Статті

У редакції «Волинського монітора» відбулася розмова з Робертом Чижевським, головою фонду «Свобода і демократія». Роберт – онук Григорія Чижевського, міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки, полковника Армії УНР.

– Роберте, що тебе надихнуло на поїздку до сімейних витоків?
– Намовляли мене до цього українці, громадяни Польщі, реконструктори, що займаються періодом Української революції. Мій дід був петлюрівцем, брав участь у Другому зимовому поході, був піонером українізації армії. Прадід був іще важливішою особою. Я на YouTube знайшов відеоролик про нього, знятий українцями. Ті реконструктори мають контакт із місцевою владою Гадяча, а під Гадячем Чижевські володіли маєтками. Мерія цього міста хоче встановити меморіальну таблицю моєму прадіду – Павлу Чижевському, міністру уряду УНР в екзилі. Прадід ще замолоду зустрічався із Драгомановим, за проукраїнську діяльність його вислали до Сибіру, був депутатом Держдуми, входив до складу її українського крила. Він відомий в Україні, хоч набагато популярнішим за нього є двоюрідний брат прадіда Павла Дмитро Чижевський, меморіальна таблиця якому розміщена на «жовтому» корпусі Київського національного університету. Він був відомим українським філологом. Він начебто, стверджував, що походить із польської шляхти, але, може, це лиш захоплення польським «сарматизмом»?

– Зараз ти переживаєш важливу життєву пригоду…
– Я відвідав село, звідки походить мій дід. Це село Ціпки на Полтавщині, за якихось кільканадцять кілометрів від Гадяча. Я думав, що в рідному селі мого діда знайду в найкращому випадку купу каміння. Відомо ж, були революція, війна, Голодомор, Друга світова війна, сталінські чистки. Я думав, що там нічого не залишилося. І тут мені раптом кажуть: «У нас у селі проживають Чижевські». Я не сподівався раптом дізнатися, що в мене тут є родичі. Мій дід пішов із Петлюрою на Захід, але в нього був брат, який залишився в Україні. У родинних переказах збереглася інформація про те, що брат діда був комуністом. Дід палив від нього листи, не читав. Але, мабуть, саме з них дізнався, що їхня матір померла під час Голодомору. Тепер я знаю, що дідів брат вижив, хоч життя в нього було непросте. Він мав двох дітей. Їхні потомки зараз мешкають у Гадячі, в тих Ціпках і в Києві.

RC 02

Моя новознайдена українська родичка показала мені місце в Ціпках, де було обійстя Чижевських. Там стоїть будинок, зведений братом діда, Леонідом, на фундаменті старого дому. Цей будинок вкритий черепицею із цегельні Чижевських. Наша родичка зберегла цеглини з літерою «Ч». На жаль, я не зміг увійти всередину цього дому – він був замкнений, а ключі були в Гадячі. Я обмінявся з родичами телефонами, але зараз маю проблему: на Західній Україні я зазвичай розмовляю польською, мені відповідають українською, і ми можемо спокійно порозумітися. На Сході ж розмовляють суржиком, радше російською, і взагалі не розуміють польської, а моя українська бажає кращого…

Я до сих пір не можу після всього цього оговтатися. До певної думки людина мусить завжди звикнути, впорядкувати у своїй голові та знайти місце в житті. Я вже все це для себе давно впорядкував. Ціпки до цього моменту не мали якогось місця в моїй голові, а тепер я повинен щось із цим зробити.

– Чи в цьому селі, окрім родичів, хтось зберіг пам’ять про рід Чижевських?
– В основному пам’ятають Леоніда. Але в мене склалося враження, що навіть ці мої родичі не знають, що вони потомки когось значного. Хоча в не так віддаленому Гадячі в музеї висять портрети діда і прадіда, тож, мабуть, повинні знати…

RC 03

– Чи ці твої «нові» родичі здивувалися тому, що потомки Чижевських живуть у Польщі?

– Так, безумовно. Треба було їм пояснювати, як Чижевські потрапили до Польщі, розповідати про Петлюру. Мій прадід для них – це вже дуже давня історія. Про синів Павла, які оселилися в Польщі, вони не знали нічого. У радянські часи пам’ять знищували – про деякі речі краще було не згадувати.

