Статті

Наприкінці 2016 р. побачила світ книга «Полонені вересня 1939-го». До неї увійшли біографічні нариси про солдатів Війська Польського, що потрапили в полон до Червоної армії, опубліковані в рубриці «Повернуті із забуття». Після її виходу ми знайшли справи ще кількох військовополонених, які перебували в трудовому таборі будівництва НКВС № 1.

У цьому номері ми пропонуємо увазі читачів біографічний нарис про Генрика Марковського, який до початку Другої світової війни був поліціянтом у місті Городок Білостоцького повіту (нині село в Підляському воєводстві).

Народився Генрик Марковський 1912 р. у Варшаві. Згодом родина переїхала до Городка, де батько Генрика, Костянтин Марковський, працював начальником міського поштового відділення. Коли хлопцю було сім років, його мама, Яніна Марковська, померла. Батько одружився вдруге з Магдаленою (дівоче прізвище невідоме), але в 1923 р. Костянтин Марковський також помер (за іншими даними був живий, арештований радянською владою після її встановлення на Білосточчині 1939 р.). Братів і сестер у Генрика не було. У Городку він закінчив загальноосвітню школу.

Із 1926 до 1935 р. хлопець працював робітником лісопильного заводу на станції Валіли Білостоцького повіту. 1935 р. його призвали на строкову службу до Війська Польського, яку він завершив 1937 р. Тоді ж закінчив єфрейторську школу й отримав звання єфрейтора. Після демобілізації юнак влаштувався на роботу в поліцію: спочатку в місті Дукля (нині Підкарпатське воєводство), а згодом його перевели до села Кошляки в Тернопільському воєводстві (нині Тернопільська область). Він не був одружений.

Очевидно, Генрика Марковського не мобілізували на фронт, адже частина поліціянтів залишалася для підтримання правопорядку. На момент окупації Польщі Червоною армією він перебував на місці служби й у вересні 1939 р. потрапив до радянського полону. Спочатку бранець потрапив до табору військовополонених на Дніпропетровщині, де працював на шахті «Більшовик». А 1940 р. його перевели в табірний пункт № 4, котрий дислокувався в селі Варковичі Дубенського району на Рівненщині.

У табірному пункті Генрика Марковського арештували за проведення контрреволюційної націоналістичної діяльності серед військовополонених. Це сталося 4 вересня 1940 р. Під час арешту в нього вилучили 14 аркушів листування з різними людьми, адреси на трьох аркушах, кілька квитанцій, три листівки, декілька вирізок із газет та написаний ним іронічний вірш про неволю. Однак, взявши до уваги, що ці речі не мають жодної цінності, оскільки не відносяться до слідчої справи, старший оперуповноважений особливого відділу НКВС табору № 1, молодший лейтенант держбезпеки Глухман прийняв рішення про їх знищення шляхом спалення. І тут відзначимо: кожного разу, читаючи такі постанови, дуже обурюємося, оскільки енкаведисти знищували альбоми з фотографіями, які люди збирали, можливо, протягом усього життя, спалювали книги, листування – речі, вкрай дорогі арештованим. І знищували їх, зазвичай, не після винесення вироку, а відразу після арешту, коли в’язням ще не пред’являли звинувачення. Це вкотре свідчить, що арештовані поляки, українці чи євреї вже були винними в очах більшовицького режиму, якому їхні особисті драми були байдужими, а слідчий процес виглядав своєрідною грою співробітників радянських карально-репресивних органів, створенням міфу про винятковість і важливість цієї структури.

Nie ma lepiej jak w niewoli,

Człowiek nigdy się nie goli.

Mróz jak diabeł nie doskwiera,
a kożucha brak, cholera.

Myć się także nie potrzeba,
Bo z raju pójdziesz wprost do nieba.

Вірш Генрика Марковського, конфіскований під час арешту

На одному з допитів, коли слідчий запитав про родичів і друзів Генрика, котрі мешкають у СРСР, той назвав кількох жителів селища Дубова Балка Криворізького району Дніпропетровської області, які працювали разом із ним на шахті «Більшовик». Саме туди на примусові роботи Генрик потрапив як військовополонений. Серед названих виявилися українець Шура Гріниченко, «лопатошник»; українець Григорій Турчинський, старший сигнальник; росіянин Василь Жицький, бурильник; українець Бабенко (ім’я не відоме), управитель шахти. В’язень запевняв, що всі ці люди були його близькими знайомими, з ким він щодня зустрічався як на роботі, так і у вільний час. Теплі спогади про цих людей були зумовлені тим, що вони підтримували військовополоненого поляка не лише морально. З огляду на складну ситуацію, що склалася з харчуванням і матеріальним забезпеченням військовополонених, вони годували Генрика.

Не вдалося приховати в’язню й той факт, що в їдальні селища він познайомився з працівницею страхової каси при поштовому відділенні Вірою Міщенковою. Напевно між молодими людьми зародилися почуття, оскільки весь час перебування Генрика в полоні він продовжував листування з Вірою. Мабуть, саме ці листи, разом з іншими паперами, були так безжально знищені слідчим.

