Статті

Пропонуємо нашим Читачам шосту, останню, частину спогадів Владислава Леховича, які опрацювала та уклала його внучка Данута Вєльгош із Перемишля. Автор цих мемуарів через сім років, чотири місяці і три дні повернувся до рідного Пшеворська.

Через кілька днів після капітуляції Німеччини у військових частинах проходили інформаційні збори щодо становища Польщі й актуальної політичної ситуації у світі, які проводили офіцери 2-го відділу. Збори у зв’язковому батальйоні організовував поручник Грот. Відбувалися вони на площі, яку спеціально для цієї нагоди обладнали репродукторами. Він говорив про повернення на Батьківщину всім корпусом, у повному обмундируванні, з усім озброєнням, про те, що співвітчизники закидатимуть їх квітами, а також про те, що повернуться вони лише після врегулювання відносин між СРСР та союзниками. Солдати запитували, чи вони не будуть, як їхні попередники, вертатися з чужини жебраками? Чи Батьківщина не поставиться до них як мачуха, як було із солдатами генерала Галлера? Офіцер же впевнено стверджував: «Тільки ми будемо диктувати умови». Для того, аби зняти напругу, а також щоби солдати не думали про померлих товаришів чи про сім’ю, яка залишилася на Батьківщині, влаштовували екскурсії та розважально-культурні заходи. Була нагода відвідати Болонью, Модену, Реджо, Парму, П’яченцу, Турин, Мілан, Комо, Верону, Падую, Ассізі й найпрекраснішу Венецію.

17 червня частина Владислава Леховича відбула до Імоли, через три дні до Болоньї, а потім до Сан-Джорджо, де солдати роздислокувалися над невеликою річкою в наметах поблизу добре освітленого сонцем виноградника. Командування розмістилося дещо далі, в палаці італійського магната, який утік разом із німцями. Частини, дуже поріділі, поповнили добровольці з таборів для військовополонених, за походженням переважно сілезці, та особи, вивезені на примусові роботи, які прибували сюди здебільшого з Австрії. Всі жадібно хотіли почути звістки з Батьківщини, з рідних сторін, але таких новин було небагато. Тим часом перші групи солдатів уже вирушали додому. Ті, що виїжджали, обіцяли дати знати, що діється в Польщі, й повідомити сім’ї колег.

Рідко хто з командирів офіційно прощався зі своїми колишніми солдатами, а якщо й робив це, то не привселюдно. Солдатів, які заявляли про бажання повернутися на Батьківщину, негайно ізольовували від решти товаришів і намагалися відмовити від цього наміру. Їм втокмачували, що в Польщі, найімовірніше, на них чекають репресії і трудові табори, гірші, ніж у СРСР. Для всіх тих, хто залишався, кожен такий виїзд бойового товариша був великим переживанням, адже протягом кількох років вони разом служили і жили, як родина, ділилися останнім шматком хліба й не раз рятувалися від неминучої смерті, яка під час війни загрожувала кожному, незалежно від місця служби, посади чи звання.

3 жовтня 1945 р., у зв’язку з дощовим сезоном і холодами, частина Владислава Леховича змінила місце дислокації та переселилася до містечка Фальконара. Життя й надалі залишалося однаково монотонним і одночасно сповненим побоювань про завтрашній день, добре хоч, що не жили вже в наметах.

Мешканці міста підтримували відносини з військом залежно від сподіваної матеріальної вигоди. Траплялося, що обкрадали солдатські квартири, попри всі заходи безпеки. Злодії забирали все, стараючись це робити так, щоб на перший погляд нічого не було помітно. Через це ставалися непорозуміння між солдатами й навіть між офіцерами вищого рангу, які, підозрюючи один одного, гиркалися й шарпалися між собою. Як виявилося пізніше, злодійським ремеслом займалися організовані банди, які важко було викрити, адже вони переховувалися високо в горах. Такі злочинні групи обкрадали не лише солдатів і офіцерів, а й місцеве населення, військові склади, транспорт, викрадали автомобільні запчастини тощо. Ці банди часто складалися з дезертирів різних національностей, до них входили також і жінки. Щодо цих людей застосовували жорсткі покарання, включно зі смертними вироками. Випадки участі в таких бандах поляків були винятково прикрими. Лишень тоді стало помітно, що війна випустила з в’язниць людей із різною репутацією.

7 квітня 1946 р. солдатів перевели до Анкони й розмістили в казармах Казерма-Вілларей. Це був старовинний будинок, велетенський, із величезними залами, широкими коридорами і сходами, стертими солдатськими черевиками.

Владислав Лехович жив там в одному з менших залів, метражем близько 70 м кв., разом із взводним Владиславом Гаєвським і капралом Юзефом Багінським. Щоб увійти до цього залу, треба було пройти через канцелярію. Такій зручності заздрив навіть сам командир, поручник Зємняк, який був змушений жити в будинку для офіцерів. Він почувався там незручно, особливо через те, що поряд поселився капелан.

