Статті

Zuza Ginczanka korinЇї ім’я загубилося в мартирології Другої світової війни. Настільки, що до сьогодні воно мало кому відоме. Утім, на хвилі незбагненного інтересу, який у наш час викликають її твори, можливе й доцільне повернення цього імені в культурний ландшафт двадцятого століття, до якого воно органічно належить.

 

Зузанна Ґінчанка – літературне псевдо авторки, яку сучасники знали як Сару Ґінцбурґ (1917–1944). Будучи яскравою й екстравагантною постаттю, лишила по собі не менш блискучу пам’ять, незважаючи на коротке й непросте життя. Сара належала до асимільованої єврейської родини, де удома говорили російською. Відомо, що її рідні під час революційної завірюхи тікали з Києва й зупинилися в Рівному, а потім емігрували з країни. Проте Сара лишилася надовго в провінційному волинському містечку. Її виховувала бабця, яка мала власний склад аптечних та супутніх товарів, що й давало необхідний хліб для прожиття. До того ж у Рівному в ті часи була досить-таки велика єврейська спільнота, члени якої допомагали одне одному навзаєм.


Про виховання Сари можна сказати, що воно було ліберальним, бо дівчину ні до чого не змушували, а вона сама вже в ранньому віці проявляла характер. Із цим пов’язаний і свідомий вибір культурної ідентичності. У дитинстві Сара чула у своєму оточенні різні мови, але начебто виділила серед них польську, якою спілкувалися її подружки (за версією, викладеною у спогадах), а згодом це привело її до польської гімназії. Роки навчання виявилися надзвичайно цікавими, багатими на враження. Саме в цей період вона не тільки почала писати вірші, а й успішно дебютувала у пресі. Літературний успіх прийшов у 1934 р., коли несподівано її вірш здобув перемогу на конкурсі варшавського журналу «Літературні новини» («Wiadomości Literackie»). Більше того, переважно в Рівному були написані твори, які склали першу і єдину прижиттєву збірку, що вийшла друком у Варшаві 1936 р.


Перші вірші Сара-Зузанна створила, маючи десять років, а опублікувала їх у шкільній газетці, яку видавали самі гімназисти. Від того часу мріяла стати поеткою. Сприяли тому її шкільні знайомства: добрі й чуйні до талантів учителі, надійні друзі. Однак після гімназії дівчина вирішила розвивати своє обдарування, тому її дорога пролягла в широкий світ. Поїхала до Варшави, де вступила до університету. Вона навчалася на педагогіці при гуманітарному факультеті. Та поза навчанням провадила дуже активне товариське життя, стала завсідницею літературно-артистичних кав’ярень, де познайомилась і зблизилась із багатьма харизматичними особистостями, що були (або пізніше стали) першорядними зірками польської літератури. Ґінчанка бувала в товаристві Юліана Тувіма, Вітольда Ґомбровича, Анджея Новіцького, Юзефа Лободовського тощо. Вона приятелювала з учасниками відомого угруповання «Скамандер». Видана незабаром дебютна поетична збірка «Про кентаврів» («O centaurach») утвердила її ім’я серед культурної еліти столиці Речі Посполитої. Поетка успішно співпрацювала з часописами, причому друкувала не лише вірші, а й сатиру, готувала радіопередачі. Проте атмосфера наближення війни давалася взнаки, зокрема вона проявилася в кампанії цькуванні євреїв у 1938–1939 рр., яка безпосередньо торкалася й Сари Ґінцбурґ.


У передвоєнні роки вона часто бувала в Рівному, де чекали не тільки в родині, а й у літературному товаристві. Культурне життя Рівного за часів Ґінчанки не було багатим. Розрізнені його осередки гуртувалися за національно-культурною ознакою: польський, український, російський, єврейський. Оскільки Зузанна вибрала польську культуру, то тісно співпрацювала з літературною групою «Волинь», організатором і натхненником якої був Чеслав Янчарський, котрий народився в сусідній Грушвиці. До цього літературного гуртка входили Юзеф Лободовський (видатний польський поет і великий приятель українців), Ян Співак, Вацлав Іванюк, Владислав Мільчарек. Іноді на їхні зустрічі прибував також блискучий поет Юзеф Чехович із Любліна. Треба згадати, що після війни волинські поети стали тими, хто зберіг світлу пам’ять про Зузанну й хто опікувався її поетичною спадщиною.