Разом із Генриком до табірного пункту № 4 перевели Бориса Бобрика, Володимира Дойліда, Євгенія Шведа, Яна Завадзького та Яна Пишека.

На будівництві траси Генрик познайомився з Іваном Васюком, українцем, що був десятником їхньої бригади. Зі слів Генрика відомо, що Васюк неодноразово на будівництві траси вів розмови антирадянського характеру. Чоловік висловлював надії на те, що поляки й українці, незадоволені більшовицьким режимом, невдовзі розправляться з совєтами. На допитах Генрик не приховував, що підтримував позицію Івана Васюка. Побачивши таку підтримку, той сприймав Генрика за свого однодумця. Так склалося, що, попри приналежність до різних національностей, чоловіки об’єдналися у своїй діяльності, яка зводилася до антирадянської пропаганди. Оскільки Іван Васюк був місцевим жителем, йому було відомо, що селяни довколишніх сіл мали чимало зброї, захованої під час відступу Війська Польського під натиском Червоної армії. Саме цю зброю, на думку українця, можна було використати під час збройного повстання проти більшовицького режиму. У свою чергу, Генрик серед військовополонених говорив, що справжні українські націоналісти ніколи не зможуть і не будуть жити під владою більшовиків. Тож 18 жовтня 1940 р. його звинуватили у приналежності до української націоналістичної організації. Він категорично це заперечив. Його допит тривав шість годин, протягом яких арештованому поставили 10 запитань. Врешті слідчий сказав: «Ви брешете (завжди маю великі сумніви щодо вживання слідчими НКВС саме цього особового займенника – автор). Перервемо на цьому допит до завтра. Пропоную Вам стати на шлях відвертості й повного зізнання. Подумайте над своїм вихованням».

Івана Васюка теж арештували. Він стверджував, що Генрик заявляв: «Знищити радянську владу можна лише збройним шляхом. До цього часу поляки, українці й білоруси жили не мирно, ворогували між собою, але зараз мають об’єднатися та спільно боротися проти радянської влади». Розуміючи, що, зізнавшись у таких висловлюваннях, можна отримати не лише значний термін перебування у радянських виправно-трудових таборах, але й найвищу міру покарання, Генрик категорично заперечував авторство цих слів. Очевидно, слідчим було вкрай важливо отримати зізнання в’язня, оскільки його допити були багатогодинними. Наприклад, 26 листопада 1940 р. його допитували з 8 ранку до 16 години дня. Під час цього допиту слідчі поставили лише шість запитань, точніше одне запитання, перефразоване п’ять разів.

Те, що Генрик вів неприховану антирадянську пропаганду, називаючи Радянський Союз варварською країною, де експлуатують робітничий клас, підтвердили свідки. Серед них – військовополонені Георгій Сак, Борис Бобрик і Василь Станкевич. Ці свідчення значно погіршили ситуацію, в якій опинився Генрик.

6–7 січня 1941 р. Військовий трибунал військ НКВС УРСР розглядав справу щодо звинувачення Генрика Марковського. За вироком трибуналу його засудили до найвищої міри покарання – розстрілу. 16 січня 1941 р. Генрик направив касаційну скаргу на розгляд Військової колегії Верховного суду СРСР. Цей орган постановив замінити найвищу міру покарання на сім років виправно-трудових робіт.

Заключенням прокуратури Рівненської області від 17 жовтня 1991 р. на Генрика Марковського поширюється дія ст. І Указу президента СРСР від 13 серпня 1991 р. «Про відновлення прав усіх жертв політичних репресій 20–50-х рр.» Як незаконно притягнений до кримінальної відповідальності він підлягає реабілітації. Подальша доля Генрика Марковського нам невідома.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.

Markowski 2

Вірш Генрика Марковського, конфіскований під час арешту

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЙОАХІМ-ЛЮДВИГ КУБИЦЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: СТАНІСЛАВ ГУМНИЦЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЯН НОВАК

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: СТАНІСЛАВ СТАХУРСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЦИПРІЯН ЛІБЕРА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЯН МАЛІНОВСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЄЖИ ШМИГУЛЯНТ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЧЕСЛАВ ШИМАНСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЛЕОН КНАПІНСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: АНТОН ВАГНЕР

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: СТЕФАН СМОЛІНСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: АНТОН МАНЬКОВСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ВЛАДИСЛАВ НЕНДЗІ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЯН ПАЛЬКА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ТАДЕУШ ЛЕХОВИЧ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: МАКСИМІЛІАН СЛИВІНСЬКИЙ

ЩЕ РАЗ ПРО КАРОЛЯ БЄЛЯКОВА

МАРІЯ І КАРОЛЬ БЄЛЯКОВИ. ЗЛИЙ ЖАРТ ДОЛІ…

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: МЕЧИСЛАВ КВЯТКОВСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЮЗЕФ ПУТРИЧ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: КАРОЛЬ БЄЛЯКОВ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ВЛАДИСЛАВ ЗДАНЕВИЧ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ОЛЕНА БАНЬКОВСЬКА

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1