Статті

Розмова з Мирославом, сином Марцелія Ліпінського, останнього передвоєнного солтиса Гути Степанської, проходила як усі інші – він відповідав у телефонному режимі на мої запитання. 

Так ми дійшли до теми млина німця Шмитке і його 300-кілограмової свині, вигодуваної на висівках. Ніщо не передвіщало раптової зміни настрою, яка перервала спілкування.

Я зателефонував до Мирослава, а він мені сказав: «Знаєте, я вже не буду з Вами більше розмовляти. Снився мені Шмитке в гестапівському мундирі і з пістолетом у руці. Стоїть він над моїм ліжком і говорить: «Ти що про моїх свиней людям розказуєш?» Із того часу я почав записувати зібрані історії. І їх назбиралося вже стільки, що одного життя буде замало, аби весь цей матеріал опрацювати.

Першою запропоную Читачам розповідь про початки польського осадництва в околицях Гути Степанської на Волині (нині село Гута в Костопільському районі Рівненської області).

Волиняни, як писав у 1113 р. літописець Нестор, мали суверенну державу. Свідчить про це древнє городище, розташоване на березі Горині біля Соловйової гори. В 981 р. великий князь київський відібрав у ляхів Волинь і приєднав її до Київської Русі. Потім у ХІІІ ст. цей регіон поступово, по частинах, переходив у литовські та польські руки. Польський король Владислав Ягайло надав Волинь князю Вітольду (1387–1430 рр.), який, скориставшись сприятливими геополітичними умовами, привів цю землю до розквіту. Вінцем визнання Волині став з’їзд монархів у 1429 р.

За панування Вітольда на Волинь почали прибувати осадники з Корони (Польщі) та Німеччини, почали тут селитися євреї, вірмени, караїми. Тоді ж прибули волохи – народ, який походив із грецько-македонського прикордоння, що раніше ненадовго осів біля Сокаля та Стрия. Усні перекази, які передавалися з діда-прадіда, свідчать про те, що волохи асимілювалися в один народ із поляками та вірно служили Речі Посполитій. Гутяни у своїй більшості є потомками саме цих асимільованих прибульців. Осадники загосподарювали землю й первозданні пущі, адже тут раніше існували тільки нечисленні хутори.

Із тих часів сучасники (тобто ті, хто жив у міжвоєнні часи) застали вже сформовані відносини спільного користування та сервітути. Вони були результатом так званої волочної реформи, яку після Люблінської унії (1569 р.) запровадив король Сигізмунд Август. Вона дала поштовх для подальшої колонізації нових територій. У рамках реформи були проведені землемірні роботи, виділені господарства, встановлені податі та виплати. Так виникло пущанське осадництво. Із цього періоду походять перші згадки про Гуту Степанську. Історія Волині була бурхливою, татарські набіги і козацька війна (1648–1657 рр.) спустошили цей край. У 1793 р. гутянська земля опинилася під російським пануванням. Листопадове (1830 р.) і Січневе (1863 р.) повстання викликали царські репресії, заслання, конфіскації маєтків, закриття монастирів, ліквідацію польських шкіл, русифікацію і т. ін.

Цар у рамках репресій і русифікації заборонив продавати землю полякам і католикам. Тоді прибули колоністи з Німеччини і Чехії, які скуповували землю за безцінь. Православні не мали за що придбати землю, адже тільки нещодавно скасували панщину й вони жили у злиднях. У цей час степанські ліси купив і вирубав польський підприємець Ян Бльох, збудувавши для оперативного вивезення деревини вузькоколійку. У російські руки перейшла конфіскована земля графів Ворцелів зі Степані. Так, полковник Телешев отримав землю між Степанню, Гутою Степанською та Мидськом аж до Стидина, де господарював поляк, граф Єзерський. Цей же полковник, коли був військовим аташе у Брюсселі, став боржником Бельгійського державного банку в Ено, і не маючи змоги сплатити борги, взамін передав землю своєму поручителю Альфреду де Пурбе.

У 1889 р. земля перейшла у власність Каміля де Пурбе, який прибув із Бельгії на Волинь. Він чесно скуповував землі й ліси, і згодом його паї опинилися в сусідстві з Гутою Степанською. Тут він став заручником конфліктів, які так і не закінчилися. Мова йшла про право власності. Відповідно до царського указу, поляк не мав права володіти актом на землю, на якій він із непам’ятних часів господарював. Невідомо було, де починаються земля і ліс де Пурбе, а де закінчуються землі й ліси «родовитих» (йдеться про записи в костельних документах, які підтверджували шляхетське походження) гутян.

Щоби убезпечити себе від нападу німців, Росія у своїх воєнних планах бачила Волинь відсталою. Тут не будували доріг, мостів, не проводили меліорацію боліт, первозданні пущі були для війська непрохідними. У такому ж стані навмисної відсталості залишалося й життя населення, а разом із ним шкільництво, культура й медицина. Бідність і повселюдні злидні оповивали, як болотні опари, всю Волинь і Полісся.

