Статті

moj kresowy pidhytsinvk.com.ua«Хто не полюбив своєї власної землі, хто серцем не припав до її вуст, о, в тому не розгорівся пломінь любові, той і світ обіймає холодними долонями» (Ян Каспрович).

 

Я волинянка й хочу розповісти читачам про мій кресовий дитячий патріотизм. Дитячий? Що знає про це дитина? O! Дуже багато! Інколи пам’ять дитини може зберегти навіть те, що не помічають дорослі. Що ж саме я можу розказати про мій дитячий патріотизм? Маючи 7 років, я не розуміла, про що розмовляли дорослі, була далекою від політики, проте мала свій світ. Мій кресовий, малий світ, мої улюблені Підгайці. Світ, який назавжди відобразився у відчуттях малого дівчати, яке постійно повертається до нього думками, а уява робить наочним те, у що вдивлялися дитячі очі.

 

Це був для мене Край щастя, безтурботна ідилія мого дитинства. Що б я не робила, завжди в моїй пам’яті зринають чудові, незабутні волинські краєвиди, неповторні фрагменти краси моєї малої Вітчизни, про що я написала:

 

Моя мала Вітчизно,
Над Іквою, Стиром і Горинню.
Хто вкаже мені на гарніший,
ніж в роки дитячі, Край?
Чи ж є чарівніші краєвиди?
Родючіші землі?
Багатші ліси?
Колиско мого дитинства,
Ти так давно відійшла,
Та далі живеш і триваєш
У моєму серці і в пам’яті,
Рідна моя Волинь.
Спогади! Спогади!

 

Сьогодні, огортаючись осінню життя, постійно повертаюся думкою до днів, прожитих на Волині. Для мене і моєї сім’ї вони тим більше були щасливими, бо ми не постраждали від звірств, як це сталося з нашими сусідами, знайомими та іншими родичами.


Мій дядько Стефан Чижевський, лісник із Підгайців, роблячи обхід лісом, часто забирав мене з собою. Я, «їдучи на барана», на висоті його плечей із захопленням розглядала навколишню природу. Нерідко на окраїні лісу, біля солодкої і соковитої малини, клубочились колючі ожини, які наче захищали доступ до багатого і різноманітного, навіть у кольористичній гамі, лісового руна. Великі галявини – це червоні кольори, виткані з низеньких суничок. Із цим пов’язаний факт, який міг закінчитися для мене трагічно. Одного разу мій «водій» поставив мене на землю, а сам заходився збирати суниці в кошик із березової кори. Я теж простягла ручку в цьому напрямку, але дядько заборонив торкатися смачних ягідок. Він пояснив, що в цій приємній гущавині може ховатися гадюка – змія, укус якої загрозливий для життя. Мій дядько був дуже шляхетною людиною, з вразливим серцем. Носив із собою берданку, проте ніколи не стріляв у лісових звірів. Вони відчували доброту і не тікали, а лише підносили голови, щоб потім знову продовжити перерване заняття, наприклад, кабан далі рив землю, а сарна скубала траву. Недовірливими були лише білки, які зіскакували на землю і, як вогняні блискавки, переміщалися з дерева на дерево.


Ми проживали коло лісу, тож на наше подвір’я часто заходили сарни і навіть «знайомий» дикий кабан, якому дуже смакувала їжа, призначена для птиці. Одного літнього дня дядько, повертаючись із лісу, помітив на луках ключ лелек, які готувалися до відльоту. Зацікавився, що це вони «гамселять» своїми дзьобами. Виявилося, що вони били пораненого лелеку. Стефан забрав птаха до себе. Войтек, як його стали називати, спав у стайні з коровами, а найбільше полюбив спину однієї з них. Побратими Войтека так його скалічили, що взагалі не міг літати і лише кумедно підскакував, особливо тоді, коли «грався» з нашим великим собакою, з яким товаришував. Інколи своїм довгим дзьобом «вбивав собаці розум до голови», а той терпляче це зносив. Лелека приносив користь, бо ловив мишей, а весною і влітку цілими днями пропадав на луках, відвідуючи «королівські» жаб’ячі бенкети.


