Статті

Lechowicz Wladyslaw 1

Владислав Лехович, син Вінцентія і Марії, народився 17 червня 1909 р. у Пшеворську. Про те, що доля кине його в далекі, довголітні поневіряння, йому навіть наснитися не могло, хоча замолоду він мріяв пізнати незвідані, чужі краї.

 


Усе це сталося через братову дружину, яка 19 лютого 1940 р. несподівано з’явилася у Пшеворську. Новини, привезені нею з Варшави, де вона постійно проживала, були не найкращими для всієї сім’ї. Старший брат (Тадеуш Лехович, – ред.), від якого вже досить довго не було жодних звісток, якимось дивом дав знати, що лежить хворий у шпиталі табору для військовополонених у Радивилові біля Бродів і дуже просить про допомогу.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ВІН БУВ БРАТОМ МОГО ДІДУСЯ

 

Спонукуваний братніми почуттями, Владислав залишив жінку з дітьми на ласку й неласку долі та вирушив у невідоме. В той момент він думав лише про те, щоби порятувати брата. Кордон перетнув тієї ж ночі в Мунині. Він хотів дістатися залізничної станції в Сурохові, а потім до Львова. Однак сталося так, що він пішов у напрямку Рави-Руської. Змучений, заснув десь, прикрившись від снігу. Не усвідомлював, що за ним уже вирушила погоня. Його схопили в передмісті Рави-Руської. Після попереднього допиту в місцевій комендатурі його відправили в Перемишль. Там він потрапив до невеликої камери, де була неймовірна тиснява. Вже перші допити утвердили його в переконанні, що на волю йому не швидко вдасться вийти. Владислава Леховича звинуватили не лише в нелегальному перетині кордону, але й у шпигунстві. Допити, мізерне харчування та всі інші обставини довели його до дуже поганого стану. Він був слабкий, ледве тримався на ногах.


Перед Великодніми святами Владислава Леховича запхали до поїзда, у вагон для худоби, і з багатьма іншими в’язнями повезли через Львів і Кам’янець-Подільський до Дніпропетровська. Прибули туди у Велику суботу. Після того, як були залагоджені облікові формальності, в’язні отримали їжу. Владислав потрапив до камери № 10. Там він зустрів жителя Сеняви Владислава Новака (брат Клеменса Новака, – авт.), родом із Пшеворська. У камері, дещо «комфортнішій», ніж у Перемишлі, разом перебували 40 осіб. Більшість із них становили люди середнього віку, переважно добре одягнені, до яких часто зверталися «пане адвокате», «пане докторе», «пане професоре». Вони вели між собою наукові дискусії, які рано чи пізно закінчувалися на темі їжі.


На допити в’язнів возили спеціальними автомобілями, а між тим були прогулянки, так звані проходки. На одному з таких допитів Владислава Леховича запитали про те, чи знає він Владислава Порембного з Пшеворська. Після чергового допиту його викинули через вікно. Він не вбився лише тому, що під вікнами лежало якесь сміття, але зуби все ж повибивав.

 

 

У кінці серпня 1940 р. оголосили вироки одразу всім в’язням – по три, п’ять і вісім років. Владислав Лехович отримав найбільший термін як звинувачений у шпигунстві. Почався рух, в’язнів розсилали в різних напрямках до трудових таборів. Разом із групою засуджених поляків і росіян Владислава відправили до табору примусових робіт поблизу Ухти (зараз Республіка Комі). Там вони працювали, обслуговуючи старі нафтові свердловини, або на лісоповалі.


Тему харчування детальніше висвітлювати не буду, адже вона й так загальновідома. Як і всюди, там існував «тіньовий» обіг продуктів. Це підказало план втечі. Владислав вимінював на сухарі все, що мав, усі речі, які становили хоч яку-небудь цінність. Утрьох утекли в тайгу. Єдиний план, який мали, – йти на південь. Через шість тижнів переходів, зголоднілого і хворого, його схопили й відправили в табір. Там він постав перед судом, який додав до восьми ще три роки. Як утікача Владислава перевели в табір особливого режиму. Так він опинився у штрафному таборі № 5 в поселенні Асфальтитовий рудник на тяжких роботах у копальні асфальтиту.


