Статті

1---0002У минулому номері «Волинського монітора» ми опублікували статтю під такою ж назвою. Вона була присвячена періоду, що тривав від заснування музею (1929) до початку Другої світової війни (1939). Сьогодні ми пропонуємо Вам розповідь про долю музею у часи «перших совєтів» (1939-1941 рр.).

Початок Другої світової війни не міг не вплинути негативно на діяльність Волинського музею. Ян Фітцке і Юліан Нєць були мобілізовані, пізніше вони загинули. Музеєм опікувалися українець Анатолій Дублянський і поляк Зигмунд Леський, але самовіддане служіння не додавало визначеності їхньому становищу, принаймні на перших порах.

 

Анатолій Дублянський згадував: «У перших днях вересня 1939 року, одразу після вибуху Другої світової війни, оба молоді поляки, директор і його заступник [Ян Фітцке і Юліан Нєць. – авт.], десь зникли. В музеї залишилися лише поляк археолог [Зигмунд Леський. – авт.], я і сторож. З приходом радянської влади спочатку ніхто долею музею не цікавився».

 

Постановою Раднаркому УРСР від 8 травня 1940 р. «Про організацію державних музеїв і бібліотек у Західних областях України» передбачено організувати «державний обласний краєзнавчий музей в м. Луцьку з такими відділами: краєзнавчий, історичний, етнографічний, археологічний, надавши йому приміщення колишнього Луцького музею».

 

Адміністративно музей підпорядковувався Волинському обласному відділу народної освіти. Директором музею було призначено спочатку якогось «українця з Дніпропетровська», як пише у своїх спогадах Анатолій Захарович Дублянський, а далі Василя Смовжа. Заступником із наукової роботи став Анатолій Дублянський, старшим науковим співробітником – археолог Зигмунд Леський; посаду молодшого наукового співробітника обійняв Олександр Мардкович – дослідник побуту луцьких караїмів і автор праць із цієї проблематики («Вогнища караїмські (Луцьк – Галич – Вільно – Троки)», 1932; «Караїми, їх життя і звичаї в народних прислів’ях», 1935). Доки колекція музею була невеликою (на 1935 рік – біля 9 тисяч предметів), посада директора і головного хранителя музею була суміщена.

 

Цікаві спогади про передвоєнний період діяльності музею містять листи митрополита УАПЦ в Західній Європі Анатолія (Дублянського) до директора Волинського краєзнавчого музею Анатолія Силюка:

«Я одночасно ще відвідував і музей (Основним місцем роботи А. З. Дублянського у 1938 – 1940 рр. була українська гімназія. – авт.), до якого призначено нового директора – українця з Дніпропетровська. Цей новий директор, прізвища якого я не пам’ятаю, був у нас дуже коротко, не більше одного чи два дні, і десь зник. Щойно пізніше було призначено іншого директора, Василя Смовжа, що перед тим був директором якогось малого музею в Росії, недалеко від Москви, а сам походив з Київщини. Ще перед його призначенням археолог Лєскі передав мені передані кимсь, хто це був, він мені не сказав, пару карток з рисунками олівцем, як він сказав, Тараса Шевченка, для переховання в музеї. Ці рисунки я сховав, а коли прибув до нас директор Смовж, я в присутності Лєского ці рисунки передав директору, і він їх десь сховав у свойому кабінеті. На мою думку, це дійсно могли бути зарисовки Т. Г. Шевченка, судячи по паперу і характеру зарисовок, які були дуже майстерні.

 

Десь коротко перед вибухом війни директора в 1941 р. В. Смовжа було перенесено на становище директора музею в Тернополі, а до нас призначено нового директора чи не з Дніпропетровська, прізвище якого я ніяк не можу пригадати. Це був також українець і думаю, що й український патріот, бо одразу по призначенні запросив всіх працівників музею до ресторану і там, давши гроші музикантам, сказав їм грати тільки українські мелодії. Я був присутній з Лєським при передачі музею. Коли передача добігала до кінця, я запитав В. Смовжа, а де ж рисунки Шевченка, а він з криком визвірився до мене: «Какіє рисунки Шевченка!» Це чув і Лєські. Після цього я вже побоявся питати В. Смовжа. А коли потім запитався Лєського, що робити, він тільки розвів руками. Не думаю, що ці рисунки пропали, а припускаю, що Смовж продав їх до музею в Києві, бо ще в початках директорування у нас він продав на підставне прізвище до нашого музею один документ, підписаний сестрою Петра Першого, чи ним і його братом. Цей документ міг походити з того музею в Росії, бо це сталося після відвідин того музею Смовжем».

