Статті

«Show Must Go On» – співав колись покійний Фредді Мерк’юрі. Наше «диктант-шоу» продовжується вже четвертий рік. І цьогоріч воно знову було «святом польської мови».

Чудова організація, піднесена атмосфера (!). Ідея сама по собі хороша. Вимагає лише відповідного ведучого, який уміє зацікавити публіку, має охоту і бачення як це повинно виглядати, розуміє, навіщо воно потрібне, а також хто і де є його адресатом. Мета імпрези – пропагувати польську культуру не тільки серед поляків за кордоном, але й серед українців, у їхній країні. Звісно, без зверхності, з повагою до учасників та ввічливістю. Адже добре зустрітися раз у рік, навесні, і спільно випробувати свої сили, написавши обраний текст польською мовою. Без стресу, без примусу, безсторонньо, за правилами фейр-плей. Так добре стає на моєму польському серці, коли іноземець-відчайдух сам захоче написати щось моєю карколомною мовою.

Гості до Луцька з’їхалися з двох областей. Учні та викладачі присвятили свій час, а польські платники податків – свої кошти. Тож не варто було марнувати потенціал. Із майже 200 учасників результатів дочекалися, може, осіб 70. Не дивуймося, адже того дня врешті стало тепло: шкода чекати в похмурому приміщенні, доки все перевірять, чи лазити коридорами в надії, що останній раз вдасться залогуватися до «ВКонтакте».

Офіційна година, яку вказали організатори на загальноукраїнському рівні, – це 12.00, але за нез’ясованих місцевим координатором обставин у Луцьку її пересунули на 11.00. Дорогою з Рівного я несміливо зателефонувала до координатора та сказала: «Нічого страшного, що про нас забули». Буває при масових заходах. Приїдемо всього на 15 хв. пізніше. У відповідь мене, як школярку, відчитали за запізнення: тільки на нас вже чекають 200 осіб і аж цілий консул, а ми не можемо вчасно приїхати. Мене відчитала пані, навіть не знайома мені особисто, і я з ностальгією пригадала часи ліцею, коли мені було 16 років. Але нічого – нерви, нерви, нерви – як це буває перед «шоу».

Тим часом «свято польської мови» почалося без нас. Уся в милі влітаю з групою в коридор, зніяковіла, ніби я входжу на урок після дзвінка. Збентежена, починаю з’ясовувати ситуацію. Проте мене стишили, адже за дверима вже пишуть. «Наша група отримала VIP-клас і VIP-викладача», – пояснила я дітям. Якось виплуталися з халепи… Нагодовані (піца) і напоєні (сік), ми зі змішаними почуттями дочекалися оприлюднення результатів. І ось розпочалося урочисте (!) оголошення результатів. Помпезне (!) вручення дипломів і нагород супроводили, щоправда, непорозуміння, але ж це не Євробачення, тут усі свої. На щастя, найстарший учасник толерантно зійшов зі сцени після того, коли піднявся на неї за нагородою, а йому повідомили, що зараз не його черга.

Як має бути в порядному «шоу», мали місце також неочікувані повороти сюжету. Серед усіх учасників диктанту першим на сцену за дипломом викликали мого учня, якого не було. «От везунчик!» – подумала я собі. Крутив, крутив, як би це йому змитися і не поїхати на диктант, а диплом отримав першим з усіх 200, що писали! Як мама спитається – диплом є! Ось яке «диктант-шоу» – «екстрасенси» порівняно з ним відпочивають. Серед тих, кого відзначили, опинилися всі – навіть ті, кого з нами фізично не було (через відсутність місць)! Діти зі здивуванням дивилися на дипломи для відсутніх. Пояснила їм, що вони були з нами… духом! Отож, було весело. «Tarde venientibus ossa» (тим, що запізнилися, залишаються кістки) – пригадала собі і в душі захихотіла. А хто пам’ятає з уроків латини вислів «absens carens» (відсутній втрачає)? – Хай забуде навіки! Коли ми вже посміялися і зітхнули, виявилося, що Настя не має диплома. «Мені шкода», – кажу. «Нічого страшного, принаймні прогулялася Луцьком», – відповіла дівчинка.

Помилки трапляються. Минулого року були навіть на церемонії вручення Оскарів. На нашому диктанті замість подяки прибулим і теплих слів мало місце залагодження формальностей прямо на сцені. Насамперед підпис за отримання нагороди, а потім потиск долоні. Німецьке «Ordnung muss sein» (порядок понад усе) несподівано стало «дешевшим відповідником» польської гостинності. Дипломатичний протокол не обов’язковий для виконання рядовими вчителями, а полонійні імпрези – це ж не Версаль, це все властиве, радше, французькій культурі й мові. Фінальним акордом стало запитання мого учня. Коли «церемонія» вручення дипломів добігала кінця, Діма, який, очевидно, заблукав у розпорядку імпрези, запитав: «Пані Ево, а коли результати?» «Результати? – подумала я. – Та, власне, ми їх уже маємо…»

Якщо таким диктантом ми заохотили українських дітей писати польською, показали, що ми вміємо навчати цікаво і натхненно, організували цікаву суботу виснаженим школою та навчанням дітям і вчителям, то ми досягнули супер-результату. В Луцьку моєю рідною мовою писали 198 український дітей (так, принаймні, стверджує організатор). Вони не були зобов’язані це робити. Наприклад, із моїх учнів поїхали лише ті, хто хотів. Якщо хоча би 50 % із них сподобалася польська орфографія та атмосфера «свята», якщо вони охоче приїдуть наступного року, прийміть мої вітання.

Імідж, який ми собі створюємо, і стиль, у якому ми це робимо, асоціюватиметься в людей не тільки з конкретними особами, але й вплине на сприйняття ними всієї польської культури. Ми отримали гроші на великий, цікавий проект. Як Полонія ми повинні свідомо освоювати кожен злотий, а я цього року «освоїла» піцу і сік. І тільки це хочу запам’ятати.

Ева МАНЬКОВСЬКА,
учителька польської мови як іноземної,
Українсько-польський союз імені Томаша Падури

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: 10 РОКІВ ІСТОРІЇ

РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: ВІДЛИГА

РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: ЧАС ПОМСТИ

РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: УЯВНИЙ БАНДЕРІВЕЦЬ

РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: НЕВИДИМІ КОРДОНИ

РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: КИМ ТИ Є? СТАРИМ ПОЛЯКОМ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1