Статті

podziemie Ocaleni 1

Протягом року в рубриці «Повернуті із забуття» ми пропонували увазі наших читачів біографічні нариси про польських військових, котрі потрапили до радянської неволі. Наступний цикл публікацій буде присвячений діяльності польського підпілля на території колишнього Волинського воєводства в 1939–1941 рр.

 

Кинувши у вересні 1939 р. основні військові резерви на боротьбу з військами Вермахту, польський уряд був приголомшений загарбницькими діями СРСР. Він не мав впевненості, що на захоплених Червоною армією східних землях з’явиться сила, спроможна нести ідею відновлення Польщі. Та й у Варшаві після поразки робота підпільного руху організовувалася мляво. Конфронтація, що розгорілася між прихильниками і противниками уряду, розділила підпілля на два табори.


Із обох боків радянського-німецького кордону польські солдати, що поверталися до своїх домівок, не приховували розчарування діями уряду та командування збройних сил, які, залишивши військо на поталу ворогові, втекли. Більшість молодих поляків втратили довіру до політиків і взялися самотужки організовувати боротьбу з радянськими та німецькими окупантами, перейшовши на нелегальне становище. Проте еміграційний уряд усіляко намагався контролювати діяльність таких організацій як на території генерал-губернаторства, так і в Західній Україні, розуміючи, що розрізнені групи польських патріотів не здатні ефективно протидіяти ворогові. Лише об’єднані зусилля могли стати реальною силою, спроможною за підтримки союзників відновити Польську державу.


Великі надії уряд покладав на генерала М. Токажевського-Карашевича («Міхал», «Столярський», «Доктор»). Залишившись в окупованій німецькими військами Варшаві, він отримав завдання налагодити роботу підпілля та підпорядкувати її наказам уряду. 27 вересня він створив військово-політичну організацію «Служіння перемозі Польщі» (СПП), що об’єднала польських військовослужбовців, які вціліли від полону й не встигли емігрувати до країн-союзників. 13 листопада 1939 р. новий Верховний головнокомандувач Польських збройних сил генерал Владислав Сікорський заснував Союз збройної боротьби (СЗБ) – підпільну військову організацію на території окупованої Польщі. Керівний центр організації у Варшаві очолив генерал М. Токажевський-Карашевич, а створена ним організація СПП увійшла до складу союзу, ставши його стрижнем. Пізніше у Львові й на Волині СЗБ розділився. В сучасній історіографії ці організації фігурують під назвами СЗБ–1 і СЗБ–2.

 

На початку листопада 1939 р. УНКВС Львова ліквідувало одне з перших польських підпільних формувань, організоване генералом М. Янушайтісом під назвою «Польська організація боротьби за свободу» (ПОБС). Арештований її член А. Лейтнер під фізичним і моральним тиском на перших допитах назвав відомих йому учасників «контрреволюційної змови», які намагалися якомога швидше консолідувати національно свідомі кадри та забезпечити їх необхідною зброєю для того, аби в потрібний момент захопити владу. На базі ПОБС була створена диверсійна група, яка вела підготовку до здійснення терористичних актів на стратегічних об’єктах у момент очікуваного збройного повстання. У Рівному про її наміри стало відомо ксьондзу С. Зентарі, у якого з фальшивими документами на ім’я Анни Костянтинівни Сташевської та Тадеуша Костянтиновича Сташевського зупинилися сестра і брат М. Янушайтіса. Духівник часто спілкувався з Я. Язвінським – одним з активістів рівненського підпілля, якому повідомив, що львівський керівний центр планує радикальні заходи боротьби з окупантами, зокрема диверсійні акти зі знищення мостів у Луцьку, Дубні, Варковичах (тепер Дубенський район), на трасі Рівне–Дубно та на Корецькому шосе в селі Горбаків (тепер Гощанський район). Такі дії, на думку очільників підпілля, мали стати на заваді відходу Червоної армії під час наступу військ союзників Польщі – Англії і Франції – та перешкодити вивезенню матеріальних ресурсів углиб СРСР. У плани ПОБС входили також терористичні акти проти радянських функціонерів, напади на новостворені установи та організації, звільнення військовополонених поляків із трудових таборів, псування телефонних і телеграфних ліній.


