Статті

jency podsumowanie

Сьогодні ми завершуємо цикл біографічних нарисів про солдатів Війська Польського, які у вересні 1939 р. потрапили до радянської неволі.

 

 

Особливим різновидом репресій, застосованих до польських військовослужбовців на території Західної України впродовж вересня 1939 – червня 1941 р., стало незаконне утримання їх у таборах військовополонених, а також використання як безоплатної робочої сили, яке Лаврентій Берія «благословив» ще у вересні 1939 р. У підписаному ним наказі йшлося про те, що уряд покладає на НКВС завдання реконструювати дорогу Новоград-Волинський–Рівне–Дубно–Львів. Наказ передбачав створення будівельного табору, який підпорядковувався Управлінню будівництва Західноукраїнської дороги № 1 НКВС СРСР. До нього потрапили 25 тис. військовополонених поляків. Відповідно до телефонограми 22100 Лаврентія Берії від 3 жовтня 1939 р. розпуск військовополонених – мешканців територій, захоплених Червоною армією, з приймальних пунктів УРСР дозволявся тільки після повного укомплектування будівельного табору.


Значну частину полонених складали офіцери-резервісти з центральних районів Польщі, мобілізовані на початку німецько-польської війни для заміни офіцерського складу КОП на польсько-радянському кордоні. Їх кількість значно перевищила прогнози більшовицького уряду. Один із найбільших пунктів прийому військовополонених знаходився в Шепетівці. Там відбувалися їх реєстрація та розподіл між табірними пунктами.


Через відсутність пристосованих приміщень для утримання полонених керівництво НКВС приймало спонтанні рішення, які, зазвичай, не узгоджувалися з рішенням місцевих партійних органів, щодо розташування затриманого контингенту. На засіданні бюро Рівненського обкому КП(б)У від 11 червня 1940 р. піднімалося питання самовільного захоплення під табір військовополонених 4-ї будівельної дільниці НКВС № 1 території Вербського паркетно-лісопильного заводу, здійснене 15 жовтня 1939 р. За свідченням місцевих жителів, територію заводу обнесли колючим дротом, а уздовж периметру виставили оглядові вежі з вартовими.


Один із таборів, що постали на території Рівненської області, утворили в Дубні, в колишніх польських казармах. Другий табір облаштували в старій хмелярні в Сурмичах на околиці Дубна. Місцевим жителям оголосили, що ті можуть приносити полоненим харчі. Така ситуація тривала 2–3 дні, допоки туди не прибула польова кухня. Загалом передбаченої планом системи харчування полонених не було, також за статутом у військових частинах були відсутні органи, відповідальні за харчування бранців. Постачання харчами табірних пунктів організовували частково органи місцевого самоврядування й окремі громадяни, спеціально призначені командуванням 5-ї армії або начальниками гарнізонів. У переважній більшості постачання продуктами здійснювалося за рахунок трофеїв.


Із приходом зими 1940 р. табірний пункт у селі Варковичі (нині Дубенський район) із літнього табору, що розміщувався в наметах, «переїхав» до зимового в гуртожиток. Зі свідчень очевидців відомо, що в Гощі для потреб табору бараки побудували силами самих полонян, а на будматеріал використали колоди з розібраних клунь, залишених власниками після появи там нової влади. Інша частина полонених розташувалася у двоповерховому будинку.


Варто зазначити, що охороною трудових таборів займалися самі полонені. Охорону відбирали з «прогресивної частини українців і білорусів» одного табірного пункту й відправляли для роботи в інший, розконвойовуючи та забезпечуючи зброєю.


Бранцям часто доводилося змінювати один табірний пункт на інший, переміщуючись відповідно до об’єктів будівництва дороги. Ще однією з причин міграції полонених було запобігання утворенню «реакційних груп» поляків у межах одного табірного пункту. Так, військовополонений Антон Маньковський змінив аж дев’ять таборів.


Щодо національного складу військовополонених, то в трудових таборах разом із поляками (понад 50 % табірного контингенту) перебували українці, білоруси, німці та євреї. Траплялися й конфлікти на національному ґрунті. Як ми неодноразово зазначали, у своїй скрутній ситуації польські солдати звинувачували українців і білорусів, «яким погано жилося, визволили, тепер маємо колгоспи і відпрацьовуємо норми…» Від полонених поляків діставалося і євреям. «Коли Червона армія зайняла Львів, то євреї цілували червоноармійцям руки. Євреї завжди були більшовиками, а не відданими польськими громадянами…», – стверджував у приватній розмові зі своїми колегами лікар Лімановський.


Для спецконтролю табірних пунктів табору № 1, штаб якого розміщувався в Рівному, було створено Особливий відділ НКВС. Його першочергове завдання полягало в налагодженні мережі інформаторів, які мали з’ясувати всі достовірні відомості стосовно військовополонених. До числа інформаторів потрапляли як полонені поляки, так і вільнонаймані робітники, яким часто доводилося спілкуватися з бранцями.


