Статті

Їй 95 років. Із нагоди її дня народження в кременецькому костелі Святого Станіслава, мученика, 16 листопада звершено месу. Не забули цю дату члени правління Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького. Усі побажання ювілярка приймала з усмішкою на лагідному, спокійному обличчі.

Ця розповідь – про Зеновію Сважинську, дочку Зеновія й Олександри Глушенків, що народилася 1922 р. у Сквирі під Києвом. Вона пережила роки, сповнені зреченнями і жертвами, трагічними життєвими випробуваннями – величними і звичайними людськими. Це людина великого серця, неймовірно працьовита, самодостатня, напрочуд організована та жвава. Вона веде активне життя: завжди присутня в костелі, бере участь у зборах, імпрезах, фотографує й пише щоденники, багато й цікаво оповідає. Наші священики обожнюють слухати пані Зеновію та розмовляти з нею. Її життя полягає в безустанному служінні, навіть самопожертві заради близьких і знайомих. На додачу це особа стримана, скромна й дуже зичлива до всіх, хто її оточує. А болячки в такому віці? Та хто їх не має! Вона наполегливо й результативно з ними бореться. Не говорить про них багато. Феномен людини, яка живе серед нас! Таких людей рідко можна зустріти в теперішньому світі. Ми захоплюємося пані Зеновією та запитуємо себе: «Звідки в такій маленькій і делікатній особі стільки життєрадісності й витривалості на крутих життєвих стежках?» Вона володіє вродженою мудрістю, обачністю і благодаттю Провидіння – Господь Бог беріг її для добрих діл.

Зеновія Сважинська ходила до школи в Білій Церкві. Ще 10-річною на власні очі бачила, як на вулицях міста підбирали трупи людей під час Голодомору 1932–1933 рр. Батько її працював у цегельні й так-сяк забезпечував тоді сім’ю. Після закінчення середньої школи Зеновія вступила до педагогічного інституту в Києві на факультет української мови та літератури, а за два роки перевелася на заочну форму навчання, якого їй так і не вдалося закінчити через початок німецько-радянської війни. Ще до війни отримала направлення на Волинь як вчителька початкових класів. Навчала всіх дітей одразу, від першого до четвертого класу. Працювала в селі Коняків, що належало до сільради в Переспі Рожищенського району й було розташоване поблизу залізничного вузла.

Bohaterska Parafianka2

Проживала в сільській хаті в господині Льодзі, яка врятувала її від смерті, коли в село увійшли німецькі частини. Розповіла нам, що вона висміяла тоді німецького військового, який, невміло кермуючи, проломив мотоциклом паркан. Той розумів російську і крикнув до неї: «Комуністка!» Потім наказав стати під деревом і почав цілитися револьвером. У той час вибігла Льодзя. Вигукнула: «Не чіпай, це полька!» І потягла дівчину за собою. Німці дислокувалися в селі, охороняли залізницю. Це на початку 1943 р. врятувало жителів від нападів бандерівських боївок, які боялися встрявати у бій під боком в озброєного підрозділу.

Вони нападали, палили і вбивали поляків ночами. Зеновія оповідає, що неподалік, із другої сторони залізниці, було село Мирославка, там теж жили поляки. Однієї ночі мешканці Конякова бачили, як палають хати в цьому селі, чули постріли, крики людей, рев худоби. Вранці селяни пішли через рейки рятувати те, що дотлівало в сусідів. Витягали спалені людські тіла, дорізали обгорілу худобу, кров засипали піском. Попри те, що в Переспі й Конякові дислокувався німецький підрозділ, мешканці цих сіл теж не мали спокою. Ночами поляки боялися спати у власних домівках. Побоюючись несподіваних нападів, вони збирали необхідні речі, йшли в поле, навіть вилазили на дерева. Чули гучні співи нічних ватаг, які кінно їхали на криваві «подвиги», бачили віддалік відблиски пожеж.

У Переспі й Конякові, відносно захищених від нападів бандерівців з огляду на перебування там німців, зібралося багато втікачів із навколишніх сіл. Кожна хата була повна врятованих наляканих людей. Німці навіть дозволили ховатися під залізничним товарним складом – там тулилося близько сотні дорослих із дітьми. Ті, що не знайшли місця, копали землянки за городами, готуючись до зими. Ночами чоловіки виходили на патрулювання, б’ючи тривогу у випадку наближення боївок. Село, в якому проживала пані Зеновія, вціліло від погромів так само, як усім знані Засмики і Пшебраже.

Пані Зеновія почувалася безборонною й самотньою далеко від сім’ї. Вона була вродливою дівчиною, тому привертала увагу сусідських кавалерів. У листопаді 1942 р. вийшла заміж за Вацлава Сважинського. Його родичі прийняли її дуже щиро. Вона знайшла в них друзів, підтримку й почуття безпеки, разом вони пережили жахіття бандерівського пожарища.