В Анконі Владислава Леховича часто відвідували знайомі співвітчизники з інших військових частин. Іноді залишалися на кілька днів. Він не мав проблем із тим, аби розмістити їх чи прогодувати, адже в той час виконував обов’язки молодшого офіцера господарської служби. Доставити додаткове польове ліжко не було проблемою. Харчування було дуже добрим, навіть попри те, що військовими запасами годували також цивільних поляків із таборів.

Кадрову нестачу в солдатах у деяких частинах, що виникла внаслідок воєнних втрат, а пізніше через повернення на Батьківщину, поповнювали репатріантами, які прибували з Австрії, Чехословаччини, Німеччини, Франції, і навіть утікачами з Польщі. Багато однополчан серед них знайшли знайомих, батьків, братів, сестер, дітей і дружин. Траплялося, що дружини прибували з додатковим воєнним «поповненням». Були такі, що якось із цим мирилися і раділи тому, що вони нарешті зустрілися живі та здорові. Були й такі, які не хотіли слухати жодних виправдань, хоч і самі під час воєнних поневірянь не раз зневажали мораллю. Багато солдатів у цей період уклали шлюби з італійками, польками із «Жіночої допоміжної служби» чи дівчатами, що прибули вже після війни. Цим солдатам дозволяли займати цивільні квартири в місцях дислокації своїх частин.

Новини, які доходили до Анкони різними каналами, захвату не викликали. Кожен чекав на звістку від своєї родини. Дехто надмірно нервувався, доходило навіть до суперечок між найкращими друзями. Ходили чутки, що листи, надіслані додому польською поштою, не доходять, що їх топлять у морі або палять, адже на велику кількість висланих листів не надійшло жодної відповіді. Почали слати іншими шляхами, через американську і французьку Полонію, італійською поштою. У відповідях, які отримували на ці листи від своїх рідних, йшлося про те, що це перші звістки, які до них дійшли.

Владислав Лехович також почав надсилати повідомлення цим шляхом. Відповіді дочекався в перші дні травня. Вона надійшла через родичів однополчанина Дунайського, котрі жили у Франції. З наступних звісток він довідався, що листи, які висилав через американську Полонію, теж доходили. Знаючи вже, що в Польщі було тоді сутужно, почав висилати посилки з одягом та взуттям. Через тих, хто повертався на Батьківщину, передав 155 доларів. Однак ці гроші з невідомих причин не дійшли, а шкода, бо вони допомогли б вирішити багато проблем, які в той час мала його сім’я.

В Анконі відбувся футбольний матч між збірними польських і англійських військ. Перший матч поляки виграли з перевагою у два голи, а другий, як розповідали втаємничені, їм пропонували програти, аби вберегти престиж Великобританії, за що британці нібито обіцяли заплатити тисячу фунтів. Тодішнє польське командування проявило гонор і не прийняло цих умов. Матч відбувся за участю 100 тис. польських і англійських солдатів, генералітету, міської влади і цивільних осіб. Англійці виграли з перевагою в сім м’ячів, дозволивши полякам забити тільки гол престижу. Після закінчення матчу англійський генерал сказав, що, пропонуючи гроші за програний матч, вони не хотіли купити чи випросити перемогу, а лише бажали зекономити кошти, пов’язані з доставкою найкращих гравців із території всієї Британської імперії, адже їхній авіапереліт коштував трохи більше.

2 жовтня 1946 р. – виїзд з Анкони, потім солдати через Фальконару і Рим дісталися Неаполя, де військо здало механізоване спорядження і важку зброю. Шкода було дивитися, як це спорядження під наглядом англійців знищували німецькі військовополонені.

31 жовтня 1946 р. польські солдати назавжди покидали Неаполь. 1 листопада вони були на широті Сицилії, через два дні минали іспанські острови, Марокко, узбережжя Африки, Гібралтар, 4 листопада пройшли Порту, іспансько-португальський кордон, а 6 листопада добралися до Ліверпуля й Дубліна.

7 листопада 1946 р. зайшли в порт Глазго. Тут вони переночували в наметах. Близько полудня наступного дня пройшли ретельний митний контроль і з Глазго виїхали потягом до Кармазен, а потім вирушили автомобілями до таборів, звільнених американськими військами в Пемброці. Жерстяні бараки були добре оснащені. Докучали тільки безперестанний дощ і сирий холод. Найважливішою темою розмов було майбутнє. Місцеві не проявляли жодної приязні. Однозначно, з них уже вистачило присутності чужого війська.

