Статті

Третя частина спогадів Владислава Леховича з Пшеворська присвячена реорганізації Бригади карпатських стрільців, останній зустрічі з братом, Тадеушем Леховичем, та навчанням за участю генерала Владислава Сікорського.

Рано-вранці 20 вересня 1942 р. військова частина Владислава Леховича виїхала в напрямку Суецу, де на неї очікував корабель індійських ліній. Це вже не був англійський «Ліверпуль». Панувала тут тиснява й задуха, лише офіцери мали трохи кращі каюти. Щоби чим-небудь зайняти солдатів, кілька разів на день влаштовували навчальні тривоги. Потрібно було вишикуватися у визначеному для взводу місці на кораблі, мати при собі зброю, сухпайок у рюкзаку та рятувальні жилети. Корабель ішов у напрямку Адена Індійським океаном, який у той час був дуже небезпечним через авіацію та підводні човни противника.

До Адена солдати прибули 23 вересня, тобто на день пізніше, ніж планувалося. Запізнення було спричинене тим, що в корабель поцілив німецький підводний човен і пошкодив ніс судна.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:ВІН БУВ БРАТОМ МОГО ДІДУСЯ 

Вимушене вивантаження в Адені на машини, що вже чекали на польських солдатів, відбувалося у страшенну спеку. До того ж командири підганяли солдатів, усе відбувалося у великому поспіху. Колона вирушила і, проїхавши десь 18 англійських миль, дісталася до табору, розташованого в пустелі. Його оточувала огорожа з колючого дроту, адже там мали розміщувати в’язнів. На щастя, до нього імпровізованим трубопроводом була проведена вода. Перші з тих, хто скористався цією водою, обпеклися, настільки вона була гаряча. О цій порі року температура в Адені могла сягати навіть 70 градусів за Цельсієм. Постій у таких умовах тривав цілий місяць.

Недільна поїздка на месу до костелу в Адені була нагодою оглянути місто. Жителі Адена, які мали негативний досвід спілкування з англійцями, спочатку ставилися до поляків із недовірою. Однак їхня думка швидко змінилася. Нерідко відбувалися візити й частування – із цілком очевидною антипатією з англійської сторони. Під час перебування в місті одного разу перепустку Владиславу Леховичу виписав поручник Станіслав Шиманський.

На запрошення арабських шейхів теперішнього Ємену влаштовували прийоми на свіжому повітрі в бананових гаях. Пити подавали воду з льодом, їсти – баранину з рисом і родзинками. Виделок не давали. Їжу, за місцевим звичаєм, споживали руками, а воду в чашах, подану раніше, використовували як для пиття, так і для миття пальців.

Офіцерів приймала аденська місцева англійська еліта, їхні сім’ї та родини місцевих заможніших правителів. Для такої нагоди офіцери мусили вдягатися в парадні мундири. Для сімей, які влаштовували ці прийоми, особливо дітей, вони були свого роду різноманіттям, тож справляли неабияке враження.

28 жовтня 1942 р. солдатів завантажили на французький корабель під назвою «H. T. Felix Roussel». Кільком молодшим офіцерам і рядовим із так званим цензом (тобто тим, хто мав зданий екзамен зрілості або звання магістра), зокрема й Владиславу Леховичу, доручили обов’язки квартирмейстерів – вони мали знайти постій для своїх частин.

Корабель плив під охороною міноносця вздовж узбережжя Оману. У ці води заходили німецькі підводні човни. Ормузьку протоку пройшли на сході сонця. Корабель спокійно оминав узбережжя мису Договірного Оману, низку різної величини острівців, а після проходження через загороджувальні сіті та мінні поля опинився майже на місці призначення, у Перській затоці. Всі були повністю зібрані й готові до сходження на сушу. Мабуть, щось пішло не так, адже в останню хвилину поляків відправили іншим шляхом. До Басри корабель увійшов каналом біля устя ріки Шатт-ель-Араб. Усіх вразив пейзаж навколишніх теренів, адже за Біблією це були землі, на яких жили Адам і Єва. Це була територія легендарного раю.

Разом із військом подорожувала їхня улюблениця, мавпочка Бася. Солдати різних частин заводили різноманітних тварин. В історію польського війська ввійшов тільки ведмідь Войтек, але таких звірів було багато. Мавпу Басю купили в екіпажу корабля «Варшава». Безтурботна тварина жила собі спокійно, була дуже пустотливою, але й розумною. Вона вміла акуратно складати одяг, але мала й негативні риси, про які спочатку ніхто не знав. Бася любили присвоювати дрібні речі, а потім ховати їх. Про клептоманію загальної улюблениці стало відомо випадково. Двоє солдатів, звинувачуючи один одного у крадіжці грошей, під час зʼясування стосунків перекинули намет. Коли вони його знову розбивали, знайшли закопані в піску гроші. Бася теж мстилася, якщо її хтось ображав. Вона кидала в кривдника, наприклад, гнилі апельсини або плювалася.