Як випливає зі слідчих справ, у табірних пунктах панувала суцільна шпигуноманія – явище притаманне всьому радянському суспільству, коли за одними інформаторами стежили інші. Так, Владислав Зданевич став жертвою донесення табірного вільнонайманого лікаря С. Фішмана, який заявив: «Працюючи в таборі та спілкуючись під час роботи з його працівниками, я побачив, що деякі з них є не радянськими людьми. Працівник канцелярії Владислав Зданевич серед робітників табору висловлює антирадянські погляди, при цьому з іронією та насмішками говорить про СРСР…»


Про те, що поляки охоче розмовляли на тему відродження своєї держави, дізнаємося зі свідчень вже згадуваного в’язня табірного пункту № 4 Владислава Зданевича. На допиті він розповідав, що полонені не раз дискутували про можливі шляхи відродження Речі Посполитої. Великі надії вони покладали на допомогу Великобританії та Франції.


Частину полонених розконвоювали й поселили в приватних будинках, тобто їхнє спілкування із зовнішнім світом не переривалося. Інформація про події у світі надходила також через мешканців табору, які часто відвідували оселі місцевих жителів, відповідаючи за постачання води та харчів. Інформаційною поживою для дискусій були новини, якими ділилися з полонянами експедитор М. Єпель та листоноша Гловацький. Останній неодноразово переказував промови генерала Сікорського, чим значно підбадьорював поляків. Нерідко пробуджені таким чином патріотичні почуття проявлялися в загальній непокорі та втечах полонених, котрі були досить частим явищем, особливо в тих табірних пунктах, поблизу яких знаходилися військові осади. Осадники надавали втікачам цивільний одяг і тимчасовий прихисток. Загалом за період існування Рівненського трудового табору з вересня 1939 р. до 25 серпня 1940 р. втечу здійснили 1408 військовополонених. Після депортації осадників втечі стали поодинокими.


Військовополонені часто обговорювали економічну та політичну ситуацію в Радянському Союзі. Підґрунтям для таких розмов були історії полонених, які потрапили до табірного пункту «Варковичі» з Кривого Рогу. Новоприбулі розповідали, що керівництво тамтешніх таборів часто обділяло полонян харчами, забираючи їх для своїх родин, оскільки в магазинах нічого неможливо було придбати. А брат бранця Е. Лерета, приїздивши в табірний пункт на відвідини, розказував, що червоноармійці скуповують у крамницях Львова цивільний одяг, викидають форму й переховуються в місцевого населення.
Репутацію СРСР підривала й війна з Фінляндією. Серед полонених ходили чутки про те, що нібито фінські літаки бомбардують Ленінград, а Климента Ворошилова позбавили посади, тобто обороноздатність країни значно погіршилася, і полякам недовго поневірятися в неволі.


У грудні 1939 р. зросло невдоволення бранців Рівненського трудового табору, оскільки більшість із них потрапили в полон 17–28 вересня і їм пообіцяли звільнення через три місяці (15 грудня 1939 р. – термін здачі в експлуатацію першої черги дороги Новоград-Волинський–Рівне–Дубно–Львів). Ситуацію погіршувало і скрутне матеріальне становище полонених. З настанням зими жителі переважної більшості табірних пунктів так і не отримали відповідного взуття та одягу, через що часто відморожували руки й ноги.


Ретельна ідеологічна обробка полонених відбувалася на щотижневих політінформаціях. Комендант Варковицького табірного пункту Лавицький, в минулому член КПЗБ, систематично приносив бранцям газети «Радянський голос» та «Під прапором Леніна», які видавалися польською мовою. Однак відомості, що містилися в газетах, викликали гостру критику в поляків. «У них в СРСР, окрім терору, нічого немає, займаються самознищенням, про будь-яку свободу в них не може бути ніякої мови, – заявляв Тадеуш Лехович. – Про свободу тільки в книжках і в газетах написано, а насправді за найменший прояв свободи в них людей саджають до в’язниці».


Використання безкоштовної робочої сили на будівництві було малоефективним, особливо повільно воно просувалося впродовж червня-липня 1940 р. Припускаємо, що причиною цьому було розчарування поляків, серед яких тривалий час нуртували ідеї антирадянського повстання, запланованого на весну того року. Однак, коли протягом березня-травня жодних зрушень на міжнародній арені не відбулося, вони поволі почали втрачати надію на визволення. Військовополонені були розбиті на групи, а ті, своєю чергою, – на бригади. Так, у табірному пункті «Морги» (тепер хутір Морги Дубенського району) було більше семи бригад по 20 чоловік, у «Сапожині» (тепер село Сапожин Корецького району) – понад 15 бригад, а в Гощанському – більше десяти. Бригадирами обирали самих полонених, і ними побували майже всі бранці. Поляки відверто саботували будівництво або лише створювали його видимість.