RC 04

– Чи ти відвідав Гадяч? 

– Наступного дня в мене там відбулися зустрічі в місцевих органах влади, я також відвідав музей. Як я вже говорив, там є портрети діда і прадіда. Схоже, що їх взяли з «Вікіпедії». На цих зустрічах йшлося про те, щоби в місті повісити меморіальну дошку, присвячену моїм предкам як учасникам Української революції. Президент підписав декрет про вшанування її учасників, а в Гадячі нікого більш значимого, ніж вони, немає. Цю дошку нібито мають встановити на приміщенні міськради.

Сам Гадяч нас вразив. Місто чудово виглядає, воно гарне й доглянуте. Я думав, що за Дніпром буде гірше, майже як у Росії. Виявилося, що там мощені тротуари, дійсно хороший готель. Я думаю, що це місто повинне стати місцем польсько-українського діалогу. Адже Гадяч – це нереалізована ідея Речі Посполитої під гербом, що має три складові: Орла, Погоню та Святого Архангела Михаїла. І саме таке поєднання моєї сімейної історії із цією великою польсько-українською історією є для мене найціннішим.

Потім я пережив ще один шок. Після того, як я несподівано знайшов родичів, хтось у міськраді сказав, що в Гадячі залишилися будинки, які належали Чижевським. Зокрема, старий корпус лікарні – будівля палацового типу. Ще збереглася алея, яка вела до нього, будинки для прислуги і понад сторічний дуб. Я прихопив жолуді з того дуба, може, в Польщі проростуть… Виявилося, що мої предки не сиділи, як я думав, у селі, а були підприємливі. Мали млини, про цегельню я вже згадував, цукроварню, ще там щось.

RC 05

 RC 06

– Коли ти дізнався про своє українське коріння?
– Дід помер ще до війни і про нього не було багато інформації. Полякам із Центральної Польщі шляхтич з України асоціювався з поляком. Так мені переказували в сім’ї: дід Гжегож Чижевський, польський майор, раніше був в українській армії полковником. Ага, був іще колись там українським міністром, але сімейні перекази не говорили, коли. Ну і його батько «щось там в Україні робив», «у Женеві похований».

Що цікаво, згідно із цими самими сімейними переказами, дід відчував себе українцем. Наприклад, як хильне чарчину, то співав: «Реве та стогне Дніпр широкий». Удома були українські газети, які видавала петлюрівська еміграція. До цього часу в мене збереглися кілька номерів газети «Табір», дідові медалі, печатки, фотографії, листи, написані незрозумілою кирилицею. Бабця нічого не викидала. Пам’ятаю заржавілі дідові остроги і козацьку шапку, я грався в них у «війну».

– Коли ти почав цікавитися Україною?
– Це вже справа вищої філософії, а не лише мого особистого життя. Існують дві Польщі: Польща П’ястівська і Польща Ягеллонська, тобто Польща Романа Дмовського, назвімо її так, і Польща багатокультурної Речі Посполитої. Я вже давно був прихильником тієї «ягеллонської» Польщі. Я не займаюся кресовою проблематикою тільки з огляду на поляків, які живуть тут, в Україні. Я займаюся цим теж з огляду на «ягеллонські» традиції. З другого боку, якщо українськість мене цікавить, то не тільки тому, що мій дід був українцем. Я вважаю, що існує певний «заповіт» першої Речі Посполитої. Це значить, що ми, поляки, змагаючись у ХІХ ст., боролися не лише за край над Віслою і Вартою, а за відбудову позицій нашої «ягеллонської» Речі Посполитої у Центрально-Східній Європі.

Може бути, що їдучи до того Гадяча, я їхав не у просторі, а в часі. І навіть не до ХІХ ст., а до 1658 р. Думаю, що поляки шукають тут свої корені. Адже шум гусарських крил взявся саме звідси. Більшість гусарів походила не з теренів сучасної Польщі, а з кресових воєводств, і не завжди вони були римо-католиками… І я не розумію деяких сучасних польських політиків: якщо Україна має бути для поляків сентиментальним простором, то треба придумати щось, що буде якимсь modus vivendi, започаткувати польські програми, спрямовані на новий тип молодих українських політиків, розпочати дійсно глибокий діалог.