Покинувши корабель, 7 листопада 1942 р. польські солдати дісталися табору. Треба було розбити намети і впорядкувати весь табір, розміститися. Клімат на цих теренах важко назвати лагідним. Удень – сонячна спека, яка випалює все, а вечори, ночі та ранки діймали різким холодом і вітром. До того ж аж роїлося від різноманітних комах та змій. Значні добові коливання температур ставали причиною тяжких захворювань солдатів. Бронхіти й запалення легень були звичайним явищем. Захворіла на запалення легень також Бася. Незважаючи на великі зусилля лікарів, її врятувати не вдалося. Всі солдати дуже за нею тужили. Басю поховали з почестями і з запасом бананів, привезених з Адену, які були її улюбленими ласощами.

На Бригаду карпатських стрільців чекало переформування. Частина зв’язківців мала влитися до 3-ї дивізії карпатських стрільців, що саме формувалася, а частина – стати ядром 5-ї кресової піхотної дивізії та 11-го батальйону зв’язку корпусу.

14 листопада 1942 р. Владислав Лехович опинився в 11-му батальйоні зв’язку в місці дислокації Кізіл-Рібат. Командувачем зв’язку корпусу став полковник Мечислав Залеський. Командиром 11-го батальйону зв’язку – підполковник Евгеніуш Лисак. Командиром 3-ї дивізії карпатських стрільців – майор Генрик Нєдзялковський, 5-ї кресової піхотної дивізії – майор Мар’ян Ціммер. Командиром роти Владислава Леховича був поручник Шиманський, а пізніше – майор Броніслав Маховський, командиром взводу – поручник Станіслав Зємняк, його заступником згодом став підпоручник Яблонський, старшим сержантом у взводі був Александр Пшигурський.

Розпочалася тяжка праця в несприятливих кліматичних умовах. Треба було освоїти нове спорядження, більш механізоване, здобути цілковиту вправність у роботі з ним вдень і вночі.

Під кінець грудня Владислав Лехович отримав відпустку, під час якої відвідав товаришів по службі в Мосулі. Більшість жителів цього міста становили мусульмани, близько 22 тис. були християнами, десь із 4 тис. – євреями. Із цікавіших споруд там були костел Святого Гіацинта Одровонжа, кафедральні собори, зокрема один із ІХ ст., мечеть Джамі-ель-Кабір, турецька цитадель Баш-Табія, руїни палацу Бадр-ед-Дін. Євреї мали в Мосулі п’ять синагог, а під однією з них містилася печера Іллі. Ці євреї пишалися тим, що були потомками родів, які пережили вавилонську неволю. Вони працювали за різними професіями, але більшість займалася купецтвом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:СПОГАДИ ЗИГМУНТА ВІРПШІ ПРО ВОЛИНЬ, СИБІР І КАЗАХСТАН 

Оскільки розпочалася дощова пора року, потрібно було перенести намети на вищі терени. Через це Владислав Лехович мав раніше повернутися з Мосула, однак на зворотному шляху в нього було достатньо часу, аби оглянути Багдад. Захоплювали невеличкі арабські кав’яреньки в провулках, що пахтіли кавою, ваніллю, іншими незнаними приправами й медом. Владислав Лехович блукав старим і новим містом, насолоджувався прекрасним гаєм над річкою, пальмовим лісом у середмісті, який тут був за парк і місце відпочинку. Любувався також арабськими будівлями й вузенькими вуличками, палацами нафтових компаній, монументальним мостом через Тигр.

До табору повернувся втомленим. Сидячі місця вже були зайняті офіцерами, які верталися від своїх любок і в деталях їх обговорювали. Вихвалялися, якими способами вони тримають солдатів у покорі.

Із власних спостережень Лехович знав про випадки, коли інженери й навіть доктори юридичних наук були звичайними писарчуками, а доктори медицини – санітарами. Це було неприпустимо в американських або англійських частинах, тож вони, користуючись таким станом речей, переманювали деяких цінних висококваліфікованих спеціалістів. Частина старшого офіцерського складу звикла до прусської муштри й не дуже дбала про здоров’я солдатів. Наприклад, вони проводили непотрібні шикування в повному обмундируванні на пекучому сонці. Тож не дивно, що більшість солдатів мріяли служити у Бригаді карпатських стрільців, де генерал Копанський заборонив обтяжувати солдатів безглуздою активністю. Він дбав про людей, розумів, наскільки їм важко. Це не зменшувало їхню боєздатність – навпаки, завойовуючи їхні серця, генерал суттєво підняв моральний дух.

12 січня 1943 р. Владислава Леховича відвідав його брат Тадеуш Лехович. Він дістався автостопом із Ханакіна, де перебував у службових справах. У нього було більш пристойне життя. Він був офіцером, який добре знав кілька європейських мов, зокрема англійську та французьку, працював в інтендантській службі Організаційного центру армії. До його обов’язків входили налагодження та забезпечення діяльності таборів для цивільних родин із дітьми і шкіл для неповнолітніх в Ірані та Єгипті. В Іраку він затримався всього на кілька днів перед виїздом на довший час до Тегерана, а потім до Каїра. Це була їхня остання в житті зустріч. Потім до кінця життя вони лише листувалися.

