Статті

Нещодавно ми опублікували першу частину спогадів Міхала Рицая про його прадіда Едварда Барановського – солдата Війська Польського, в’язня Будівництва № 1 НКВС.

Сьогодні пропонуємо Вашій увазі продовження цієї історії, основаної на листах, які полонений надіслав родині з таборів у Гощі та Тулиголовому.

На першу звістку від рідних Едварду Барановському довелося чекати до 9 березня 1940 р., коли він отримав від дружини лист, на який відповів уже наступного дня:

«Дорога Дружино, Рисю і Батьки! Сердечно Вам дякую за листівку від 20-го лютого цього року, яку я отримав учора. Це перше повідомлення, яке я одержав за шість місяців, хоча написав до Вас багато листів. Я дуже зрадів, що Ви здорові, тільки занепокоїла мене ваша матеріальна скрута. Що ж, зараз цьому ніяк зарадити. Аби лиш Бог дав повернутися в доброму здоров’ї, а там уже якось влаштуємо собі життя. (…) Дотепер я почуваюся здоровим, допікають лише сильні морози та сніги, а я маю легке вбрання без теплого спіднього. Ми працюємо на будівництві дороги. (…) Може, дасть Бог, я все витримаю. Єдина моя втіха – це думка про Вас. Як там росте мій Рисьо? Він чемний, слухає Матусю?»

Військовополонені, які працювали на Будівництві № 1 НКВС (Рівненський та Львівський трудові табори НКВС) особливо страждали в зимові місяці, оскільки не мали форми, відповідної до умов, у яких їм наказувало працювати керівництво табору. Проте найбільшим тягарем була відсутність новин від рідних, чия доля в перші дні неволі для більшості ув’язнених залишалася невідомою. На звороті цитованої листівки Едвард Барановський попросив дружину допомогти своєму товаришу по недолі:

«Кохана Трудю! Зі мною є колега Казімеж Гонтаж, який має тещу в Згожельці, він досі не отримав від них жодного листа. Тещу звати Гробож Агнєшка. Дай їй знати або Гробожам, які живуть у Гуті Губертус біля Лагевніків. (…) Завершую і надсилаю Вам сердечні вітання (...), а Тебе із Рисьом цілую незліченну кількість разів. Цілунки для Мамусі і Татуся. (…)» 10 березня 1940 р., Гоща (нині Рівненська область).

Baranowski 3

Поштова картка Едварда Барановського від 10 березня 1940 р.

У наступних листах і листівках взводний Барановський описав дружині життя та умови, що панували в таборі:

«(…) Я здоровий і сам дивуюся, що мені вдалося пережити таку важку зиму. Тепер, коли стане тепліше, може, нам буде легше працювати на дорозі. Не хвилюйтеся за мене, якось переживу, і дочекаємося, коли я щасливо до Вас повернуся. (…)» 26 березня 1940 р., Гоща.

Baranowski 5

Поштова картка від 26 березня 1940 р.

Baranowski 4

Поштова картка, надіслана Гертрудою Барановською до табору в Гощі

«Дорога Трудю, я, дякувати Богу, далі в доброму здоров’ї, хоча мушу багато й важко працювати, розбиваючи камінь, а на додаток тут холодно і йде сніг, а життя суворе (...). Пиши мені часто, бо це для мене втіха – отримати лист у цій важкій недолі. (…) Чи отримуєш Ти якусь допомогу і чи покращилося Твоє здоров’я? Не хвилюйтеся за мене, може, дасть Бог, я якось витримаю і щасливо до Вас повернуся. (…)» 14 квітня 1940 р., Гоща.

Військовополонені, які перебували в табірному пункті в Гощі, жили в колишніх казармах Корпусу охорони прикордоння. У таборі велася комуністична пропаганда: члени НКВС влаштовували розмови про перемогу соціалістичної революції, розповсюджували польськомовну газету «Під прапором Леніна» та возвеличували стаханівців. Проте невдала спроба комуністів завоювати Фінляндію під час зимової війни стала для полонених найкращим свідченням реальної «величі» СРСР.

«(...) Востаннє я писав до Тебе вже після Великодніх свят, а потім протягом кількох тижнів не мав на чому до Вас написати через відсутність листівок, конвертів і паперу. Тому, якщо Ти раптом протягом якогось часу не отримуватимеш відповіді, то напевно через це. (…) У мене все, як і було: я здоровий і працюю, як кінь, тільки мене гризе туга за Вами і родиною. Будьте здорові й пам’ятайте про мене». 5 травня 1940 р., Гоща.

