падають для того, щоб піднятися і йти далі. Інколи падають, бо не мають на кого опертися. Проте прийшло певне відродження, коли я повернувся. Отримав клаптик землі в нашому центральному міському парку, де зробив скульптури. Мою роботу високо оцінили, навіть хвалебну оду про мене написали в «Перці». Згодом наш місцевий режисер Борис Ревенко зняв про мене фільм. Багато хто заздрив, коли згодом мені виділили мальовниче місце поблизу Стира в Старому місті. Необхідно було зробити проект будинку. Я звернувся до архітектора Ярослава Метельницького. Після цього можна було працювати.

IMG 0172

- Що заважає Тобі жити і будувати свій Дім і свою Країну?

- Я часто заважаю собі сам. Своєю доброзичливістю і наївністю інколи ми себе знищуємо. Але треба відмітати лицемірство і все зайве. Краще випити каву з недругом, аніж з лицеміром. Не можу змиритися із тим, коли спочатку гладять, а потім роблять підніжку. Я часто потрапляв у такі ситуації.

- Пригадую, коли запитував про Твоє бачення будинку, то Ти сказав, що скільки будеш будувати, стільки воно буде мінятися. Будинок розвивається понад 30 років...

- Звичайно. Хоч батько мріяв, щоб ми усе покинули і майнули до моря, проте я вирішив не залишати маминої могили й осів тут назавжди. Свій будинок, який знаходиться на вулиці Лютеранська, 9, поблизу Стиру я дуже люблю і ніколи не завершу. Будуватиму його доти, доки житиму і матиму на це сили. Не люблю, коли його називають Будинком з химерами. Це у Києві, на Банківській сидять химери. Називаю свій будинок Вернісажем скульптора.

- Дехто закидає, що Ти грабував цвинтарі й костели, збираючи деякі експонати.

- Нічого подібного. Я підбирав каміння з меморіалу, яке вивозили на смітник, і повертав йому нове життя. Так постали деякі роботи, які стали пам'ятниками загиблим. Каміння і колони древньої Греції колекціонерам продавали, то чому наші пам'ятки минулого мають пропадати? По місту лежала стара цегла, я її підбирав і приносив – так утворився маленький італійський дворик. Тепер він «промовляє» до людей своєю історією.

- Миколо, нині Твій будинок-вернісаж на Лютеранській став своєрідною меккою, куди прямують багато людей, коли відвідують Старе місто. Він вже давно включений у туристичний маршрут Луцьком...

- Найдивнішим вважаю те, що і досі мені не дають приватизувати мій будинок. Справді, щодня хтось приходить, аби оглянути його, часто бажають поспілкуватися зі мною. Сюди потрапляють найрізноманітніші люди. Це і Драч, і Танюк, і рок-музиканти з гурту «Брати Гадюкіни», і Маренич, Богачук приходив, професори і звичайні люди відвідують мене. На початку 90-х років тут увесь Рух (Народний Рух України, - авт.) побував. З теплотою згадую наші зустрічі при каміні й свічках, коли говорили на найрізноманітніші теми.

IMG 0176

- Яке місце у Твоєму житті займає сім'я?

- Мій дух завжди піднімали думки про дітей, сім'ю. Мій син Микола – це моя радість і біль. 7 років тому його не стало. Помер у віці Христа, а був прекрасним ковалем. Нині внукові вже 15 років. Надіюся, що він продовжить сімейну справу і теж стане добрим ковалем, як і його батько. Однак найголовніше, щоб був порядною людиною. Донька Наталка також здобула мистецьку освіту і нині працює художником-дизайнером у Підмосков'ї, де відбудовує Новий Єрусалим. Дружина Тамара працює у школі і викладає англійську мову. До сьогодні надає мені моральну підтримку, оскільки в сімейному житті художник – людина непроста.

- Днями в Луцьку відбулася виставка Твого творчого надбання «Микола Головань – 70 років». Але як можна виставити всього себе, адже весь Ти – це парк, кладовища, будинок. Ти – Людина-камінь, Людина-кремінь і 70 років – це занадто мало...

- 70 років – хвилюючий момент. За життя стільки пам'ятників зробив, що я і лік їм загубив. Усього зробленого не злічити й не охопити. Мене хвилює нині сакральна скульптура, апостоли. Це – поклик моєї душі. Я почав їх творити у період, коли цього не можна було робити, продовжую й надалі. Вічне лишається...

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК

Фото Оксани ЦИМБАЛЮК

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1