Статті

У п’ятій частині спогадів Владислава Леховича йдеться про звільнення від німців чергових італійських міст, аудієнцію в Папи Пія ХІІ і щоденну роботу зв’язківців.

У Кампобассо, до якого частина зв’язківців перебралася 5 червня 1944 р., Владислава Леховича відвідав Юзеф Пєньонжек із Пшеворська. Він розповів про завершальну стадію битви за Монте-Кассіно і встановлення польського прапора на руїнах монастиря.

Діставши триденні перепустки, Владислав Лехович із товаришем, отримавши сухпайок, вирушили до Неаполя, жителі якого в той час терпіли справжні злидні, і продукти там були на вагу золота. Про квартиру можна було не переживати, бо помешкань було без ліку. Оселилися в італійки, дочки якої були прекрасними гідами Неаполем. Триденна відпустка закінчилася швидко. Кожна така хвилина повернення до нормального життя викликала смуток за домом і рідними.

Після короткого відпочинку потрібно було повертатися до своїх військових обов’язків, поповнити комплектацію спорядження й рушати за ворогом, що відступав, проводячи телефонні сполучення вздовж адріатичної траси й забезпечуючи безпосередній зв’язок штабу корпусу з англійськими, американськими та польськими дивізіями. Ніби скельця в калейдоскопі, змінювалися місця дислокації. Інколи наступного дня, а найпізніше через тиждень доводилося переміщатися на чергове місце. Кожне світання будило до роботи. Не раз пробиралися гірськими схилами виноградних узгір’їв, брели болотистими долинами, навішуючи телефонні лінії на тичках, телефонних стовпах, а то й навіть лініях електропередачі високої напруги. Відступаючи, ворог знищував усі сполучення, і їх треба було облаштовувати практично з нуля.

14 червня 1944 р. – Термолі, 15 червня – Сан-Віто, 19 червня – Пескара. Тут німці запекло оборонялися. Більшість будинків зруйнували, до того ж територію густо замінували. Дивний це був краєвид. Усюди – повно уламків, але незасипані ними садки повнилися квітами, а вцілілі черешні – соковитими ягодами.

20 червня – Розето, 24 червня – Торторето, де поляки перебували цілий тиждень. Тут вони не могли відбитися від допитливих дітей. Закінчилися навіть запаси солодощів. Але діти вносили атмосферу життя в цей сумний воєнний пейзаж. І було достатньо доброго італійського вина, яким солдатів частували батьки цих дітей.

30 червня – Купра-Мариттіма, 2 липня – Порто-Сан-Джорджо. Солдатів розмістили в будівлі дитсадка біля самого моря. Після цілоденних занять можна було досхочу купатися. По сусідству з місцем дислокації стояв невеликий, весь у квітах, будиночок, де жила молода гарна дівчина. Владислав Лехович згадував, що зустрів її знову в 1947 р. у Пшеворську вже як дружину його товариша, Юзефа Мождженя.

Рано-вранці 4 липня 1944 р. – швидкий переїзд до містечка Потенца. Не встигли ще добре влаштуватися, як розпочалася тривога через масовий авіаналіт німців на частини, що дислокувалися в Лорето. Одна з бомб поцілила у штаб дивізії й розбила центральну телефонну станцію. Дошкульні втрати обладнання, транспорту і, звісно, людей. Постраждав від бомб шпиталь, а також базиліка, що згоріла би дощенту, якби не польські солдати. У знищених автомобілях, окрім обладнання, згоріло майно сотень солдатів, зокрема пам’ятки, знімки, листи. Багато хто кричав, кляв, інші плакали. Деякі ще довго не могли змиритися із величезною для них утратою. І, як завжди, треба було замінювати розірвані телефонні лінії.

Частини британської 8-ї армії, у складі якої воював 2-й польський корпус, готувалися відбити великий порт – Анкону. Поляки в цій операції відіграли вирішальну роль. Виконуючи вдавану атаку вздовж траси № 16, вони фактично оточили місто, спочатку зайнявши далекі підступи. Паралельно з усіма цими діями тягнули телефонні лінії. Під час робіт військових зв’язківців відбувалися вдавані пересування танків, які мали спровокувати максимальний шум, аби німці подумали, ніби атака розпочнеться саме із цього боку. Щоб увести ворога в оману, на певних відрізках встановлювали фанерні макети на транспортерах, які імітували справжні машини. Наступ відбувся 17 липня 1944 р. Німці після цілоденного бою спішно відступили в напрямку Фальконари і Сенігаллії. Взяття Анкони коштувало 2-му корпусу 496 осіб загиблими і 1789 пораненими. 139 зникли безвісти. У цій битві полягли знайомі Владислава Леховича: Лешек Чадо і Чеслав Юркевич. Їх поховали на кладовищі в Лорето.

Із 11 липня 1944 р. взвод Владислав Леховича тричі змінював місце дислокації. Квартирували вони в містечках Порто-Потенца-Пічена, Лорето і розташованому дещо вище Реканаті.