Асфальтит – це затверділа похідна нафти, використовується як складник автомобільних лаків. Його вартість у ті часи, як говорили ув’язненим, була дуже високою і становила 5 рублів золотом за 1 кілограм. Асфальтит видобували тоді тільки в Радянському Союзі та США в невеликих кількостях. Тяжка фізична праця, 50-градусні морози, полярна ніч, сніжні замети висотою понад 2 метри, періодичні поривчасті бурі, шкарбани зі старих автомобільних покришок і постійний голод. Навесні та протягом короткого літа замість холоду з’являлася інша тортура: мошка, яка обліплювала кожну неприкриту ділянку тіла. Він вижив завдяки провидінню й тому, що траплялися добрі люди.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: СПОГАДИ ЗИГМУНТА ВІРПШІ ПРО ВОЛИНЬ, СИБІР І КАЗАХСТАН

 

Після підписання в липні 1941 р. договору між СРСР і польським еміграційним урядом у Лондоні полякам, які перебували в радянських таборах і в’язницях, оголосили амністію. Владислав Лехович міг вирушити добровольцем до Армії Польської в СРСР після того, як йому видали документи і скромний провіант у дорогу. Їхали більшою групою. Залізничним транспортом – до Архангельська, потім кораблем – до Котласа, аби потім знову залізницею через Кіров і Свердловськ дістатися до Челябінська. Там Владислав мав дводенну зупинку й міг відпочити після тяжкої подорожі, під час якої в нього відкрилася шлункова кровотеча, викликана загальним ослабленням організму. Про нього подбала лікарка, яка чергувала на станційному санітарному пункті. Вона забрала його до себе додому, дала йому одяг та білизну, що залишилися після її чоловіка (дідусь не пам’ятав, а, може, не хотів сказати, як її звали). Чоловік тієї жінки був пілотом і загинув на фронті.


До Тоцького, де формувалася Армія Андерса, Владислав через Уфу, Куйбишів, Оренбург добрався пізньої ночі. Очікуючи дня, поляки, які сходилися на площу перед станцією, розповідали один одному свої пригоди. Зранку станція Тоцьке виглядала дуже мальовничо. Майоріли прапори: радянські, французькі, англійські, американські й польські.  Дорогу до табору вказували солдати з біло-червоними пов’язками на рукавах. У брамі в темно-синьому мундирі з портупеєю стояв офіцер поліції. Табір мерехтів тисячами вогнищ, біля яких грілися однаково одягнені й оголені люди з казанками для приготування страв.


19 вересня 1941 р., попри загальне виснаження, опухлість від голоду та незадовільний стан здоров’я, військова комісія визнала Владислава Леховича придатним до дійсної військової служби та направила до підрозділу зв’язку у званні єфрейтора. Поселили його в дерев’яному бараці, неподалік від кухні, що часом давало можливість отримати добавку, як щось у казані залишалося. Велика частина людей жила в наметах. Варто пам’ятати, що в ті часи солдатські пайки не дуже відрізнялися від тюремних, крім того, ще треба було проходити різноманітні тренування та заняття. Військо в той час брало на своє забезпечення також цивільних, які перебували в СРСР: жінок, дітей, старших осіб, які не могли проходити службу чи працювати.

 

 

21 вересня 1941 р. був для Владислава Леховича днем незвичайним і радісним – він зустрівся з братом Тадеушем, до якого спішив на допомогу в лютому 1940 р. Під час польової меси упізнав його здалеку, ззаду, по фігурі, рухах, насамперед по вухах, серед тисячі інших одягнених у форму людей.