Зузанна була життєрадісною, товариською особою. Серед кількох фото, які збереглися в архіві Музею літератури у Варшаві, є дуже прикметні. Ось портрет Ґінчанки у повен зріст на порозі її рівненського дому, ось вона на вулиці міста, а онде – під час відпочинку з друзями на Басівкутському озері чи в сосновому бору під Клеванем. Антураж у стилі ретро, адже того Рівного, яке зафіксоване на цих світлинах, уже давно немає, лише окремі його краєвиди можуть нас дивувати зі старих фото.


У дружньому колі її найчастіше називали Саною, Сарою або Ґіною. Про винятково відкриту вдачу й вірну дружбу свідчать не лише спогади, що їх вдалося зберегти найближчим друзям. Досить подивитися на збережені фотодокументи, а це переважно групові портрети, на яких Сана незмінно в центрі уваги, весела й заповзятлива. Щоправда, її веселість зовсім не означала безжурності чи легковажності. У поезії Зузанни постійно переплітаються два настрої – оптимізму й фатуму, бентежної радості життя й містичного передчуття загибелі. Недаремно вважають, що вже сама її біографія є надзвичайно цінною пам’яткою тієї епохи, а ще ж варто додати творчість, яка з великою проникливістю відтворила духовний світ молодої людини в добу європейської катастрофи середини двадцятого сторіччя.


У польській літературі художній стиль Зузанни Ґінчанки можна порівнювати з манерою Юліана Тувіма, Юзефа Чеховича, поетів-«скамандритів». У тогочасній українській напрошуються паралелі Павла Тичини (не випадково бралася за його переклади), Богдана-Ігоря Антонича й Олени Теліги. Остання особливо виразна, адже йдеться про жіночу лірику з характерними її ознаками – пристрасністю почуттів та переживань. Така подібність пронизує не лише творчість, а й біографію, що стала невіддільним елементом літературної легенди цих двох поеток.


Улітку 1939 р. Зузанна Ґінчанка виїхала з Варшави на літні вакації, проте повернутися їй уже не судилося. За кілька місяців, у вересні того ж року, почалася Друга світова війна, яка обернулася кривавою завірюхою, що поглинула життя мільйонів земляків на цих «кривавих землях» (Тімоті Снайдер). Зузанна невдовзі опинилась у Львові, де мала надію перечекати непевні часи. Короткий, але дуже насичений львівський період був часом надій і тривог. У 1939–1941 рр. бере досить активну участь у літературному житті Львова. Її приймають до Спілки радянських письменників України, вона перекладає поезію Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, Володимира Маяковського. Тексти цих перекладів публікувались у періодиці, через те вони збереглися. Також виступає на літературних вечорах, яких тоді проводили чимало. Щоправда, радянська дійсність не викликала великого оптимізму: хоча на словах нова влада підтримувала й шанувала письменників, насправді чинила арешти та репресії. Кожен радянський письменник мусив хвалити Сталіна й партію. Відчуваючи тиск і несправедливість у таких умовах, Зузанна діяла обережно. Щоб заробити на прожиття гонорарами, вона вдавалася до перекладів, знадобилося знання російської та української мов. А от із власних віршів опублікувала тільки два, хоча відомо, що в цей час писала досить-таки багато. На жаль, твори з цієї пори були безнадійно загублені й пропали у воєнному лихолітті.


Відтоді, як у червні 1941 р. німці захопили місто, Сана переховувалась завдяки друзям, жила нелегально – у Львові, потім у Кракові. Доносу й арешту все-таки не вдалося уникнути. Ще восени 1944 р. вона нелегально мешкала під Краковом. Гітлерівці розстріляли Сару Ґінцбурґ власне перед приходом Червоної армії, а її безіменна могила знаходиться в передмісті, де знайшли вічний спочинок численні єврейські жертви нацизму. Уже по війні, коли стала відомою трагічна доля Зузанни, її пам’яті присвячували ностальгійні вірші. Так, Юзеф Лободовський ушанував її спеціальною збіркою віршів «Пам’яті Суляміти», яку видав у Канаді 1987 р.: він згадував про Сану як про культурну легенду довоєнної польської столиці й тогочасної літератури.


