Статті

Єврей з Осови прибіг до Вільчого з новиною, радість бриніла в його голосі: «Жишмунт, Жишмунт Вишоський іде!» Люди з усього села зійшлися, щоби зустріти його. Зигмунт Висоцький, якого вже оплакали, бо вважали вбитим на Світовій війні, повертається додому.

Коли багато гутян, прощаючись із близькими, вирушали на Світову війну (тоді її ще ніхто не називав «першою»), їм говорили: «На Різдво, мабуть, уже вернетеся». Адже цар знає, що робить: чекав, доки закінчаться жнива, а зараз полякає та й війні кінець. Достатньо буде взяти фортецю в Перемишлі, й Австрія капітулює.

Незліченні полки царської армії здавалися непереможними. На другому році війни вони застигли на своїх позиціях біля сіл уздовж Стиру. Вибухи артилерійських снарядів, які постійно лунали вже багато місяців, оптимізму не навіювали. Ситуація на фронті погіршувалася, постачання не задовольняло навіть елементарних потреб. Моральних дух упав, солдати нагадували обідраних жебраків, що просили милостині. З кожним разом розстрілювали все більше дезертирів, які втікали зі зловонних окопів. У теплі дні сморід витримати було неможливо: рештки тіл, розірваних артилерійськими снарядами, розкладалися й не давали дихати.

Запах окопів приманює смерть, і вона прийшла мерщій, зібрала великі й легкі покоси. Вона забирала хворих солдатів із мокрих і холодних окопів, а найбільше нахапалася під час атак та у прифронтових шпиталях. В одному з таких госпіталів у Вільчому (у міжвоєнний період колонія у гміні Сильне, парафія Холоневичі, – ред.) за покликом серця працювала Стефанія Висоцька, солдатська матір. При цьому вона не знала, що сталося з її синами. Дивлячись на стражденних пацієнтів, які помирали, допомагала їм як могла. Вона була не одна, таких матерів було багато. Казали: «Може, й нашим синам хтось допомагає». Доглядали поранених, готували їжу, прали закривавлені бинти, молилися біля присмертних. Вони завжди були там, де потрібно, на все мали час. Допомагаючи, вбивали свої думки про те, що діється з їхніми синами, від яких не надходили листи. Всі проводили в останню путь померлих солдатів, яких несли без труни і без священика. Заміняли їм рідних, матерів і дружин. Ставали єдиними учасниками похоронів, возносили молитви за солдатські душі до Бога. Віровизнання було неважливе.

Серед поранених лежав і «якийсь важний офіцер», біля котрого ходили всі лікарі та якого провідували офіцери, виструнчуючись, коли віддавали честь. Офіцеру ставало краще, і він уже повертався до буденних дій. Одного разу, миючись, загубив обручку. Скільки її не шукали, не знайшли. Офіцер був у розпачі, і весь персонал разом із ним. Говорили, що це якийсь серйозний пан з Алтайського краю. Обручка була найважливішою річчю, яку мав на фронті, і він загубив її, а це поганий знак.

Через кілька днів Стефанія, перучи постільну білизну, знайшла обручку й одразу віднесла її щасливому офіцеру. Той негайно послав ад’ютанта до Деражного, щоби той купив у євреїв сережки для чесної жінки. На зворотному шляху ад’ютант узяв на віз змореного солдата, який, аби підлікувати рани, отримав відпустку і брів поволі додому. Він уже не мав сил і присів при дорозі з думкою, що, як помре, то, може, хтось його впізнає і дасть знати вдома. Віз став для нього порятунком. Привезли його до шпиталя, що містився в дерев’яних бараках посеред села, майже поблизу рідної хати. На прощання ад’ютант сказав, аби приходив сюди на перев’язку. Стефанії на мить відібрало мову, а тоді вона перехрестилася: «Валентине, синочку, ти вернувся!» Молитви матері були почуті.

Велика радість і надія запанували в госпіталі. Солдати, мабуть, уявляли собі, як то виглядатиме їхнє повернення додому. Не знали, що на живих чекатимуть наступні війни. Валентин навідував лежачих, приносив їм тютюн. Сам не курив, бо ледь дихав через прострілену легеню. Втішав їх, писав листи і розповідав.

Його історія була цікава. З першого дня війни був на фронті, як і мільйони йому подібних. Не шукав смерті, хотів лише повернутися додому. Коли йому наказували, йшов, як відступали, то швидко втікав. Пам’ятав лише поштовх у груди, коли вони йшли в атаку на другому березі Стиру, за Старою Рафалівкою, а далі – нічого.

Лише потім долинув до нього пронизливий крик якогось ангела, що ніби перебував у жіночому тілі, якийсь неземний. Він сидів між трупами і не міг зрозуміти, чому вона так кричить, хто вона. Що це за будинок і звідки він тут взявся? Все крутилося в його голові. Приглядався до стосу трупів, може, це сон. Не знав, чи це він, чи хтось інший, дивився на свої руки, а трупи дивилися на нього. Коли жінки забирали його до польового шпиталя, одна сказала: «Синку, ти житимеш, ще не прийшов твій час, лежи спокійно». Чув голос матері. Ні, це не його матір, але вона обіймала його, тож він відчув себе в безпеці.

Минали наступні роки, фронт перемістився на схід, війна вщухла, а потім врешті скінчилася. Коли надходила весна 1919 р., прибіг єврей, оповіщаючи про повернення останнього сина Стефанії, Зигмунта, який три роки перебував в австрійському полоні. Він був останнім солдатом, який повернувся зі Світової війни. Невдовзі почали вербувати на наступну війну з більшовиками. Мати Стефанія не дочекалася повернення Зигмунта, померла, заразившись тифом у польовому госпіталі.

Післяслово

Валентин Висоцький поволі видужав. За Польщі був гайовим, у 1940 р. його із сім’єю депортували у Сибір, помер у 1975 р. Його син Мар’ян, 1935 р. н., ще живий. У родині бережуть сережки від офіцера. Цю історію розповіла мені Яніна Гура, 1928 р. н. Її матір, Анеля Хоронжичевська, була сестрою Валентина.

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ

P.S.: Усі зацікавлені можуть отримати більше інформації за мейлом: janusz-huta-stepanska@wp.pl

HUTA 01

Анеля (сестра Валентина і Зигмунта Висоцьких) та Іполит Хоронжичевські.

HUTA 02

Стефанія, Регіна, Янка і їхня мама Анеля Хоронжичевська, в дівоцтві Висоцька. Вільче, 1936 р.

HUTA 03

Анеля Хоронжичевська, її дочка Стефанія і чоловік Іполит. Вільче, 1936 р.

HUTA 05

Документ із часів Світової війни.

HUTA 04

Солдати східного фронту Світової війни із Пшеворська. Фото із сімейного архіву Януша Горошкевича.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: СЕЙМ У ВАВЖИНОВИЧА У ВИРЦІ

ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: САМОЗАХОПЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬ І ЛІСОВІ КОНФЛІКТИ

ПОЛЬСЬКЕ ОСАДНИЦТВО В ОКОЛИЦЯХ ГУТИ СТЕПАНСЬКОЇ НА ВОЛИНІ

ВОЛИНЬ ЯК ХЛІБ НАСУЩНИЙ  

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1