Мої мандрівки лісом та його околицями відбувалися о кожній порі року, окрім зими. Восени дядько на плечах ніс не лише «багаж» у моїй особі, а й назбирані горіхи, гриби, зокрема боровики (білі гриби), яких мені потім, у дорослому житті, ніколи не довелося бачити. Не зустрічала я більш і такої людини, якою був Стефан. Вихований із братами і сестрами в патріотичному кресовому домі моїх дідуся та бабусі, де найважливішими були «Бог! Честь! Батьківщина!», він був людиною високих моральних цінностей, незламним патріотом. Дядько навчав мене багатьох коротких патріотичних віршиків, разом із дідусем займався моїм вихованням. Дідусь, Францішек Чижевський, також був чудовою людиною. Важко тепер серед сучасників знайти такі моральні та патріотичні взірці, які вросли в серця, душі та думки волинян. Дідусь був надзвичайно красномовним. На початку 40-х рр., а саме в 1942 р., ранньою весною, попереджені сусідом-українцем, рятуючись від жахливої загибелі, ми втекли до Рівного. Назавжди попрощавшись із нашою волинською домівкою, восени 1943 р. ми залишили рідну Волинь, але вона залишилася з нами назавжди. Дідусь не дозволяв нам про неї забувати, постійно зацікавлюючи незвичайними волинськими розповідями, які назавжди залишилися в пам’яті слухачів. А я в п’ятнадцятирічному віці написала:

 

Боже! Зішли мені милість
Стати ногами
На землю любу,
Щоб її привітати
Після років розлуки,
Щоб хоч ще раз єдиний
Узріти сонце Волині!

 

Я полюбила сільську природу, а поле, луки та ліс стали моєю другою домівкою. Неначе живі, зринають перед очима картини мого прекрасного краю, оскільки мій дитячий патріотизм обмежувався лише природою. Я не художник, тож не можу відтворити краси пейзажів, але, можливо, передам її хоч трохи своїми скромними словами? Згадуючи тебе, дорога Земле, я все більше тужу за тими мальовничими полями, які були наче майстерні шедеври. За золотистими ланами, обгородженими лісом аж до зеленої межі, за гречкою, що розвеселяє поля своєю білизною, за сиріткою-берізкою у широкому полі, за запашними луками, стрімкими пагорбами. Думкою лину до нашого будинку, з якого виднівся близький і суцільний лісовий масив, який змінював свої барви залежно від пори року. Весною ми насолоджувалися зеленню, яка «боязко» відроджувалася, а влітку, набравши соковитого кольору, змішана зі строкатістю різноманітних відтінків кущів та розрослих під лісом квітів різної висоти, створювала барвисту художню мозаїку, що восени набирала інтенсивних кольорів, а красу доповнювало червоне намисто численних горобин. Натомість пізньою осінню ліс ставав голим, безбарвним, пробуджував понурий настрій, та «жаліслива» зима огортала зимові дерева й кущі сніговими заметами, і тоді ліс здавався красунею-нареченою. Її білосніжна «сукня» переливалася тисячами миготливих іскринок, мов чудесними діамантами, які світилися під променями волинського сонця.


Наші лісові мандрівки супроводжували шум дерев і чарівні пташині трелі, немов у «піднебесному» храмі. Пташиний спів (а волинські ліси славилися великою кількістю та різноманітністю птахів) лунав у всьому лісі, тож дядько навчав мене розрізняти голоси птахів. Не вдалося. Сьогодні теж не можу відрізнити окремих чудових пташиних співів, лишень пам’ятаю чутний із лісової дуброви басовитий голос сови та рівномірний стукіт дятла. Дуброва – це дубовий гай. Так само рясно розросталась ліщина, на якій було безліч горіхів, та берези різної товщини. На Волині такі гаї називали березняками. Часто згадувалось, які розкішні гриби там росли, зокрема великі червоні підберезники.


Із наших лісових мандрівок я запам’ятала барвисті, пухнасті килими вересу, а над ними – тоненькі павутинки. Дядько пояснював, що це ознака польського бабиного літа, нашої золотої польської осені. Осінній ліс виглядав як зачарована країна. Там розігрувався казковий сценарій. Дерева «видягалися» в красиві барви. Їх корони в сонячному промінні, яке пробивалося крізь листя, сяяли золотом, багрянцем і подекуди ще зеленню, яка мала намір замінитися різноманітними коричневими відтінками. Здавалося, що лісові красуні у своїх казкових «сукнях» збиралися на великий бал. Серед цього лісового різномаїття царювали прадавні дуби з дивовижними формами. Вони були наче аристократи серед інших дерев. Ми зазирали теж на болота, над якими схилялися білокорі сестрички-берізки, а вгорі квилила чайка, на воді бродила сива чапля, а дике птаство зчиняло великий лемент. Із дядькових плечей я спостерігала за жабами, які стрибали у воду. Траплялося, що серед багновищ можна було зустріти неотруйного вужа чи зигзагоподібну змію, яка, якщо її не зачіпати, спритно ховалася від людей.


