Статті

Lechowicz Wladyslaw 2

«В Італії польських солдатів привітав сніг. Багато хто з них після сибірських поневірянь не думав, що його вигляд може колись потішити». Пропонуємо увазі Читачів наступну частину спогадів Владислав Леховича.


Щоби розрядити атмосферу, командування почало організовувати екскурсійні виїзди до далеких арабських поселень і містечок, а також купання в Тигрі та Євфраті. Владислав Лехович, оскільки мав фотоапарат, виконував багато пов’язаних із цим додаткових обов’язків. Усі хотіли фотографуватися, і потрібна була незліченна кількість витратних матеріалів. Водії, що курсували до Багдада, при нагоді купували все для цього необхідне.


У третій декаді липня 1943 р. відбулися п’ятиденні високогірні навчання в Курдистані, неподалік від міста Равандуз та турецького кордону. Ці навчання, попри те, що забирали багато сил, приносили такі рідкісні радісні та благотворні хвилини. Можна було милуватися неймовірними водоспадами, гірськими ущелинами, навісними мостами над мальовничими спіненими річками, дубовими лісами, повними жолудів, і дикими кабанами, які ними об’їдалися.


13 серпня 1943 р. – кінець перебування в Кіркуку. Щільною колоною польські солдати вирушили в подальшу дорогу. Переїзд до Палестини зі спекотної іракської пустелі був виснажливим. Двигуни автомобілів сильно грілися, виникала небезпека загорання випарів бензину. Люди дуже втомлювалися. Часом водії засинали за кермом. Нічний відпочинок проходив тільки в транзит-кемпах, тобто спеціальних перехідних таборах. Деяким частинам скрашувала час театральна трупа штабу армії. Солдати мали нагоду послухати заворожливий спів Ренати Богданської, декламації Ядзі Анжеєвської та чудову гру на акордеоні Влодека Боринського.

 


Палестина пахтіла апельсиновими та лимонними гаями, знову була зелень, буяли квіти. Місцем дислокації стала Газа. Щодня відбувалися виїзди поза табір автомобілями зі спорядженням. Солдати освоювали роботу нових пристроїв, таких, як, наприклад, механічний кабелеукладач, який міг закидати технічний провід на висоту понад три метри. Стовпами слугували придорожні кактуси. Полякам почали видавати перепустки на в’їзд до Єрусалима й Тель-Авіва.


Перевіркою кваліфікації було проведення телефонних ліній у високогірних районах Лівану та Сирії. Там зв’язківці мали величезні проблеми не так з оснащенням, як із його транспортуванням. Щоби облаштувати відповідним чином заплановані телефонні лінії, частинам, які там дислокувалися чи навчалися, необхідно було переносити кабель у 30- і 70-кілограмових бухтах і витягати його на значну висоту. Віслюки, які перевозили вантаж, відмовлялися коритися. Щоби не знущатися над тваринами, солдати брали ці бухти з кабелем собі на спини і тягли їх угору. Компенсацією за докладені зусилля були прекрасні пейзажі, а також смачний виноград і соковиті гранати, які продавали за чималою ціною всюдисущі арабські купці.

 


1 грудня 1943 р. солдати вирушили з Гази в напрямку Єгипту, назавжди попрощавшись із палестинською землею. Наступного дня вони були в Аль-Кантарі. 6 грудня розмістилися в Аль-Касасіні, розташованому десь за 150 км від Каїра. Тут відбулися чергове поповнення матеріальної бази й подальші тренування з обладнанням в умовах пустелі.


Владислав Лехович вільний час присвячував відвідуванню друзів і листуванню з ними. Написав листи до сім’ї. Попри примарний спокій, він розумів, що вони готуються до справжньої війни, на якій може трапитися все. У листах він попрощався з найближчими й поклав їх у посилку, яку запечатав і вислав до Палестини, своїй землячці Марії Творек із Горлічини. Вони домовилися, що Марія віддасть Владиславу посилку після закінчення війни або передасть її рідним у випадку його смерті.


23 грудня 1943 р. – спільна поїздка чотирма автомобілями до Каїра, аби піти до костелу, а потім – трохи вільного часу. Ідучи однією з вулиць, Владислав помітив араба, одягненого в якусь ніби знайому уніформу. Виявилося, що це був камердинер графа Потоцького, який мав там свою резиденцію.


Була теж нагода побачити піраміди. Вони справили неабияке враження на солдатів. Можна було заплатити арабському провіднику й за додаткову суму зайти всередину.


26 грудня 1943 р. – другий день Різдвяних свят. Поїздка в Александрію. Звісно, свята меса. Александрійські святині всіх віросповідань справили на Владислава Леховича величезне враження. Достаток і велике багатство простежувалися на кожному кроці. Архітектура Сходу вперемішку із сучасністю.


16 січня 1944 р. – польські солдати роздислокувалися в Аль-Марія, а через три дні, 19 січня, кораблем, наповненим ущерть людьми та спорядженням, вирушили до Італії.