Справжнє повернення Зузанни Ґінчанки в Польщі відбувається тільки тепер. Дарма що перша посмертна публікація припала на 1953 р., та тільки в період незалежної Польщі її поезія набула популярності й була багатократно перевидавана, особливо в останні роки. Поштовхом до популяризації цієї незвичайної постаті слугувала дослідницька праця Ізольди Кєц «Ґінчанка. Життя і творчість» («Ginczanka. Życie i twórczość»), що з’явилася в 1994 р. Цій авторці вдалося не тільки знайти маловідомі матеріали та тексти призабутої поетеси, а й поспілкуватися з багатьма її знайомими, однокласниками й друзями, що виразно пам’ятали молоді роки Зузанни, зокрема рівненський, варшавський та львівський періоди. Архів поетки частково зберігся й нині знаходиться в фондах Музею літератури, що у Варшаві. А в 2014 р. вийшла друком повна збірка її творів «Зузанна Ґінчанка. Зібрані вірші» («Zuzanna Ginczanka. Wiersze zebrane»), що нараховує понад 500 сторінок. Достатньо віршів цієї авторки також на Інтернет-порталах, які вміщують популярну поезію.


Інша річ – в Україні, де Ґінчанка лишається практично невідомою. Причина того, що вона ще не відкрита українським читачем, банальна – бракує перекладів українською. Можливо, цьогорічний ювілей – адже 9 березня 2017 р. мине 100 років із дня народження Зузанни Ґінчанки – буде доброю нагодою, аби повернути її ім’я також Україні, з якою так тісно пов’язана життєва й творча доля поетки.


* * *


Очевидно, що Ґінчанка була наділена пророчим даром. В одному з автобіографічних віршів писала: «Маю в собі смерть неухильну, як голка, що плаває в жилах» («Агонія»). Смерть стояла за плечима, дарма що якийсь час її ще вдавалося обманути. Узагалі, поетичну творчість Ґінчанки випадає сприймати як своєрідне віддзеркалення долі її одноплеменців, що зазнали жахливого винищення, тієї єврейської атлантиди, яка була безнадійно втрачена внаслідок Другої світової.


Найвідоміший твір поетки став пророцтвом ранньої смерті, навіть у ретельно змальованих деталях. Це вірш-заповіт, своєрідний іронічний переспів заповіту Юліуша Словацького, назву якому дали за епіграфом «Non omnis moriar» («Ні, весь я не помру» – переклад рядка з Горація). Його було написано у Львові в 1942 р. Поетка докладно відтворила ситуацію розпачу, зради й жаху, що її пережили мільйони таких, як вона. Тоді Сана кілька років поспіль провела у стані постійного страху, переховуючись у знайомих і незнайомих людей, під постійною загрозою арешту. Цей стан блискуче зафіксовано у вірші – між тінню фізичної загибелі та усвідомленням незнищенності духовного вогню, яким вона горіла. Із сумною іронією й гострим відчуттям невідворотності передчасної смерті Зузанна Ґінчанка відтворила зникнення того малого приватного світу, в якому жила, в якому минули її найкращі роки і де навіки пропали невтіленими великі мрії про майбутнє. Із цього світу залишається кілька речей, та й ті – по смерті її власниці – нікому не потрібн, приречені на небуття.


Якби Зузанна Ґінчанка нічого більше не написала, то й тоді вона була б варта визнання – як автор одного вірша, що став вражаючим символом Голокосту. Він зберігся завдяки якомусь неймовірному збігові обставин, це єдиний вірш із того тривожного періоду життя поетки. Написаний на аркушику паперу, переданий подружці, віднайдений аж по війні, коли авторки не було в живих. Мабуть, тому, що позначений якоюсь особливою місією. Нижче наводимо поезію «Non omnis moriar» – унікальне самопророцтво, але й високої вартості заповіт, що апелює до контексту польської та світової літератури.