Граючись на луках біля лісу, я приглядалася до польоту лелек із жабами чи вужами в дзьобах. Вони звивали гнізда на дахах, переважно солом’яних, селянських будинків. Бувало, що серед цих стріх маячіла червона черепиця чи бляха, яка полискувала під променями сонця. А високо над дахами тягнулися ключі журавлів, диких гусей, качок та інших птахів, які прилітали до нас весною, а восени відлітали у вирій. Під дахом нашої клуні споруджували свої маленькі «будиночки» ластівки. Я любила спостерігати за цими малими і спритними птахами. Вважалося, що їхній низький політ над самою землею прогнозував дощ.


Дідусь із бабусею мали два будинки. Один, із дерев’яних балок, побілений, із солом’яною стріхою, почорнілою від старості, стояв у саду, оточений «морем» соняшників і різнокольорових трояндових кущів, а другий, мурований, з червоної цегли, накритий черепицею кольору маків, був збудований (у 1936 р.) на краю подвір’я. Біля будинку квітнули різнобарвні мальви, а на столі красувалися у повноті свого соку грона великого синього винограду. За білою хатинкою був ставок, а навколо нього – пахуча лепеха, якою на Трійцю прикрашали дім. Над ставком росла стара верба, розкошлана, мов відьма. Напроти вікна моєї кімнати шуміла висока плакуча береза, мій нічний кошмар. У місячні ночі тіні її «кудлатих» гілок відбивалися на стіні, лякаючи дитину. Іншими страховиськами «на добраніч» стали для мене казки, які розповідали дорослі й у яких було море утоплеників, чортовиння та інших неймовірних створінь. Я завжди засинала, сховавшись із головою під ковдру. Було ще одне «незвичне» страховисько, якого не боялися ані я, ані горобці. За будинком росли темнозелені коноплі, серед них стояло «опудало-генерал», у якого з військової шапки виглядали пташині голови. Увечері на ставку жаби влаштовували концерти, їм вторили цвіркуни, але традиційно не перевірялося, на чому вони так гарно грають. На краю села стояла теж кузня з вусатим ковалем, але ходити туди я боялася, бо по ковадлу стукали молоти і розліталися снопи іскор. Я любила слухати шум млина і дзвони з тарговицького костелу. Я все це пам’ятаю! А ти? Призупинись на хвилину! Вслухайся у цю давню сільську тишу! Повернись пам’яттю до того, що було для тебе любе й дороге, і що тоді підкаже тобі твоє серце?!

 

Я розповіла те, що мені пам’ять і серце підказали. Як же мені не любити мого волинського Краю, якщо в мені стільки спогадів? Як можна забути те, що любилося у дитинстві? Хіба можна забути про свій родинний дім? А цю чудову навколишню природу, мого прекрасного дядька Стефана, дідуся Францішка, яким я завдячую тим, ким я є і чим у житті займаюся? Дідусь розбудив у мені це волинське захоплення, а я підпорядкувала йому свій ритм життя. Волинь – це моя туга, моє життя, моя любов. Цей чудовий чоловік прищепив мені велику любов і так «стиха» передав мені «місію», немов незаписаний заповіт, в якому міститься весь мій незгасимий жаль, ностальгія і прив’язаність до країни дитячих років.


У своїх волинських віршах і оповіданнях я стараюся врятувати ці скарби пам’яті від небуття.


Ми, хто пише про Креси і Волинь, маємо святий обов’язок передати правду молодому поколінню про те, що це наша польська, східна історія, фрагмент діянь, який не може відійти у безвість разом із нашим кресовим поколінням. Ми повинні пишатися тим, що належимо до наймолодшого і, на жаль, вже останнього покоління волинських і кресових патріотів. Я була «часткою» Волині, і вона досі – у мені.


Спогади про кресовий патріотизм спонукають до того, щоб закінчити розповідь фрагментом мого вірша «Креси»:

 

Креси – це безмір пам’яті
Для народжених на сході.
Креси – у кожному з нас,
Хто там прийшов на світ Божий,
У кожній кресовій душі.
Звертаємось до них серцем і думками,
Жалю часто стримати не в силі,
Далі любимо наші спільні Креси
І завжди тужимо за ними.

 

Данута СІВЄЦ

Фото: pidhytsinvk.com.ua

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ВОЛИНЬ ТА ЇЇ НАЦІОНАЛЬНОСТІ 

ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ РОКИ

У РІДНІЙ СТОРОНІ

ПОВІТРЯ ДИТИНСТВА

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1