За результатом допитів А. Лейтнера до казематів НКВС потрапили 24 учасники підпільного руху. Організація втратила основний запас зброї та боєприпасів. Одним із негативних наслідків її викриття стали масові превентивні арешти офіцерів Війська Польського у всій Західній Україні. У поле зору карально-репресивних органів потрапили керівники УНДО, як симпатики антирадянського руху опору, та колишні офіцери царської армії. Таким чином, перша спроба створити чисельну конспіративну організацію виявилася невдалою.

 

На її місці у Львові виникли три підпільні польські об’єднання, що конкурували між собою. Про них від кур’єрів довідався очільник варшавського керівного центру М. Токажевський-Карашевич. Першим об’єднанням керував полковник В.-К. Жебровський («Жук», «Старий коваль»), другим – полковник Я. Соколовський («Тшаска», «Ян»), на чолі третього об’єднання знаходився майор З. Добровольський («Фелікс», «Зигмунт»), який очолив організацію, створену генералом М. Борутою-Спеховичем («Копа»). Усі три організації підтримували зв’язок з урядом через Румунію. Кожна з цих структур намагалася збільшити свою чисельність завдяки залученню поляків – мешканців Волині, роблячи для цього зондувальні поїздки до Рівного, Луцька, Кременця.


Кур’єри, які прибували до Варшави з Анжера (Франція), у грудні 1939 р. вимагали від генерала М. Токажевського-Карашевича залишити місцеву організацію на свого заступника полковника С. Ровецького («Раконь», «Грот») і негайно вирушити на територію, окуповану СРСР, для налагодження підпільної роботи. Уряд ставив вимогу, аби М. Токажевський-Карашевич переконав усі три львівські формування об’єднатися й організувати свою роботу таким чином, щоб уберегти членів підпілля від репресій. Окрім цього, генералові доручили встановити контроль над усіма осередками польського підпілля на території, окупованій радянською владою.


Масовий нелегальний перехід поляків через румунський кордон, очевидно, не влаштовував польський уряд в еміграції. Тому генералові дали завдання взяти під контроль і цей процес, дозволивши переходити лише офіцерам Війська Польського, а також пілотам і танкістам не залежно від військового звання.

 

Якщо Головне командування СЗБ в цілому знало про ситуацію у Львові, то з Волині не було жодних звісток про діяльність підпілля. Щоб з’ясувати ситуацію, полковник С. Ровецький запропонував М. Токажевському-Карашевичу відправити туди полковника Т. Маєвського («Шмігель»). Попри вагання генерала, останній вирушив на територію, окуповану Червоною армією. Приблизно 27 січня 1940 р. разом із Т. Маєвським на Волинь направилися Р. Каспшицький і Є. Броніковський, які отримали радянські паспорти та військові книжки: перший – на ім’я Ришарда Бурди, другий – Єжи Потапова. Створена трійка мала на меті ретельно вивчити політичну ситуацію на Волині, з’ясувати настрої поляків і врешті розгорнути організаційну роботу зі створення антирадянської конспіративної організації. На станції Ківерці (тепер Волинська область) група розділилася: Т. Маєвський і Є. Броніковський попрямували до Рівного, куди прибули 30 січня, а Р. Каспшицький – до Луцька. Через місяць і сам генерал Токажевський-Карашевич був змушений їхати на колишні східні території Речі Посполитої, щоб виконати завдання еміграційного уряду. У ніч із 6 на 7 березня 1940 р. при спробі нелегального переходу німецько-радянського кордону його арештували радянські карально-репресивні органи.