Baranowski 1

Гертруда й Едвард Барановські

Полонених, які працювали на Будівництві № 1 НКВС, часто переводили в інші табірні пункти, в міру просування робіт на окремих ділянках дороги. 15 травня 1940 р. взводного Барановського перевели до табірного пункту в Тулиголовому (Львівська область), де близько 800 полонених жили у стайнях колишнього місцевого маєтку. Для взводного переведення принесло значне погіршення умов проживання, оскільки в Тулиголовому бракувало найнеобхіднішого. Ув’язнені спочатку спали в оборі, набирали воду з потоку і страждали від вошей.

«Пишу Вам другий лист із нового місця, не маючи певності, чи дійшов той перший, тому повторю, що з 18.V. цього року мене перевели з Гощі й зараз я перебуваю біля міста Судова Вишня, між Львовом і Перемишлем. (…) Ми працюємо тут на дорожніх роботах, протягом 11 годин на добу нам докучає спека, і що більше зробиш, то кращим є наше життя, тому мусимо докладати багато сил (...)». 30 червня 1940 р., Тулиголове.

«(…) Мусово працювати з усіх сил, адже за це дають кращі харчі, так що мені зараз повністю вистачає хліба і всього. А як не виконаєш так звану норму, то їжі дають мало. Виходимо на роботу о 5-й годині ранку, а повертаємося о 4-й дня, прокидаємося о 3-й ранку. На сонці я засмагнув, ніби негр. (…)» 10 липня 1940 р., Тулиголове.

Незважаючи на велике значення стратегічної дороги, до Львівського табору військовополонених не дійшла більша частина виділеного технічного обладнання. Через це полонені були змушені вручну виконувати роботи, для яких у нормальних умовах використовували машини. Працювали незалежно від погодних умов, що негативно позначалося на їхньому здоров’ї, оскільки вони не мали зимового одягу. Норми, введені в Львівському таборі, мали мотивувати ув’язнених до більших зусиль, однак у випадку, коли погода або хвороби унеможливлювали роботу, вони отримували менші порції й без того мізерного харчування.

«Я намагаюся писати якомога частіше, але не раз не маю на чому. (…) У мене, дякувати Богу, надалі добре здоров’я, адже маю задовільну їжу, достатньо хліба і якось витримую труднощі та важку роботу. Переживаю за Вас, чи маєте хоч що їсти і як Ви там живете. Напевно Рисьо вже навчився їсти все. Коли я кладу щось до рота, завжди думаю про Вас, чи не страждаєте від голоду, бо знаю, що це таке (...)». 23 липня 1940 р., Тулиголове.

« (…) Я постійно про Вас думаю і переживаю, як Ви там живете, через що мені сняться дуже різні сни про Вас, переважно недобрі, що поглиблює мої тривогу і сум, тим більше, що ми не сподіваємося швидкого закінчення нашої недолі. Дотепер якось, дякувати Богу, маю здоров’я, попри важку роботу, бо їжі в нас достатньо, як на такі умови (...)». 12 серпня 1940 р., Тулиголове.

«Кохана Трудю, повідомляю Тобі, що, дякувати Богу, я здоровий і не можу поки жалітися на голод, хоча задля їжі мушу важко працювати. Найгірше, що зараз наближаються осінь і негода, [в мене] погані черевики, що точно лишить слід на здоров’ї. Я дуже сумую за Вами і збирався будь-якою ціною до Вас дістатися, але це дуже ризиковано, мене могла би спіткати доля Жили, тому не варто. Краще залишитися тут до якогось кінця, який, може, незабаром настане. Принаймні нас втішають, що ще цього року нас відпустять, але чи так це буде? (…)» 1 вересня 1940 р., Тулиголове.

Baranowski 6

Поштова картка від 1 вересня 1940 р.

Польських солдатів, ув’язнених на Будівництві № 1 НКВС, неодноразово запевняли, що після завершення цього етапу робіт їх звільнять із полону. Вперше це було після створення табору, коли їх обіцяли відпустити 15 грудня 1939 р., після завершення першого відрізка дороги. Однак комуністична влада не мала наміру відмовлятися від дешевої робочої сили у вигляді польських молодших офіцерів і рядових, тож про дотримання зобов’язань не було й мови. Проте, як зрозуміло з листів взводного Барановського, навіть через рік полонених надалі переконували, що в найближчому майбутньому їх звільнять.

Ці запевнення, ймовірно, мали стримувати втечі, які були серйозною проблемою для керівництва табору. Дані про військовополонених, що втекли зі Львівського табору НКВС, представлені в публікації Альбіна Гловацького «З досліджень історії трудового табору НКВС для полонених у Рівному (1939–1941)»: «Виявилося, що в період із вересня 1939 р. до 25 серпня 1940 р., тобто менше, ніж за один рік, із Рівненського табору втекли 1108 осіб, із яких 1073 – у 1939 р. (76,2% ), а 335 – у 1940 р. (23,8 %)». Едвард Барановський також розглядав можливість утечі з табору, але вирішив, що це занадто ризиковано. Як написав у листі, від цієї спроби він відмовився через долю іншого полоненого, Жили, який, імовірно, перебував у групі полонених, поранених, затриманих або вбитих наглядачами під час спроби втечі.