Задушливе повітря ночами робило неможливим сон під опущеною москітною сіткою. Люди не витримували й піднімали її. Це було дуже невідповідально, адже так вони наражилися на укуси комарів, що розносили малярію, яка почала страхітливо розповсюджуватися, хоч усі й приймали хінін або мепакрин. Саме через цю хворобу в лютому 1943 р. Владислав Лехович разом із групою хворих товаришів опинився в польовому госпіталі № 3. Під час перебування у шпиталі він дуже здружився з Юзефом Закшевським, який після війни оселився в Канаді. У пам’яті зберіг також шпитальну медсестру Яніну Квапіс, яка віддано виконувала свої обов’язки.

Неділя була завжди святом, бо після обов’язкової меси відбувалися матчі з футболу або волейболу. Натомість не було жодних інших розваг, наприклад книг. Часом приїжджала театральна трупа з Юзиком Бєлявським, Льопеком Круковським, Людвіком Лявінським, Ядзею Анджеєвською та Ренатою Богданською.

Іракська пустеля складається зі скель і глини. У березні вона вкривається різнобарвними квітами, а в травні стає лише жовтим піском, який обпікає ступні. Вдень солдати носили коркові шоломи й шорти, а вечорами потрібно було вдягати довгі штани для захисту від комах. Вечорами пронизливо вили шакали, аби вночі поступитися попискуванню пустельних щурів і ящірок. Для того, аби не пітніти, треба було приймати сольові таблетки. Ще однією єгипетською карою була маленька мушка, яку називали «папатачі». Її укус викликав високу температуру, яка могли тривати навіть тиждень.

Надзвичайно докучливими були хамсини – сильні вітри, які дули часто по кілька годин. Непризвичаєний європеєць за два дні до буревію відчував його прихід. Людину до такої міри охоплював депресивний стан, що навіть після його припинення важко було повернутися до фізичної та психічної рівноваги. Результатом цього пустельного психозу, поєднаного, звісно, і з іншими чинниками, була низка самогубств як серед солдатів, так і офіцерів. Це призводило до бунтів, бо люди не могли витримати постійного марширування в таких умовах, бігу на місці, копання окопів у піску та наступного їх засипання, шурування до блиску спеціальною пастою консервних банок, щоб потім знову покрити їх кіптявою за допомогою нафтового диму, аби важче було їх відчистити.

У першій половині травня Владислав Лехович із кількома земляками побував у танкових частинах, щоби відвідати Вінцента Шуляра з Мацькувки та недалеко від нього – двох сестер Жепувн із Пшеворська.

22 травня 1943 р. відбулася чергова зміна місця дислокації – табір перенесли до Кіркука, неподалік від нафтопереробного підприємства. Цьому заводу загрожували напади курдських партизанів, яким німецька сторона літаками поставляла сучасну зброю. Спочатку важко було призвичаїтися до всюдисущого міцного запаху тухлих яєць, типового для природного газу. Так сталося, що Владислав Лехович через нього ще й постраждав. У зашнурованому наметі накопичився газ, а коли Владислав запалив сірника, газ вибухнув і відкинув його на кільканадцять метрів – на щастя, в пісок. Трохи його обпекло й закоптило. Намет, підхоплений сильним поривом, згорів в один момент, як папір.

Під кінець травня на Центральний Схід приїхав головнокомандувач, генерал Владислав Сікорський. У перші дні червня він брав участь у великих військових навчаннях. Спостерігав за ними в бінокль з узгір’я, на якому попередньо облаштували бункер із глибоким, щонайменше на два метри, входом зі сходами. Владислав Лехович обслуговував телефон головнокомандувача. Генерал Сікорський, так само, як і британський бригадир, що його супроводжував, не скористався цим бункером. У ньому перебувала вся інша свита разом із генералом Андерсом. Під час килимового артобстрілу, який проходив для прикриття наступу піхоти, неподалік від генерального командувача упав, зарившись у пісок, випадковий снаряд, проте він, на щастя, не вибухнув. Усі страшенно перелякалися, роздзвонилися телефони.

5 липня 1943 р. надійшло офіційне повідомлення про смерть генерала Сікорського. Аж не вірилося: для всіх солдатів, для всіх цивільних на Близькому Сході він був як батько. Багато хто не вірив, що це випадковість. Поширювалося багато польських коментарів на радіостанціях, що вели мовлення польською мовою. В офіційних повідомленнях ніхто не відкидав жодних чуток і теорій змови.

Спогади Владислава Леховича опрацювала Данута Вєльгош

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ІЗ ПШЕВОРСЬКА ДО РАДЯНСЬКИХ ТАБОРІВ

СПОГАДИ ВЛАДИСЛАВА ЛЕХОВИЧА: ЦЕ БУВ ІНШИЙ СВІТ. ЧАСТИНА 2

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1