 

Не чекаючи ініціативи ззовні, місцеві прихильники відновлення Польської держави почали гуртуватися довкола національних ідей. Уперше думка про налагодження конспірації на Волині прозвучала на зборах «Союзу легіонерів» і Польської Організації Військової в Рівному 17 вересня 1939 р. Відразу повноцінну конспіративну організацію створити не вдалося, але було прийнято рішення допомагати родинам польських офіцерів, яким нова влада наказала негайно звільнити казарми. Практична допомога полягала в наданні безкоштовних продуктів харчування та житла. Проте в середовищі зазначених організацій продовжували нуртувати ідеї протистояння більшовицькому режиму. Згодом незначна частина рівнян, переважно педагогів, на чолі з головою профспілки вчителів Я. Гофманом приєдналася до угрупування, яке, на думку керівництва СЗБ–1, було створене за ініціативи Е. Ридз-Смігли та Ю. Бека. Як стверджував Я. Копчинський, у перших числах лютого 1940 р. Я. Гофман завербував його до лав цієї групи і призначив комендантом на дільниці, до якої входило передмістя Рівного «Цегельня». Саме там мешкали чимало підофіцерів, членів «Союзу легіонерів», виселених із казарм. Вони знали місця, де була захована зброя.


Від львівського керівного центру СЗБ–1 на перемовини до Я. Гофмана приїздив Ю. Відавський («Віт», «Юзек»). Під час зустрічі, яка відбулася місяцем раніше, він запропонував Я. Гофману очолити рівненський повстанський округ СЗБ, оскільки той був відомим громадським діячем не лише в Рівному, а й у всьому Волинському воєводстві та мав беззаперечний авторитет серед тамтешньої польської інтелігенції. Однак останній із недовірою поставився до такої пропозиції та вимагав зустрічі з керівником організації. Активність львівського підпілля неабияк стурбувала Я. Гофмана, і після консультацій зі своїми однодумцями він прийняв рішення відправити до Варшави свого представника. Тим часом йому було призначено зустріч на одній із конспіративних квартир у Львові. Вона так і не відбулася, оскільки невдовзі Я. Гофмана арештували, а діяльність створеного ним підпільного осередку була припинена ще на етапі комплектування керівного складу.

 

Польські офіцери в Дубні, брати Ф. і В. Бахи, серед перших у жовтні 1939 р. почали агітувати поляків об’єднуватися й чинити опір Червоній армії. Збираючи й переховуючи зброю, вони мали намір вчинити одноразовий військовий напад, після чого втекти за кордон. Інша конспіративна група, що була сформована там, складалася з польських офіцерів-біженців, які, встановивши контакти з місцевими жителями, також планували організувати боротьбу з Червоною армією. Однак про наміри як перших, так і других швидко стало відомо Луцькій оперативно-чекістській групі від агента «Ковальчука».

 

У Здолбунові місцеві залізничники, яким вдалося уникнути арештів, у жовтні 1939 р. сформували підпільну групу, очолювану заступником начальника залізничної станції Здолбунів К. Нізе. Її члени звільнялися з роботи, оскільки вважали, що праця на радянську владу була зрадою інтересів Польщі. За свідченнями Ф. Філіпського, організація нараховувала понад 30 осіб і мала контакти зі Львовом і Будапештом, звідки через кур’єрів отримувала директиви стосовно налагодження антирадянського руху. Основним напрямком її діяльності мали стати диверсії на залізничному транспорті. Однак арешти колишніх залізничників станції Здолбунів, особливо тих, що працювали на шепетівському напрямку і були запідозрені у співпраці з польською розвідкою, змусили К. Нізе змінити напрямки діяльності. З грудня 1939 р. підпільникам рекомендувалося негайно залишити окуповані більшовиками території та нелегальними шляхами, розробленими керівництвом, переправлятися до Румунії чи Німеччини. Значній частині з них вдалося здійснити нелегальний перехід кордону, інші (К. Нізе, Ф. Філіпський, Я. Адамський) потрапили до в’язниць НКВС і були визнані членами «терористичного підпільного угруповання».

 

За відсутності призваних на німецько-польську війну резервістів і кадрових військовослужбовців, однією з перших ідею створення руху опору почала реалізовувати патріотично налаштована молодь. У двадцятих числах жовтня 1939 р. у Рівному за ініціативи учнів місцевої гімназії та випускників загальноосвітньої школи виникла молодіжна підпільна група із семи осіб. На перших і фактично єдиних зборах, що відбулися на квартирі Ю. Новацького, були окреслені її основні завдання на початковому етапі підготовки до повалення радянського режиму. Перше з них – вербування нових членів у районі проживання кожного з присутніх. Із цією метою місто умовно поділили на кілька районів. Другим завданням був збір коштів на придбання зброї та вербування у свої лави осіб, які володіли знаннями військової справи та вміли керувати автомобілем, аби навчити цьому молодь. Оскільки Військо Польське під час відступу у вересні 1939 р. залишило чимало зброї, підпільники вирішили скористатися такою нагодою для поповнення бойового фонду. Вони запланували пограбування вагона зі зброєю на станції Здолбунів, однак цій операції завадили арешти кількох членів групи.


