Статті

17 Walentyna Wirpsza z dziećmi Kazachstan Północny

Першу частину спогадів професор Зигмунт Вірпша, який народився 1928 р. в Рівному, закінчив на тому, що 13 квітня 1940 р. його сім’ю запхали до потяга й вивезли в Сибір. Сьогодні пропонуємо Вам другу частину, яку автор назвав «Сибір – Північний Казахстан».

 

Потяг доїхав до станції Булаєво Транссибірської магістралі. Із цієї станції нас перевезли на 25 км далі (від залізниці), до села Зарослоє, там висадили й залишили: далі розбирайтесь самі, як умієте. Околиця була лісостепова, ліски навперемін зі степом, і лежала у вузькій смузі чорноземної зони. Далі на північ була тайга, а на південь – степ. Тимчасово ми поселилися в кімнаті в хаті одного з місцевих мешканців. Через кілька тижнів нас переселили до землянки, яка раніше, мабуть, була складом чи зерносховищем. Ми тіснилися там увісьмох десь на 16 кв. м. Стіни землянки були, як сито, продірявлені мишачими норами. Миші з тих нір ганяли по підлозі і часом їх можна було зловити голіруч. Одні миші мали довгі хвости й могли вкусити. Інші мали короткі хвостики і жили в полі (наприклад, під солом’яними скиртами), то вони, навіть якщо їх зловити руками, не кусалися. Ми з ними гралися.


У селі Зарослоє нас було близько десяти польських сімей, зокрема десь із десяток молоді до 17 років. Ми ходили разом до листоноші, очікуючи на листи з дому, з Польщі, які він міг привезти ввечері.

17 Walentyna Wirpsza z dziećmi Kazachstan PółnocnyВалентина Вірпша з дітьми: Зигмунтом, Єжи та Іреною. Приїзд до Північного Казахстану.

 

18 Wieś Zarosłoje w Północnym KazachstanieСело Зарослоє в Північному Казахстанi. Група засланців у землянці. Зигмунт Вірпша – перший справа. Над ним мама, Валентина Вірпшa. 1940 р.


Узимку морози доходили до -50, а влітку – спека до +40. У селі були три джерела води. Одне – криниця на другому кінці села, дуже глибока (понад 30 м) із солонуватою водою. До цієї криниці хтось колись укинув дохлого щура, який там розкладався. Друге джерело – мілке, з підземною водою – було неподалік. Третім джерелом були водойми, які залишалися після танення снігів; на них ми витискали воду з болота. Після того, як розтанули винятково глибокі в 1940 р. сніги, між селом і лісом утворилося величезне озеро, другий берег якого було ледь видно. Вода в цьому озері була жирною (через чорнозем), мала жовтий колір, і в ній аж роїлося від різної живності. Ми черпали воду з того озера. Щоб нею скористатися, ми проціджували її через марлю, на якій завжди залишалася маса планктону, що аж клубочився. Найбільше нас цікавили личинки облямованих плавунців. Вони мали форму броньованої сигари завдовжки 10 см, із пласкими головами, що закінчувалися двома великими серпоподібними щелепами, якими вони полювали на своїх водних жертв. Ми влаштовували поєдинки двох екземплярів у склянці води. У полі нам траплялися нори, засновані біля входу павутиною. У них чаїлися тарантули. Вони нас цікавили, й ми розробили метод витягування їх із нори. Коли ми знаходили нору тарантула, наливали в неї воду з відра. Тарантул, утікаючи від води, задкував аж до самого краю нори. Тоді ми втикали патичок нижче краю і викидали павука на поверхню. Звісно, весь час треба було слідкувати, щоб він тебе не вкусив. Раз ми спробували влаштувати поєдинок між тарантулом та мишею і вкинули мишу до нори тарантула. На жаль, після того, як ми розкопали нору, не знайшли ані миші, ані тарантула.


У той період у нас було дуже багато часу на блукання околицями. Єдиним нашим завданням було постачати з лісу дрова для опалення. Одного разу, вештаючись околицями, ми наткнулися на балку, а в ній – ціле стадо дохлих, смердючих свиней.


Наша землянка була не дуже придатною для зимівлі, тому ближче до осені ми знайшли собі на другому кінці села нічийну жердянку й оселилися в ній увосьмеро. Жердянка була збудована наступним чином: стіни зведені з жердин, укладених парами навперемін, а простір між ними виповнений сухим кізяком і землею. Двері були нещільними, взимку потрібно було постійно палити грубку, та й то під ранок вода у відрі часом замерзала. Жердянка мала «підпілля», де гніздилися хмари бліх. Коли одного разу ми витягнули повсть, яка слугувала підкладкою в ліжку, і оглянули її, то помітили, наскільки вона всіяна крапочками закопаних у ній бліх. Ми намагалися потовкти їх на пеньку обухом сокири.


Обіч жердянки був «амбар», покладений на зруб, у якому ми зберігали й рубали дрова. Ми купили собі велике залізне ліжко і спали на ньому вчотирьох: мама Валентина і нас троє – Зигмунт, Юрек і Реня. Надя і Вацек Завістовські спали на величезній скрині, яку вони привезли із собою і де містилися всі їхні пожитки. Спочатку з нами жили ще двоє дівчат, старша з яких працювала колись у батьковому магазині «Горинь» у Рівному. Тепер ми брали воду із глибокої криниці із солонуватою водою і врешті звикли до її смаку настільки, що несолонувата вода здавалася нам несмачною. Інколи ми ходили на закупи і продаж – 25 км туди й назад до станції Булаєво. Ми жили як торговці з продажу речей, які привезли із собою. Але потім речі скінчилися.


Минула зима 1941–1942 р. Ми переїхали на станцію Булаєво й там оселилися у знятій кімнаті. Мешкали там недовго. У пам’яті залишилися їжак, який ходив і тупав по кімнаті, а також постійні гудки локомотивів Транссибірської магістралі. Ми намагалися заробити там пару рублів: робили бутерброди і продавали їх під час зупинок поїздів на станції. Охочих завжди було багато.


Після підписання угоди Сікорський-Майський із табору нарешті повернувся батько й ми зібралися до виїзду потягом на південь. Ми їхали через Омськ, Новосибірськ, Барнаул, Алма-Ату, Джамбул, Чимкент до Ташкента (Узбекистан).


У Ташкенті було дуже багато народу й важко було щось дістати, тому батько подався на призовний пункт Армії Андерса, а ми повернулися до Джамбула, до Південного Казахстану. В Армії Андерса батькові видали документи на виїзд із військом до Тегерану. Коли батько захворів на тиф, його вивезли до Персії непритомного. Документи він тоді передав одному сержантові, який їхав у наші сторони. Сержант заїхав до нас, передав вітання від батька, а документи продав. Ось так ми залишилися в Джамбулі на найближчі чотири роки. Ті, що виїхали з Армією Андерса до Персії, могли потім за посередництвом UNRRA (з англ. – Адміністрація допомоги і відбудови Об’єднаних Націй, – ред.) направлятися, куди захочуть: до Австралії, Південної Африки, Індії або ще куди-небудь. (Продовження тут).

 

Зигмунт ВІРПША
Фото із сімейного архіву Зигмунта Вірпші

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

СПОГАДИ ЗИГМУНТА ВІРПШІ ПРО ВОЛИНЬ, СИБІР ТА КАЗАХСТАН. ЧАСТИНА 1: ВОЛИНЬ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Конкурси, фестивалі, заходи

 

gaude2017

 

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1