– У Києві стоїть пам’ятник Богдану Хмельницькому. Як вважаєш, коли в Україні такого самого рівня вшанування досягнуть Мазепа і Петлюра?
– Хмельницький, мабуть, найспритніша фігура в історії. Це підприємливий герой. Пам’ятник йому встановив царський режим за «возз’єднання» України та Росії, його зберегла комуністична влада – за «визволення» народу, а тепер покладають квіти українці – за українськість. Безсумнівно, Мазепа і Петлюра – це продовження тієї самої розповіді про українську еліту, яку поступово й результативно ліквідовувала Росія. Для мене мазепинська тема деякою мірою вичерпує петлюрівщину, адже для Росії українці передусім були мазепинцями, уже потім петлюрівцями. Щоби не говорити, що в них, росіян, проблема з українським народом, вони казали, що в них проблема з прихильниками якоїсь однієї людини. Тепер Москва говорить про «бандерівців». Парадоксальне з погляду України явище: цей «бандеризм», який сьогодні настільки обожнюють у певних колах, – це первинно російський антиукраїнський епітет. На жаль, я побоююся, що зараз більшості українців достатньо тандему Хмельницький-Бандера, а шкода…

– Чи Україна тебе колись розчаровувала?
– Ніколи не розчаровувала. Може, тому, що я водночас з усією своєю прив’язаністю до польського романтизму намагаюся бути реалістом – я ніколи в українському питанні не розраховував на багато. Потрібні зміни в громадській свідомості, а на це треба роки. Коли я перші рази приїжджав в Україну, тоді були такі футболки: «Дякую Тобі, Боже, що я не москаль». Колишній президент написав книжку «Україна – не Росія». Це була свого роду політична демонстрація, а сьогодні вже нікому не треба доводити окремішність України від Москви і, що важливіше, її українськості. Ще кільканадцять років тому в Києві не можна було почути української мови, всюди була російська. А якщо йдеться про ставлення до Польщі, то я спостерігаю постійну симпатію. Звісно, з перспективи нас, поляків, над якими тяжіє пам’ять про Волинь, не все виглядає аж так гарно. Але для мене це все певний костюм, а під тим костюмом і є, власне, симпатія до Польщі та Заходу. Підсумуймо це все. Чи 20 років тому був хоч якийсь шанс, щоб українці хотіли вступити до НАТО? Чи 20 років тому була ймовірність, що вони так категорично відвернуться від Росії?

– Настільки все оптимістично в Україні?
– Може, не аж настільки. Українці дуже анархічні. Чи, може, інакше: вони дуже демократичні у своєму анархізмі. Це мене дуже вразило, коли я приїжджав сюди під час важливих подій. Я бачив людей, які не були підданими, як я бачив це в Росії. В Україні я бачив Громадян – з великої літери. Українці відрізняються від людей Сходу, росіян, геном свободи. Ярослав Грицак колись сказав, що Україна – це наслідок зіткнення Сходу і Заходу. Я думаю, що Польща теж, тільки в Україні значно менше державницької, конструктивної традиції.

Українська анархо-демократія не несе за собою ніякої побудови держави! Немає переходу від тієї козацької Чорної ради до побудови державних структур. Із цим українці мають якусь проблему, і це багатократно примножує польські проблеми. Це відсутність державницьких традицій, тобто брак втілення громадянського обов’язку в реально ефективні державні механізми. Але це проблема, яка триває покоління. Щоб її розв’язати, потрібно мати незалежну державу – це українці зараз мають. Цікаво, що українське, пост-радянське суспільство породило щось, що починає його змінювати зсередини.

Українці гордяться тим, що Пилип Орлик написав першу у світі конституцію. Дехто в Польщі усміхається, коли чує про те, що вона була «першою у світі конституцію». Я вважаю, що несуттєво, чи вона дійсно була першою. Важливо те, що українці хочуть у це вірити.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«ВОЛИНСЬКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ» ГЕНРИКА ЮЗЕВСЬКОГО

ВОЛИНСЬКА МІСІЯ ГЕНРИКА ЮЗЕФСЬКОГО

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1