Ярослав ПОЛІЩУК
Фото: http://culture.pl/pl/tworca/zuzanna-ginczanka

 

Zuzanna Ginczanka 
Non omnis moriar1
Non omnis moriar – moje dumne włości,
Łąki moich obrusów, twierdze szaf niezłomnych,
Prześcieradła rozległe, drogocenna pościel
I suknie, jasne suknie pozostaną po mnie.
Nie zostawiłam tutaj żadnego dziedzica,
Niech więc rzeczy żydowskie twoja dłoń wyszpera,
Chominowo2, lwowianko, dzielna żono szpicla,
Donosicielko chyża, matko folksdojczera.
Twoje, niech twoim służą, bo po cóż by obcym,
Bliscy moi – nie lutnia to, nie puste imię.
Pamiętam o was, wyście, kiedy szli szupowcy,
Też pamiętali o mnie. Przypomnieli i mnie.
Niech przyjaciele moi siądą przy pucharze
I zapiją mój pogrzeb i własne bogactwo:
Kilimy i makaty, półmiski, lichtarze
Niechaj piją noc całą, a o świcie brzasku
Niech zaczną szukać cennych kamieni i złota
W kanapach, materacach, kołdrach i dywanach.
O, jak się będzie palić w ręku im robota,
Kłęby włosia końskiego i morskiego siana,
Chmury rozprutych poduszek i obłoki pierzyn
Do rąk im przylgną, w skrzydła zmienią ręce obie;
To krew moja pakuły z puchem zlepi świeżym
I uskrzydlonych nagle w aniołów przemieni.

 

1 «Nie wszystek umrę» (z łac.) – słowa z wiersza-testamentu Horacego
2 Nazwisko gospodyni budynku we Lwowie, gdzie przechowywała się poetka. Rzeczywiście doniosła władzom okupacyjnym, a poetce z trudem udało się wówczas uratować się przed śmiercią. Po wojnie Chominowa została skazana za kolaborację z nazistami. – J. P.

 


Зузанна Ґінчанка
Non omnis moriar3
Non omnis moriar – моя горда вітчизна,
Луки моїх скатертей, фортеці шаф важенних,
Широкі простирадла, коштовна білизна
І сукні, ясні сукенки залишаться після мене.
Я тут не маю нікого й нічого у спадку,
Хай же юдейські речі долоня твоя затопче,
Хомінова4, львів’янко, розторопна дегенератко,
Хижа стукачко, матере фольксдойча.
Твоє, хай твоїм і послужить, бо навіщо – комусь-то?
Мої рідні – не лютня, не порожнє імення.
Пам’ятаю про вас. Коли йшла ота муштра,
Пам’ятали ж про мене. Згадали ж про мене.
Хай же друзі мої, при бокалі засівши,
Поминають мій скон і свої також статки:
Килими й покривала, полумиски грішні,
Нехай п’ють цілу ніч, а як світляна латка
Зблисне в небі, шукати йдуть злота і перснів,
У диванах, матрацах і в килимах перських.
O, з яким же запалом візьмуться до праці!
Віхті кінського волосся й сіна найперше,
А затим подушок і перин оболоки
Пристануть до рук, ніби крила, а зранять, як терня.
То кров моя пакілля зліпить із пухом вологим
І окрилених раптом у янголів оберне.

 

Переклад із польської Ярослава Поліщука

 

3 «Ні, весь я не помру» (з лат.), рядок із вірша-заповіту Горація.
4 Прізвище господині будинку у Львові, де переховувалася авторка. Вона справді донесла окупаційній владі, а поетесі заледве вдалося тоді врятуватись од загибелі. Після війни Хомінова була засуджена за колаборацію з нацистами. – Я. П.

 

Зузанна Ґінчанк...
Графічний портр...
Зузанна Ґінчанк...

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

СПОРТЗАЛ У СИНАГОЗІ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1