Перша світова війна, більшовицька революція і війна з більшовиками були провісниками відродження Польщі. У вересні 1920 р. польська влада повернулася на Волинь. Польська держава, бідна і зруйнована, була змушена починати все від основ. Управління опинилося в руках переважної більшості поляків, які походили із земель, що були під Австрією та Пруссією, і це не могло не відбитися на відсталій Волині. Тут не вистачало кадрів і освічених громадян. Тож прибульці із «централі» (так повсюдно називали прибулих із Познані, Лодзі, Кракова, Кельце, Варшави), вчителі, урядовці, поліціянти, лісники, залізничники, військові осадники і т. д., які принесли іншу культуру, відмінну від тієї, котру вони застали на Волині, домінували над корінними жителями. Домінували не тому, що були розумніші, а тому, що ми не мали можливості отримати освіту і ближчою нам була культура руська, ніж прусська. Роки після Другої світової війни це чудово підтвердили. Ця бідна, неврожайна гутянська земля принесла щедрий урожай – освічених людей.

Часи окупації не знищили польськості гутян, вона збереглася завдяки католицькій вірі та шляхетському походженню, яке плекалося з великою дбайливістю. Тут кожен знав, із якого роду він походить і де його корені. Гутяни не знали ярма панщини, жили по-всякому, бідно й заможно, але завжди трудилися на своєму, а не на панському. Ніколи жоден пан не володарював над гутянами. Так залишилося до кінця.

Інакше було з українським народом, який тоді називали руським. Сусіди українці, яких утискали з усіх сторін, не бачили для себе жодної різниці, коли відроджувалася Польща. У їхньому сприйнятті змінився тільки пан і назва, а «чорна доля» й далі залишалася такою ж. Тепер Польща не дозволяла купувати землю українцям, наказувала платити високі податки, забороняла заходити до лісу, а на додаток ще й оселяла колоністів. Майже всі посади віддавала полякам, витісняючи на обочину український елемент. Секвестратор і поліціянт – ось хто був частим гостем на обійсті українця. Інформацію про Голодомор у радянській Україні вони вважали польською пропагандою. Люд в українських селах не бачив різниці між польською та радянською «окупацією». Поляки й українці ставали все більш чужими одні одним. Лише люди старшого віку ще підтримували древні традиції дружнього життя.

Ненависть вривалася в серця українців, як Горинь навесні вривалася на луки: достатньо було лише трохи сонця – і заливала все довкола. Так само було, коли в 1942 р. із Галичини прийшли бандерівські агітатори – Волинню враз розлився націоналізм. Нам, гутянам, судилося в ньому потонути. І до сьогодні не збагнути останнім живим гутянам, як це могло статися. Адже ми жили в згоді з українцями, поділяли з ними одну долю. Змушені обставинами, ми стали на смертельний герць, і наша мужність не була даремною. Кільком тисячам поляків тоді вдалося врятуватися, а пам’ять про нашу боротьбу увіковічена на Могилі невідомого солдата у Варшаві.

Huta 01

Меморіальні таблиці на Могилі невідомого солдата у Варшаві. Справа – згадана Гута Степанська.

Користуючись гостинністю «Волинського монітора», хочу коротко представити деякі історії. Почну від древніх часів, аби наблизити Читачам невідомі події та забуті імена. Нехай пам’ять про Гуту Степанську жевріє, як вогник свічки, і нагадує, що ми, поляки, колись там жили. Згадайте про нас, сусіди-українці. Згадай про нас, Польще.

Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ, онук Людвіка з Омелянки

P. S. 1: Вживаючи назву «Гута Степанська», маю на увазі також навколишні села, що до неї прилягають і були частиною довоєнної парафії Пресвятого Серця Господа Ісуса, створеної в 1922 р. Назви місцевостей, які упродовж віків мінялися, буду наводити так, як вони звучали до 1939 р.

P. S. 2: Усі зацікавлені можуть отримати більше інформації за мейлом: janusz-huta-stepanska@wp.pl

Huta 02

Біля дому Савіцького в Гуті. Фото надав Марек Перловський, внук органіста Юзюка.

Huta 03

Харцери в Гуті Степанській. Справа – Народний дім. На цьому місці стоїть дім Віктора Крота.

Huta 04

Довоєнні мешканці Гути Степанської. На задньому плані – костел. Фото надав Марек Перловський.

Huta 05

Будинок культури в Гуті. Перед війною там стояв дім Станіслава Пьотровського, батька генерала Чеслава Пьотровського.

Huta 06

Сільська рада в Гуті. 2009 р.

Huta 07

Школа в Гуті. 2010 р.

Huta 08

На місці дерев раніше стояв костел.

Huta 09

Гутянське поле біля місця, де колись був костел.

Huta 10

Із місця, де колись стояв костел, відкривається краєвид на Кам’янку.

Huta 11

На цьому місці був ресторан Станіслава Романа.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ВОЛИНЬ ЯК ХЛІБ НАСУЩНИЙ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1