 


25 січня 1944 р. поляки зійшли на сушу в італійському порту Таранто. Звідси дорога попрямувала до Санта-Терези, а днем пізніше в містечку Моттола їх зранку привітав перший сніг. Солдати божеволіли з радості, натираючи ним руки й обличчя. Багато хто з них після сибірських поневірянь не думав, що його вигляд може колись так потішити.


7 лютого 1944 р. зв’язківців корпусу направили безпосередньо в епіцентр бою, де вони мали провести телефонний зв’язок як між польськими, так і між англійськими частинами. Зв’язківці працювали під потужним артилерійським обстрілом.


12 лютого 1944 р. вони роздислокувалися у Вінк’ятуро. Це було маленьке містечко з дуже наляканими жителями. Владислав Лехович, який у школі добре опанував латину, міг цілком непогано з ними спілкуватися.


Із 18 лютого 1944 р. вони дислокувалися вже в Сан-Джуліано-дель-Саніо. Більшість часу проводили поза табором. Йшли перед військом і прокладали канали зв’язку, без яких було б неможливо координувати будь-які дії.


Владислав Лехович за можливості завжди цікавився історією місць, де перебував. Охоче розмовляв із місцевим населенням. Найбільш допитливими були, як і всюди, діти. Вони залюбки і швидко вивчали нові слова, що звучали незвично, а найохочіше – пісні.


23 лютого вони дислокувалися в Кампо-Бассо. Це було велике стотисячне місто, зруйноване війною. Тут Владислав Лехович надибав дідка, який добре знав польську мову. Виявилося, що той давно працював у Польщі на будівельних роботах у якомусь із палаців князя Радзивілла.


3 березня 1944 р. вони ненадовго повернулися до Сан-Джуліано, а 14 березня переїхали до містечка Канталупо. Розташувалися у великому двоповерховому будинку, який належав багатому мешканцю, що втік разом із німцями. Тут провели Великодні свята. Скинувшись грошима, вони врешті могли зробити ці свята такими, як удома, із сім’єю, – традиційними, зі свяченими яйцями та ковбасою.


19 квітня 1944 р. їх розмістили у Венафро, але не у просторих наметах, а в невеликих, одномісних, розбитих між деревами в оливковому гаю, аби краще замаскувати присутність військ від німецьких літаків і артилерійських снарядів.


Варто усвідомлювати, що цей оливковий гай під Венафро, що виглядав так невинно, насправді був нашпигований складами бензину, амуніції та провіанту, приготованими для початку операції під Монте-Кассіно. Все, що стояло під деревами, старанно накрили маскувальними сітками.


Робота зв’язківців день-у-день ставала все важчою й небезпечнішою. Телефонний зв’язок треба було проводити під обстрілом на територіях, часто замінованих і не завжди правильно позначених саперними патрулями. Дуже обережним потрібно було бути й під час ремонту пошкоджених ліній, адже часто на солдатів зі зв’язку ворог ставив пастки.


6 травня 1944 р. разом із командиром взводу, підпоручиком Станіславом Зємняком Владислав Лехович поїхав оглянути територію, на якій у найближчі дні мав забезпечувати зв’язок. Вони вирушили в напряму містечка Кассіно. Останній відрізок дороги знаходився в німецькій зоні спостереження і прострілювався. Його треба було проїхати на повній швидкості та ще й під акомпанемент завивання й вибухів снарядів. На таких ділянках часто ставили таблички з написами: «Дорога прострілюється. Їдь швидко й не дай себе вбити». Над черговою частиною дороги простягалася маскувальна сітка, яка імітувала зелень прилеглих територій і одночасно прикривала вихідну позицію від очей ворога.


8 травня 1944 р., скориставшись туманом, поляки перемістилися на пагорби біля Мікеле. Вони облаштувалися в ущелині, яка обросла терновими кущами. В’їзд для автомобілів до ущелини потрібно було видовбати кирками у скелястому схилі. У прямій лінії вони були дуже близько до ворога. Було заборонено розмовляти й навіть палити цигарки. На окраїні ущелини поляки побудували собі бункери з мішків із піском, які накрили товстими дубовими балками і шаром мішків, а також замаскували гілками і шматками дерну. Ніч минула швидко: всі, потомлені і спраглі сну, спали, попри близьке відлуння вибухів.


Два наступних дні – знову робота: повзання з кабелем у руці, протягання телефонних ліній до частин, які були вже на позиціях і які їх тільки займали. Часто доводилося це робити під обстрілом.


У переддень атаки Владислав Лехович зустрівся з Антонієм Пєчкою, який служив у зв’язку артилерійського угрупування. Були там також сержант Казімеж Мазуркевич (після війни у 50-х роках працював на цукровому заводі в Пшеворську, а потім у Спілці цукрової промисловості на посаді інспектора) і Юзеф Хшановський.


Коли впали сутінки, артилерія і міномети ворога знову розірвали лінію. Треба було наново, попри втому, висуватися вперед і шукати численні пошкодження. Зворотній шлях освітлювали небаченого розміру світлячки.