 

До вересня 1939 року облікова документація велась польською мовою. Із приєднанням Західної України до України радянської змінилась і мова музейної документації – на російську. Про це свідчать інвентарні книги, яких збереглося чотири.

 

Цікавий момент: книги почали писати українською мовою, але встигли тільки назвати позиції пристосованих книг, виготовлених ще в польський період для якихось інших потреб. А далі перейшли на російську, нею й користувалися до початку війни.

 

Передача музейних колекцій здійснювалась між Василем Смовжем і новопризначеним директором, прізвища якого не міг пригадати Анатолій Дублянський і якого (прізвища) історія не зберегла.

 

За штатним розписом музею на 1940 рік у ньому мали працювати один науковий співробітник (оклад 250 крб.) і один технічний (лаборант, з окладом 150 крб.).

 

До інвентарних книг передвоєнного періоду в довільному порядку переносилися записи з попередніх інвентарів, у перекладі російською мовою, з посиланням на попередній номер, іноді з вказівкою на том, в якому було обліковано предмет раніше.

 

Нові надходження 1940-41 рр. реєструвалися у «Книзі надходжень» («Книга поступлений»); зберігся лише 2-ий том.

 

Покликаючись на 2-ий том «Книги надходжень» передвоєнного періоду, можемо назвати хоча б кілька джерел надходжень музейних предметів:

– від тов. «Рябцева 16. ІV. 40 г.» надійшли: колекція західноєвропейських медалей в кількості 38 одиниць; великоднє фарфорове сувенірне яйце; ікони й оклади; іконки на металі й хрести. Хто був цей Рябцев – невідомо, але можна припустити, що все, ним передане, походить із замку Радзивіллів, з Олики;

– кілька предметів передано «Тов. директором Смовжем»: кувшин східний, монета;

– у Філіпова Володимира Івановича за 4.300 рублів куплено картину І. Айвазовького (вона й досі в експозиції Художнього відділу музею);

– рицарський шолом надійшов «из м. Олыки из зам. Радз[ивиллов] 26. VІІІ-40.»;

– в Орла Миколи Григоровича куплено зразки зброї (ятаган, шпаги, пістолі, кинджал);

– Державним музеєм антропології в Москві передано муляжі археологічних знарядь і антропологічних зразків;

– І. Бракером подаровано бони і монети;

– А. Дублянський і З. Леський неодноразово передавали археологічні знахідки;

– К. Клінг, директор школи с. Вулька Котовська (район Теремно) передав багато предметів нумізматики, археології;

– Львівським історичним музеєм 15 червня 1941 року передано кілька десятків предметів археології – в порядку дружньої допомоги.

 

Про комплектування музейного фонду в передвоєнний період згадує Анатолій Дублянський:

«Запам'яталися мені… дві… поїздки. Спочатку до Олики, до замку Радзивіллів, куди директор, я і ще дві особи з музею їздили пізньою осінню 1940 року. Ми тоді лише оглянули замок, де жив Радзивілл, та взяли до музею лише якісь портрети і інші менші речі. Знайшли там багато книжок, що були скинені в одній кімнаті на купу, серед яких я знайшов інкунабули, але їх тоді не могли взяти, а сказали командирові тієї частини війська, що перебувала в цьому замку, що приїдемо ці книги забрати весною. Коли ж на весну приїхали більшим авто по ці книги, цей же самий командир зі сміхом заявив нам, що цих книжок нема. Була сувора зима, в замку було холодно і «наші хлопці» попалили ці книжки. Так загинули цінні скарби, що були в різний час друковані латинською мовою.

 

Друга більша екскурсія була в нас до Берестечка, де біля цього містечка положене село Перемиль. […] На місці городища, на якому стояв замок кн. Данила, я запропонував зробити розкопки. […] Розкопки в Перемилі дали багатий матеріял з кераміки, скляних браслетів і стріл до лука. До музею взяли ми тоді 1 скриню з цими речами…» (Новий Ульм, 26.8.1992).