Владислав Лехович згадував також про інших земляків, які прибули до Війська Польського з різних куточків СРСР. Це були:


– із Пшеворська: Ян Юркевич, Тадеуш Стопа, Францішек Маєвський, Юзеф Пеньонжек, дві сестри Жепувни;


– із навколишніх пшеворських сіл: Стефан Стафєй і Ян Войтас із Горлічини, Анджей Божек, Францішек Броневський і Хрусцєль із Гнєвчини, Юзеф Остшивільк із Міроціна, Антоній Пєчко з Гженски, Юзеф Уберман, Францішек Кіянка і Гжибовський із Дембова, Пілат із Маркової, Станько з Гаці, Вінценти Шуляр із Мацьківки, Міхал Щепанський, Станіслав Римаж і Носек з Ужейовіц, Ян Ліхтарський із Манастежа, Ян Вільк із Сєтечі, Ян Чешик, Янджей Боньовскі з Глоговця, Марцін Чешик із Триньчі, Ян Цебуляк із Гожиц, Юзеф Хмура з Сєдлєчки, Юзеф Плахта з Каньчуги.


Напевно, були там й інші люди з Пшеворська та околиць, але їхніх прізвищ дідусь не запам’ятав і не записав. Треба згадати ще Юзефа Убермана з Дембова, котрий працював у пекарні. Він був підлеглим поручника Романовського, Бугайського та Балуша.


Окрім звичайних навчань і штудіювання військового статуту, треба було забезпечити дровами кухню, бараки й намети. Їх носили на спинах з лісу. Питну воду возили діжками. Сніг дуже ускладнював ці завдання. Люди відморожували собі руки й ноги, хворіли, адже в більшості організми були виснажені.


12 грудня 1941 р., у снігу вище кісточок, відбувся парад із нагоди приїзду головнокомандувача, генерала Сікорського. Його супроводжував генерал Жуков (пізніше маршал). Марширували ще в радянських чоботях з онучами і в хутряних шапках із бляшаним орлом. Мундири і плащі були англійські, а на руках замість рукавичок – шкарпетки. Все через те, що серед тисяч тюків з одягом, які привезли з Мурманська, важко було знайти тюки з рукавичками. Під час перебування генерала Сікорського дотримувалися особливих заходів безпеки. Після свого прибуття генерал наказав призупинити військові навчання у зв’язку з морозами, які сягали до -50 градусів за Цельсієм. Солдати ходили тільки до лісу за дровами, адже треба було безперестанку палити в буржуйках, удень і вночі, аби не замерзнути. Найгірше було солдатам, які жили в наметах. Ці намети частково вкопували в землю. Зсередини на тканині осідав іній, і часом він відпадав цілими шматками на спальні місця, намочуючи й так вологі від людського дихання ковдри.

 

 

Різдвяні свята, які солдати проводили в товаристві земляків, з одного боку внесли розмаїття в монотонність важкого життя, а з другого – викликали ще більшу тугу за рідними. У Вігілію Владислав Лехович зустрівся з майором Банашаком, командиром запасного батальйону зв’язку. Вони зналися ще з довоєнних часів. Майор повідомив, що Червоний хрест передав вісті рідним Владислава у Пшеворську.


Тим часом прибували чергові складові військової форми. Врешті військо було обмундироване з ніг до голови. Дуже раділи всі вовняній білизні і светрам, адже вони допомагали переносити морози, які ставали ще сильнішими. Вільний час присвячували поглибленню знань – армійських і загальних. Оскільки літератури не вистачало, читали вголос. Учили теж писати неграмотних. Ініціатива бараку отримала підтримку командування, подібні курси рекомендовано було організувати у всіх частинах у Тоцькому.


У першій декаді січня 1942 р. командування викликало Владислав Леховича для проходження вступних іспитів, які мали здати кандидати на навчання у школі прапорщиків. Іспити він склав на п’ятірку. На його думку, це був нескладний екзамен, який вимагав середньої теоретичної підготовки та елементарної обізнаності в літературі.


Перебуваючи в організаційному центрі армії, Владислав довідався про те, що польські частини планують перевести в околиці Ташкента.

 

Спогади Владислава Леховича опрацювала Данута Вєльгош

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЦИПРІАН ЛІБЕРА. ЗАЛИШИВСЯ ПІСЛЯ НЬОГО ЩОДЕННИК

У РІДНІЙ СТОРОНІ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Конкурси, фестивалі, заходи

 

gaude2017

 

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1