Коли після ремонтів вони повернулися до місць нічлігу, прийшли офіцери з наради. Всі перебували у великій напрузі, розуміючи, що має відбутися. Жоден снаряд не впав – ані з однієї, ані з другої сторони. Навіть птахи вмовкли, тільки десь несміливо щебетав один-єдиний соловейко.

 


І раптово загриміли пекельним гуркотом гори й долини – розпочали свій концерт гармати і міномети. Повітря рвало барабанні перетинки, дрижала земля. О 23.00 11 травня 1943 р. розпочався польський розділ битви за Монте-Кассіно, яка стала складовою битви за Рим. Війська союзників затрималися на лінії укріплень – так званій лінії Густава. Навіть після багаторазових спроб не вдалося прорвати німецьку оборону.


Лише в травні розпочався четвертий бій за прорив лінії Густава. Брав у ньому участь також 2-й польський корпус. Він нараховував близько 50 тис. вояків, яким судилося здобувати Монте-Кассіно. Надзвичайно важко було форсувати гори: в них видовбали досить укріплені бункери, які захищали загартовані в боях частини повітряно-десантних дивізій і гірської дивізії СС.


Після артпідготовки штурм розпочала піхота. Всі її атаки німці відбили. На жаль, міномети й кулемети майже дощенту викосили польських солдатів. Черговий наступ, у якому задіяли всі сили, розпочався 16 травня, він тривав усю ніч і наступний день. Кривавий бій точився за кожну п’ядь землі, за кожен скельний виступ. Потрібно було сходити вгору по трупах побратимів і бункер за бункером здобувати скельні гнізда.


18 травня 1944 р. над вершиною замайорів польський прапор. Завершенням операції стало здобуття 25 травня 1944 р. гори Монте-Кассіно і містечка П’єдімонте. Це була дуже дорога перемога. В перших рапортах йшлося про 924 вбитих солдатів і офіцерів, 2930 поранених і близько 100 безвісти зниклих (кількість зниклих потім зросла).

 


Про битву за Монте-Кассіно написали вже багато сторінок. Проте всю неосяжність переживань може відтворити той, хто це все бачив, хто в цьому брав безпосередню участь. Гуркіт гармат, мінометів, постійне дрижання землі під ногами, стогони і крики молоді, яка помирала в муках, тіла, розірвані на шматки, останні миті життя. Всі обличчями звернені до монастиря на вершині. Всі серед зелені на гірських схилах, почорнілої від диму і вогню, й розквітлих червоних маків у долинах. Це звідси пісня про ті червоні маки. Проте в той час Монте-Кассіно мало трупний запах, все дихало жахом.


У боях брали участь солдати родом із Пшеворська, Перемишля й околиць, багато тих, хто до війни жив на Сході. Не всім судилося повернутися додому. «Дехто поліг у наступній фазі війни, частина залишилася на чужині. Час від початку бою був для зв’язківців винятково виснажливим. Ми не знали ні дня, ні ночі. Люди падали від втоми. Тоді їх міняли такі самі знесилені товариші, які ще могли викресати із себе таке потрібне зусилля, бо гра йшла за найбільшу ставку – за життя», – згадував Владислав Лехович.


23 травня 1944 р. Владислав Лехович разом із кількома товаришами, виконуючи службове завдання, опинився на верхівці здобутої гори. Від руїн монастиря віяло дивною величчю. Із напівзавалених підвалів тягнуло зловісним мороком і запліснявілою задухою. Проте в підвали заходити було заборонено – командування побоювалося, що німці могли їх замінувати. Навколо монастиря – трава й дерева, спалені вогнем, земля, розрита снарядами й завалена залізом і сталлю. Потім вони вирушили до самого міста Кассіно. Його теж зрівняли з землею, всюди виднілися рештки квартир, магазинів, поламаних меблів, із яких зробили барикади, та павутина різноманітних мінних кабелів і телефонних ліній. Усю територію містечка засипало залізяччям так, що важко було поставити солдатський черевик на рівній землі. Після війни Кассіно відбудували, власне, за рахунок цього брухту бронзи, міді та сталі.


30 травня 1944 р. – після змотування і перевірки телефонного кабелю та ремонту пошкодженого обладнання відпочинок у Венафро. Частину війська, зокрема зв’язківців, перевели через два дні до Вінк’ятуро. Тут місцевий парох подякував польським солдатам, які ходили до місцевих костелів і брали участь у месах. Таке ставлення до релігії сприяло поверненню до храмів вірян, розчарованих і втомлених війною.


Спогади Владислав Леховича опрацювала Данута ВЄЛЬГОШ

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ІЗ ПШЕВОРСЬКА ДО РАДЯНСЬКИХ ТАБОРІВ

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ЦЕ БУВ ІНШИЙ СВІТ. ЧАСТИНА 2 

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ ІЗ БРАТОМ. ЧАСТИНА 3

 

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Конкурси, фестивалі, заходи

 

gaude2017

 

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1