 

1---0001На початку травня 1941 року на адресу Луцького музею надійшов цінний лист із Музею Михайла Коцюбинського в Чернігові. Супроводжувався він описом вкладень, складеним 1 травня 1941 року сином письменника, Хомою Михайловичем Коцюбинським, завіреним його ж підписом, штампом і печаткою меморіального літературного музею М. М. Коцюбинського, а ще поштовим штемпелем з датою відправлення: «2.05.1941». Відправник оцінив вкладення у 200 карбованців. Насправді ж вони безцінні. Бо надіслав Хома Михайлович автографи Лесі Українки 1901 року: «Листи, писані Лесею Українкою до В. Г. Тучапської з дому Крижанівських», два зошити з записами українських (точніше – волинських) народних пісень, зібраних у Колодяжному Лесею Українкою та її сестрою Ольгою, і три родинні фотокартки. Із зошитів до нас дійшов лише один. Він містить автографи сестри поетеси, Ольги Косач-Кривинюк, – вірчі записи про автентичність рукопису. Такі ж записи збереглись і на двох фото: портретному знімку Олени Антонівни Тесленко-Приходько і груповому, зробленому на зламі ХІХ-ХХ століть у Дерпті, на якому – Шура Судовщикова, дружина Михайла Косача, Ольга Косач, Анна Іванівна, мама Шури, і Михайло Косач. Автор світлини – Михайло Косач.

 

Свідчить Ольга Косач-Кривинюк: «Хома Михайлович Коцюбинський казав мені весною 1941 року, що знайшов… Лесині листи до В. Г. Крижанівської в купі паперового мотлоху на підлозі в Київському історичному музеї і забрав до музею ім. Коцюбинського в Чернігові. Звідти він передав ті листи на щось в обмін до Луцького музею ім. Лесі Українки…».

 

Раритети, передані М. Коцюбинським перед самою війною, були надійно сховані у фондосховищі, пережили війну і збереглися до наших днів.

 

Згаданою вище Постановою Раднаркому УРСР від 8 травня 1940 р. «Про організацію державних музеїв і бібліотек у Західних областях України» передбачалося створити «державний міський історичний музей у Володимирі-Волинському».

 

На виконання цієї Постанови зобов'язано Волинський музей надати допомогу новоствореному Володимир-Волинському музеєві експонатами з власних фондів. Про це свідчить фондова документація, у якій є записипро передачу частини експонатів до Володимир-Волинського музею. Підрахунки показують, що Володимир-Волинському музею було передано 139 предметів.

 

Акти прийому музейних предметів передвоєнного періоду не збереглись. Документами первинного обліку були, очевидно, інвентарні картки (як у період до 1939 року). Для їх виготовлення використовували інвентарні картки попереднього періоду. На звороті інвентарних карток MuzeumWolyńskiegowLucku було віддруковано картки «Волынского Обл. Краеведческого Музея» (цікаво, що на чистому полі внизу позначена точна дата друку: 16.6.40 і тираж – 6.000 штук).

 

Треба зазначити, що не всі надходження 1939-41 рр. були своєчасно обліковані, але завдяки самовідданій праці невеличкого колективу бездоганно чесних співробітників вони збереглися й до наших днів.

 

8 травня 1940 року прийнято Постанову Раднаркому УРСР про організацію краєзнавчого музею в Луцьку з наданням йому приміщення колишнього Луцького музею (тобто того ж самого, що був до початку Другої світової, по вул. Сенкевича, 35). Назва вулиці, чинна з 1920 року (з 1913 – Романівська) не мінялась; змінилася лише нумерація будинків.

 

Постановою виконкому Луцької міської Ради від 14 квітня 1941 року прийнято рішення про розміщення міжобласного краєзнавчого музею «в будівлях, які розташовані на території Замку «Любарта», звільнивши для цього будівлі замку, які зайняті зараз Міською Пожежною Командою та неповною середньою школою № 8. А в будинок краєзнавчого музею по вул. Сенкевича, 35 перемістити майстерню індпошиву».

 

Рішення Луцького міськвиконкому виконати не встигли: на заваді стала війна, і музей лишився у тому ж будинку.

 

Наталія ПУШКАР, Ілона НЕСТОРУК

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Конкурси, фестивалі, заходи

 

gaude2017

 

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1