На шляху налагодження молодіжного руху спротиву виникало чимало перепон. По-перше, створені ланки були малочисельними, до них залучалася молодь без досвіду ведення конспіративної роботи, керована юними й недосвідченими очільниками, які не вміли ставити чітких завдань і контролювати їх виконання. По-друге, підпільники так і не зуміли забезпечити себе зброєю та боєприпасами. З першими арештами стало зрозуміло, що на місцевому рівні без зв’язку з іншими нелегальними польськими організаціями, за відсутності централізованого керівництва їм не вдасться реалізувати свій план повалення радянського режиму.


У цей час серед молоді ширилася інформація про можливі масові виселення гімназистів і студентів польської національності до віддалених районів СРСР. Аби уникнути депортації, частина з них підтримала ідею нелегального переходу кордону й подальшого виїзду у Францію з метою вступу до Війська Польського. Такий шлях вбачався підпільниками як більш організований і ефективний у боротьбі не лише з Радянським Союзом, а й із Німеччиною. 27 листопада 1939 р. на станції Сколе (тепер Львівська область) при спробі нелегального перетину кордону кілька членів підпілля заарештували місцеві органи НКВС. М. Сасин потрапив до радянських казематів відразу після повернення зі Львова до Рівного. Загалом було ув’язнено 14 членів рівненського молодіжного підпільного осередку. (Продовження читайте тут).

Тетяна САМСОНЮК

 

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ПОЛЬСЬКЕ АНТИРАДЯНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ. ЧАСТИНА 1

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ПОЛЬСЬКЕ АНТИРАДЯНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ. ЧАСТИНА 2

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: СТАНІСЛАВ ЗЕНТАРА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ВІТОЛЬД-ЗДІСЛАВ ЛЯЗУРЕК

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЄВГЕНІЙ МЯСКОВСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЛЕОН КОВАЛЬ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЯНІНА СУЛКОВСЬКА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: АНТОН ГЕРМАШЕВСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ТЕРЕЗА ТРАУТМАН

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЯН КОРНАФЕЛЬ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЯДВІГА ТРАУТМАН

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: БРОНІСЛАВ ШЕВЧИК

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: БРОНІСЛАВ РУМЕЛЬ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ГЕНРИК СОКОЛОВСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: СТАНІСЛАВ БОНК

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ІНСТРУКЦІЯ ДЛЯ ВЧИТЕЛЯ. ДОКУМЕНТ

СТАНІСЛАВ БОНК: ДОЛЯ ХАРЦЕРА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ВЛАДИСЛАВ КЕНДЗЕРСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ВІТОЛЬД БІДАКОВСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ТАДЕУШ КОВАЛЬСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЛОНГІН БОХАНЧИК

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: АНТОН ЛУКАРЖЕВСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЛЕОПОЛЬД АДАМЦЬО

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЛЕОН РОГОВСЬКИЙ

ЛЕОПОЛЬД АДАМЦЬО: ДОЛЯ ХАРЦЕРА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: СТЕПАН ГУРНЯК

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЮЗЕФ ЗАГРОДНИК

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ВІКЕНТІЙ ДЗЕРЖБІНСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЯДВІГА ВОЙНАРОВСЬКА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ІЗАБЕЛА ПЕЧКІС

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ГАЛИНА ПЕЧКІС

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЯДВІГА ЗАГУРСЬКА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ВОЛОДИМИР АНДРУШКО

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЮЗЕФ СИДОРОВИЧ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: СТАНІСЛАВ КАНІКУЛА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ВІЛЬГЕЛЬМ ЮРАГО

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: МІХАЛ ТОКАЖЕВСЬКИЙ-КАРАШЕВИЧ. ЧАСТИНА 1

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1