27 листопада 1946 р. їх перевели у Візибуш біля Хаверфордвеста до так само добре оснащеного табору. «Тут відносини з місцевим населенням були нормальними. Нас запрошували в паби та бари на «бомбу», щоправда за умови, що кожен платить сам за себе, і навіть до власних будинків». Досить незвично для поляків було пити розведену водою горілку маленькими ковтками. Солдати вважали, що це пов’язано з надзвичайною економністю англійців. Натомість поляки, які «сотку» пили одним ковтком, викликали в англійців подив і захват, а власники пабів остерігали перед наслідками можливого отруєння алкоголем. Час в Англії скрашувався участю в танцювальних забавах із платним буфетом.

Упродовж перебування поляків у Великобританії цю країну спіткала найлютіша зима століття. Випали глибокі сніги, а мороз та морський вітер дуже дошкуляли. Тоді загинули численні стада овець, які за нормальних умов увесь рік тримали просто неба або в загорожах із символічним дахом. Високі снігові замети, що сягали до двох метрів, відрізали залізничні та автомобільні сполучення між містами, зробивши неможливим постачання продуктів і промислових товарів. Були розірвані телефонні та високовольтні лінії. Їх потрібно було терміново ремонтувати. Польські солдати, як колись у битві за Англію, і тепер взяли активну участь у роботах, працюючи вдень і вночі, забувши всі прикрощі, які часом на них тут звалювалися. Англійці у пресі дуже підкреслювали їхню самопожертву, але після того, як ситуація владналася, не забарилися нагадати, що місце поляків – у Польщі.

10 травня 1947 р., здавши спорядження і передавши обов’язки, Владислав Лехович попрощався зі співслуживцями і командирами та разом із групою солдатів поїхав до карантинного табору, у якому потрібно було перебувати до повернення на Батьківщину. Після карантину 5 червня вони виїхали до 95-го польського репатріаційного табору у Стюартоні, де й очікували на корабель до Польщі. У цьому таборі він зустрів поручника Антонія Коваля, який там тимчасово працював. Він і його брат, Ян Коваль, офіцер дійсної служби, залишилися в Англії.

22 червня 1947 р. Владислав Лехович був уже у відкритому морі і плив кораблем до Гданська. У Гданську грав військовий оркестр, їх вітали натовпи родичів і мешканців міста. Гордість розпирала серце. Ніхто не соромився сліз. Митний контроль і репатріаційні формальності здійснили 24 червня, і наступного дня кожен отримав посвідчення, яке надавало право проїзду залізницею до своїх рідних сіл і міст. Разом із ним верталися товариші по службі Юзеф Уберман із Дембова та моряк Роман Качмаж із Пшеворська. Подорож із Гданська до Пшеворська тривала два дні з пересадками.
Відколи Владислав Лехович покинув домівку в 1939 р., він повернувся до неї через сім років, чотири місяці і три дні. Єдиним відшкодуванням за всі ці роки були нагороди: Хрест Хоробрих (наказ № 98/44 від 4.09.1944), Хрест Монте-Кассіно (№ 40.755. L. dz. 3.504 від 26.07.1944), Медаль війська (посвідчення № 18.650, наказ 165/46), Зірка за війну 1939–1945, Зірка Італії 1939–1945 (наказ № 51/45 від 1.04.1946), британські Медаль за війну 1939–1945 і Медаль оборони 1939–1945 (наказ № 2.120/46 від 12.12.1946).

Після повернення в нього були труднощі з працевлаштуванням, Владислава кілька разів допитували. Врешті він знайшов роботу на цукрозаводі «Пшеворськ».

Мій дідусь, Владислав Лехович, син Вікентія та Марії, народився 17 червня 1909 р. у Пшеворську. Він був одружений із Казимирою Мацєєвською. Помер 5 травня 1995 р. від інфаркту. Похований на кладовищі в Пшеворську.

Я завжди пам’ятаю його як про людину усміхнену і сповнену довіри до інших. Він багато разів повторював, що не вижив би, якби на своєму шляху не зустрів добрих людей. Дружина Казимира була не в захваті від його воєнних історій. Лише через багато років я зрозуміла, як їй було тяжко: вона в один момент залишилася сама з двома маленькими дітьми. Думаю, що вона, як, мабуть, усі жінки в ці важкі часи, була не меншою героїнею від свого чоловіка.

Lechowiczowie na cmentarzu

Спогади Владислава Леховича опрацювала Данута ВЄЛЬГОШ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ІЗ ПШЕВОРСЬКА ДО РАДЯНСЬКИХ ТАБОРІВ

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ЦЕ БУВ ІНШИЙ СВІТ. ЧАСТИНА 2

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ ІЗ БРАТОМ. ЧАСТИНА 3

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: БИТВА ЗА МОНТЕ-КАССІНО. ЧАСТИНА 4

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ВЗДОВЖ АДРІАТИЧНОЇ ТРАСИ. ЧАСТИНА 5

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1