«Поспішаю повідомити, що отримав посилку 5.IX. цього року в належному порядку з усім, що Ти написала в листівці. Найщиріше Тобі за це дякую. Ти не уявляєш, яку радість Ти мені цим принесла і як мені це все знадобиться. Коли я розпакував її і відчув запах дому, моє серце аж стиснулося через тугу за Вами, а вночі я не міг спати від цих вражень. (…) Коли я їв ті солодощі, мене мучила совість за те, що все це, може, було відібране в Рися, або що це надто великі витрати як на Твоє теперішнє становище». 6 вересня 1940 р., Тулиголове.

Baranowski 2

Гертруда й Ришард Барановські – дружина і син Едварда Барановського

«Услід за моїм листом, у якому я повідомив Тебе про те, що через роботу в мене з’явилася грижа, мене мали відправити в лікарню на операцію, але не відправили, тому й далі мушу ходити на роботу. Загалом я не почуваюся аж надто погано, тільки не можу виконувати важкої роботи, що відображається на моєму житті, оскільки я не виконую норму. Зараз у нас холод і негода, але на роботу ходити мусово, незалежно від погоди і свят. На додаток у нас погане приміщення, так що я загалом відчуваю багато незручностей, але якось тримаюся, тільки що ж буде далі?» 1 листопада 1940 р., Тулиголове.

Релігійні особи (всіх конфесій), зокрема і взводний Барановський, страждали в неволі також через комуністичну політику войовничого атеїзму. Енкаведисти карали їх за прояви релігійності, спільні молитви й наказували працювати у свята. На Різдво 1940 р. в Тулиголовому полонені відмовилися продовжувати роботу і провели кілька годин на морозі, після чого повернулися до табору.

«Уже четвертий місяць я не отримую від Тебе жодної звістки, оскільки з того часу листи перестали доходити. Ймовірно, я не скоро дочекаюся листа, через що мені дуже сумно і я ще більше тужу за Вами, бо без жодної звістки відчуваю себе дуже самотньо і тривожуся за Вас. Моя Кохана Трудю, Ти не уявляєш, як мені знадобилося все те, що Ти мені надіслала у двох посилках. Мені легше витримувати холод і незручності. Я, дякувати Богові, попри той випадок, почуваюся здоровим і навіть добре виглядаю, бо в мене вовчий апетит. Працюю як умію, а моя грижа не дуже велика і, якщо після мого щасливого повернення піду на операцію, то в майбутньому не матиму через це великої шкоди для здоров’я. Аби лиш повернутися». 6 грудня 1940 р., Тулиголове.

Керівництво СРСР мало проблему з визначенням правового статусу польських військовополонених. З одного боку воно трималося версії, що вторгнення Червоної армії у Східну Польщу у вересні 1939 р. не було збройним нападом, з іншого – фактична ситуація змушувала вживати визначення «військовополонені», прикладом чого є адреси, які подавав у своїх листах Едвард Барановський. Окрім цього, СРСР не був підписантом II Женевської конвенції та не зайняв ніякої позиції щодо IV Гаазької конвенції (про закони та звичаї сухопутної війни, – ред.), через що польських військовополонених в умовах, коли де-юре війни не було, не стосувалися відповідні міжнародні норми.

«Ось уже протягом чотирьох місяців я не отримав жодного листа, тому хвилююся за Вас, чи Ви здорові, як Ви там живете. Я також не впевнений, що мої листи доходять, хоча часто пишу до Вас. Як можу здогадуватися зі своїх снів, які в мене зараз часто дуже тривожні, у Вас або в родині мало статися щось недобре. Тут ніхто звідти не отримує листів. Дякувати Богу, я почуваюся здоровим, попри морози, бо завдяки Тобі, Трудю, маю що вдягнути. Різдво в мене пройшло у великому сумі та тузі за Вами. Хай би воно було останнім, проведеним без Вас. Я сильно молюся, щоб у новому році Господь Бог дозволив нам знову бути разом. Ми всі тут живемо цією надією, тому і Вам бажаю в цьому новому році здійснення всіх бажань». 27 грудня 1940 р., Тулиголове. (Продовження тут).

Міхал РИЦАЙ
Фото із сімейного архіву надав автор

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЛИСТИ ЕДВАРДА БАРАНОВСЬКОГО З ТАБОРУ: ПЕРША ЗВІСТКА. ЧАСТИНА 1

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1