На початку 1944 р. до Волині наближався фронт, німецькі окупанти, відступаючи, почали підривати залізничні колії та мости. Люди в захваті вітали радянських солдатів, однак ця радість тривала недовго. На другий день оголосили мобілізацію. Поляків, чоловіків і молодих жінок, зібрали й на вантажівках повезли до Рожища. Вони пройшли медкомісію, отримали довідки з призначенням до дивізії Армії Людової, створеної совєтами спеціально, аби зібрати поляків, що проживали на широких просторах Радянського Союзу. Потім наказали всіх відвезти по домах, де вони мали чекати сигналів, щоби з’явитися на службу. У вантажівці їхали кілька жінок. Вони злякалися, коли авто минуло їхнє село і в’їхало в ліс. Жінки підозрювали якийсь підступ, тому вирішили втекти, вискочивши з кузова. Одна за другою вони вискакували – хто в кущі, хто в поле, а Зеновія – на бруківку. Дуже вдарилася. Упала, стікала кров’ю, ледь дісталася до медпункту. Тоді втратила свого первістка.

Невдовзі після того, як вилікувалася, совєти забрали з дому всіх, хто був (вісім осіб), і повезли до Житомира. Пані Зеню відправили до Сум на курси агітаторок серед солдатів Армії Людової. Пані Зеня, роздумуючи над майбутнім, дійшла висновку, що немає жодної користі з цієї агітації і що вона не хоче наражати на знущання своїх співвітчизників. Разом із рештою жінок вирішила повернутися на комісію й перевестися в іншу групу. Цього разу вона потрапила на курси сестер милосердя. Іспити Зеновія здавала наприкінці 1944 р. уже в Любліні, а направлення на роботу отримала до Отвоцька. Працювала у евакуаційному госпіталі № 62. Цей шпиталь пересувався разом із лінією фронту аж до Балтійського моря, забираючи поранених із санбатів. Пані Зеновія починала службу єфрейтором, потім отримала звання сержанта. Після війни робота у шпиталі не закінчилася, адже поранених було багато, і пані Зеновія мусила працювати до кінця 1945 р. Командування нагородило її подякою й відзнакою за зразкову службу. Закінчила її Сважинська вже у званні поручника медичної служби.

У воєнні роки з чоловіком, Вацлавом, спілкувалася листами, бо він служив у віддалених частинах. Уряд Польщі на знак подяки за службу виділяв солдатам Армії Людової земельні наділи на так званих Повернених територіях на півночі й заході Польщі. Сважинський, який колись теж мав землю, хотів створити своє господарство. Подружжя отримало 10 га землі, дім біля костелу, млин, пекарню, господарські будівлі в Новій Камениці в повіті Єлєня Гура Нижньої Сілезії. Почалася щоденна важка праця без передиху. Пані Зеня сама господарювала в домі, годувала свиней, птахів, доїла шість корів, здавала молоко в молочарню, допомагала в полі. Весь дохід від господарства складали на купівлю потрібної техніки.

Коли настав час заснування PGRів (державних сільськогосподарських підприємств, – ред.) на Повернених територіях, Сважинські відмовилися записуватися до колгоспу. За такий «бунт» їх назвали «ворогами народної Польщі». Влада відібрала млин і пекарню, висміювала, принижувала їх в очах громадськості й родичів.

Під кінець 80-х років у Польщі наступили довгоочікувані демократичні зміни. В 1989 р. Вацлав серйозно захворів. Лежав у лікарні в Єлєній Гурі, і дружина щодня до нього приїжджала. А господарство вимагало свого. Коли Зеновія поверталася потягом із міста, негодована й недоєна худоба гучно ревла. До самого ранку господиня поралася, а потім знову їхала до чоловіка. Так тривало понад рік. У 1991 р. Вацлав Сважинський помер. За згодою дружини, з якою не дочекався спадкоємців, все майно він переписав на дітей свого брата. Пані Зеня мала право пожиттєво мешкати в будинку та володіти часткою того великого господарства. Проте різні бувають відносини із чужою сім’єю… Вирішила піти – спокійно та гідно.

Молодша сестра Зеновії, Валентина, після закінчення педінституту в Києві в 1950 р. отримала направлення до Кременця і працювала вчителькою української мови в середній школі № 3. Пані Зеня описала сестрі весь свій клопіт і попросила поради. На сімейній нараді вирішили забрати її до Кременця, як-не-як ближча рідня. Купили їй невелику квартиру в центрі міста і в 1999 р. перевезли її з необхідними речами з Нової Камениці на заході Польщі в наш Кременець.

Пані Зеновія залишається громадянкою Польщі, вона заслужена пенсіонерка, продовжує листуватися з родичами чоловіка, інколи навідується до Польщі, користується усіма правами особи, що має дозвіл на постійне проживання в Україні. Бажаємо їй якнайдовше жити серед нас у здоров’ї, адже вона справжній ангел добра і гідності.

Зі слів пані Зеновії Сважинської записала

Ядвіга ГУСЛАВСЬКА,
Кременець

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПОЛЬСЬКЕ ТОВАРИСТВО В КРЕМЕНЦІ: ПЕРШІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ КРОКИ

КРЕМЕНЕЦЬКІ ХРОНІКИ: ЖИТТЯ ПОЛЬСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ В 1989–1990 РОКАХ

КРЕМЕНЕЦЬКІ ХРОНІКИ: ОСВІТНЯ ТА КУЛЬТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТОВАРИСТВА ІМЕНІ СЛОВАЦЬКОГО

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1