9 серпня 1944 р. знову розпочався польський наступ, який тривав безперервно до 2 вересня. Йшли запеклі бої на щільно замінованих німцями територіях у межиріччі Мізи і Чезано. Звільнили місто Фано. 2 вересня здобули місто Пезаро, головний бастіон так званої Готської лінії, нашпигованої протитанковими загородженнями, бункерами і мінами. Паралельно з переміщенням лінії наступу й авангардних ударних груп відбувалися швидкі зміни місць дислокації та ділянок роботи.

17 серпня 1944 р. в околицях містечка Мардзокка біля Сенігаллії Владислав Лехович виїхав джипом «Willys» і потрапив під безпосередній обстріл із німецьких позицій. Обстріл вели одночасно кількома кулеметами. Життя йому врятувала загорожа, споруджена з товстих придорожніх дерев, покладених одне на одного. Він був змушений підпалити пошкоджений автомобіль, у якому знаходилися документи. Не можна було, щоби вони потрапили в руки німців, адже ті тоді б дізналися позиції союзників. В автомобілі знаходилися також особисті речі Владислава та його записи, які він намагався робити за можливості навіть у таборі. Під постійним обстрілом, повзком у придорожній канаві, він, забравши із собою лише планшет із мапами, вибрався до позицій, зайнятих групою переслідування, якою командував полковник Стафєй із Ланьцута. Дані, які Станіслав Лехович повідомив полковнику, дозволили встановити місце розташування ворожих угрупувань і кулеметних гнізд, а потім ліквідувати їх килимовим артилерійським вогнем. За те, що втратив автомобіль, він отримав від командування нагану, але за холоднокровність і винахідливість – Хрест хоробрих.

22 серпня 1944 р. під час робіт у містечку Сенігаллія від артилерійського снаряда загинули бойові товариші Богдан З’явьони і Юзеф Нєдзведський.

28 серпня 1944 р. Владислав Лехович отримав наказ розквартируватися у Фано, щойно здобутому піхотними частинами. Проте в місті була цілковита пустка. У саду прекрасної вілли був один дідок. Переляканим голосом він попередив про закладені німцями міни. Повідомити про це решту частин часу не було, тому Владислав Лехович сам почав шукати які-небудь сліди закладених мін. Врешті в підвалі, наповненому коксом, він знайшов присипані кольорові кабелі, які з’єднували вибухівку із джерелом струму й годинниковим механізмом. По одному перерізав кабелі й ізольовував їхні кінці. Піт заливав йому очі не так через температуру, скільки від страху й емоцій. Коли вже вибух був неможливим, він підключився до щойно протягненої телефонної лінії і попросив викликати саперів. Вони прибули негайно, знайшли годинниковий механізм і заряди вибухівки, які мали підірвати не тільки віллу, а й увесь житловий квартал. Годинник був наведений на нічну годину. Польські солдати, які мали квартирувати в цих пустих будинках, могли загинути під час сну. Знешкодження таких вибухових пристроїв для вправного сапера не становило б особливих труднощів, але для зв’язківця, що про це мав лише теоретичне поняття, це було неабияким випробуванням.

5 вересня 1944 р. – в’їзд до містечка Порто-Реканаті. Тут поляки познайомилися з італійською сім’єю Сорджентіні. Лінда Сорджентіні керувала кравецькою майстернею, її старший брат був професором університету в Римі, менший – директором місцевого банку. Так, як і в інших містах, жителі нарікали на фашизм, який накликав на їхні голови лихо війни. Багато людей вважали себе комуністами. Проте надзвичайно специфічним був цей комунізм. Співали «Червоний прапор» й одночасно палили лампадки перед образами своїх святих, а мали вони їх у кожному місті хтозна-скільки, чи брали участь у церковних процесіях і несли балдахін над священиком.

27 вересня 1944 р. Ріміні привітало польських солдатів проливним дощем. Польські частини отримали завдання прикривати західний фланг 8-ї армії на важкому шляху гірських перевалів – теренів, дуже вигідних німецькій обороні. Звісно, ворог дуже щільно замінував територію. Польські сапери доклали багато зусиль для розмінування.

Атака поляків розпочалася 17 жовтня 1944 р. Вона застала німців зненацька, адже стартувала з безлюдної, гірської території, яку перетинали ріки, де після дощів було повно води, до того ж холодної, як лід. У цій битві польські частини теж зазнали дошкульних втрат. Близько 700 убитих, майже 3000 поранених і понад 40 зниклих безвісти.

Одним із місць дислокації став славнозвісний курорт Баньйо-ді-Романья, відомий також євхаристійним дивом. Квартируючи в цьому місці 12 днів, Владислав Лехович мав можливість побачити купальні пансіонатів, фешенебельно влаштованих на гірських схилах, які німці спеціально зруйнували. Зміг він теж погортати книги реєстрації відпочивальників. Серед них – багато польських прізвищ, навіть з аристократичними титулами.

27 жовтня 1944 р. їх розмістили в передмістях Санта-Софія в долині Паду, серед розмоклих полів. На розмови чи візити до приватних будинків не лишалося часу. Вдосвіта – на роботу, повернення аж після смерку. Бували дні, що й їсти не хотілося, зв’язківці одразу провалювалися в сон.

15 листопада 1944 р. – Страда-Сан-Дзено, квартирування в дещо кращих умовах. Обслуговували віддалені ділянки щойно проведених телефонних ліній.

16 грудня 1944 р. зупинилися в родинному домі Беніто Муссоліні в Предаппіо. Будинок складався з багатьох кімнат і господарських споруд. Його дещо пошкодило під час бомбардування. Постраждав дах, а найбільше – бібліотека. Оправлені у шкіру фоліанти, деякі з них надзвичайно рідкісні, мокли під постійним дощем, але ніхто не мав сил, аби все це тоді впорядкувати. Спали в ліжках із балдахінами, постільна білизна була оздоблена мереживом. Накривалися електричними ковдрами (щось подібне до електричних подушок), шкода лише, що через аварію електростанції не можна було на повну скористатися перевагами такої розкоші. Проживаючи в цьому будинку, поляки мали додаткове завдання: не допустити мародерства. Справжньою карою єгипетською для охоронців стали всілякі репортери й кореспонденти, які намагалися зробити знімки для публікації в пресі. Проте палац довелося невдовзі покинути й переїхати до місцевої школи. Може, це було менш вишукане місце, проте набагато спокійніше.

8 січня 1945 р. – Пезаро, містечко, де вже вирувало життя. Сюди повернулося багато жителів, які раніше переховувалися в горах або на півдні Італії. Поляків усюди радо вітали. Через чотири дні їх перевели до Порто-Реканаті. Тут для солдатів організували триденну екскурсію до Рима. Вони мали нагоду побачити Вічне місто й найвідоміші його пам’ятки, були також на груповій аудієнції у Папи Пія ХІІ. Він говорив до поляків англійською, а не італійською, як до інших груп паломників, тільки тому, що з поляками були двоє англійських солдатів.

Під час перебування в Порто-Реконаті Владислав Лехович уже настільки добре володів італійською мовою, що багато товаришів приходили до нього, аби він продиктував або особисто написав листи – звісно, йшлося про любовне листування поляків з італійками. Багато солдатів познайомилися тут зі своїми коханими, а деякі з таких знайомств закінчилися шлюбами.

11 лютого поляки, під сльози жителів містечка та їхніх дітей, покинули Порто-Реконаті й вирушили до Кастрокаро. Квартирували в невеликому будинку, проте весь час проводили на роботах. Поверталися в будиночок тільки на ніч. Майже два місяці тривала підготовка до весняного наступу й битви 2-го корпусу за Болонью.

7 квітня, тобто за день до початку наступу 8-ї армії, зв’язківців перевели до Редо. Наступ підтримували 700 бомбардувальників і 1200 гармат. Поляки одна за одною форсували сім річок, борючись не тільки з ворогом, а й із болотистою територію. Бій на життя і смерть, де все дозволялося. На польській ділянці вперше використали вогнемети. 26-ту танкову дивізію ворога розбили через три дні. Польські частини на важкій місцевості, яку перетинали малі канали, рівчаки й болота, впоралися з 4-ю парашутною дивізією – тією самою, яка брала участь у битві за Монте-Кассіно. Здобули невелике містечко Медічіна, потім Імолу, де німці перед відступом розстріляли більшість жителів. Німецьких парашутистів розбили лише під Гаяною.

21 квітня 1945 р. над вежею в Болоньї замайорів польський прапор. Жителі стрічали поляків оваціями. Кількадесят командирів отримали почесне громадянство міста Болонья.

2 травня зв’язківці зайняли квартири у Флоренції, яка, попри значні руйнування, була прекрасною. Люди ніби спокійніші, менш крикливі. Менше було теж усюдисущих жебраків. Увагу притягували надзвичайної краси будівлі, костели, проте на них дивилися тільки здалека, адже бракувало часу детальніше їх оглянути.

5 травня 1945 р. – нове місце розташування в раніше згаданому містечку Медічіна. Просторі пасовища серед підмоклих лук і полів, селяни трохи багатші, ніж в інших частинах Італії. Ці селяни були не дуже задоволені дислокацією військових, які топтали і чавили військовою технікою їхні поля. Солдати жили в наметах, але було дуже зручно. Гарно уквітчані сади навколо будівель, зелень трав і лани збіжжя на навколишніх полях. Населення трималося здаля від війська, лише діти, як усюди, були приязними і до всього цікавими.

8 травня 1945 р. було оголошено припинення військових дій на всьому італійському фронті. Усіх зворушила звістка про підписання капітуляції.

Спогади Владислава Леховича опрацювала Данута ВЄЛЬГОШ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ІЗ ПШЕВОРСЬКА ДО РАДЯНСЬКИХ ТАБОРІВ

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ЦЕ БУВ ІНШИЙ СВІТ. ЧАСТИНА 2

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ ІЗ БРАТОМ. ЧАСТИНА 3

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: БИТВА ЗА МОНТЕ-КАССІНО. ЧАСТИНА 4

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1