Щоб якось покращити продуктивність праці, на засіданні бюро Рівненського обкому КП(б)У було прийнято постанову зобов’язати політвідділи та парторги провести заходи з розгортання соціалістичного змагання й ударництва на будівництві дороги. Здійснення контролю за ходом будівництва й діяльністю парторганізацій поклали на райкоми КП(б)У, на території яких будували трасу. Виконуючи наказ партійних органів, у травні–червні 1940 р. керівництво трудового табору № 1 запропонувало полоненим підписати угоди на «соціалістичне змагання» між бригадами, сподіваючись таким чином пришвидшити терміни здачі дороги. Однак поляки неохоче приставали на таку пропозицію. Зокрема, Антон Маньковський заявив, що як військовополонений не може підписувати будь-яких угод у державі, підданим якої він не є, і ставити свій підпис під паперами чужої країни він не буде, оскільки польський уряд не наділяв його такими повноваженнями.


У табірних пунктах неодноразово проголошували стаханівські декади. Проте, щоб виконувати запроваджені цим рухом нормативи, робітникам траси не вистачало 7-годинного робочого дня. Тому керівництво змушувало полонених працювати до 21-ї години, а тих, хто відмовлявся, саджали до карцеру на три дні. У більшості випадків і вихідні дні оголошували робочими. Встановлені норми виробітку передбачали й відповідну оплату – 300 г хліба.


Притаманні радянській державі «розваги» запровадили і в табірних пунктах. Наприклад, у Гощанському таборі керівництво організувало художню самодіяльність. Поляки охоче підтримали таку пропозицію, використавши її для співу патріотичних пісень у клубі. Народна самодіяльність була тим явищем, яке зовсім незнайомим людям давало почуття приналежності до однієї нації.


Ще одним об’єднавчим фактором для цих людей була релігія. Попри заборону адміністрації, вони продовжували проводити спільні молитви, а мешканці табірного пункту «Червоноармійськ» ініціювали збір коштів на сплату податку за місцевий костел.


Слідчі справи, які послужили джерельною базою для написання цього матеріалу, датовані вереснем-листопадом 1940 р. Але досі невідомо, коли саме почалися масові арешти полонених у трудових таборах. Очевидним є те, що всі вони були звинувачені в націоналізмі, проведенні в табірному середовищі контрреволюційної діяльності, вихвалянні польської держави, передбаченні її скорого відновлення, розповсюдженні «провокаційних чуток» про життя трудящих у СРСР та ін. Так, радянський уряд реалізовував одне із зобов’язань, задекларованих у Договорі про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною (28 вересня 1939 р.) про рішуче придушення агітації поляків.


Слідству наперед були відомі всі випадки демонстрації антирадянських настроїв військовополонених, оскільки Особливий відділ постійно тримав на контролі більшість бранців, справи на яких заводили ще задовго до арешту. Той же Ян Палька був арештований 28 грудня 1940 р., а свідків його «контрреволюційної діяльності» допитували ще в червні-липні.


За антирадянську діяльність поляки отримували суворі вироки – 8–10 років виправно-трудових таборів, часто з обмеженням у правах згідно з пунктами «а», «б» і «в» ст. 29 КК УРСР до п’яти років.


Трагічна доля польських військовослужбовців вкотре підтверджує жорстокість і невиправданість методів діяльності радянського керівництва. Незважаючи на зміну політики уряду СРСР стосовно поляків у другій половині 1940 р., більшість захоплених у вересневій кампанії 1939 р. у полон, а згодом арештованих органами НКВС і відправлених до таборів ГУЛАГу не були амністовані відповідно до Указу Президії Верховної Ради як польські громадяни в 1941 р., а, отже, назавжди безслідно зникли в таборах.

 

Тетяна САМСОНЮК

 

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.

 

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: СТАНІСЛАВ ГУМНИЦЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЯН НОВАК

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: СТАНІСЛАВ СТАХУРСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЦИПРІЯН ЛІБЕРА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЯН МАЛІНОВСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЄЖИ ШМИГУЛЯНТ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЧЕСЛАВ ШИМАНСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЛЕОН КНАПІНСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: АНТОН ВАГНЕР

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: СТЕФАН СМОЛІНСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: АНТОН МАНЬКОВСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ВЛАДИСЛАВ НЕНДЗІ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЯН ПАЛЬКА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ТАДЕУШ ЛЕХОВИЧ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: МАКСИМІЛІАН СЛИВІНСЬКИЙ

ЩЕ РАЗ ПРО КАРОЛЯ БЄЛЯКОВА

МАРІЯ І КАРОЛЬ БЄЛЯКОВИ. ЗЛИЙ ЖАРТ ДОЛІ…

НЕОПЛАКАНІ ДУШІ ПРОСЯТЬ ПРО ПАМ’ЯТЬ (продовження про Стефанію Курцвайль)

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ВАЦЛАВА ЦАЛОВА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: СТЕФАНІЯ КУРЦВАЙЛЬ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: МЕЧИСЛАВ КВЯТКОВСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЮЗЕФ ПУТРИЧ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: КАРОЛЬ ГОДОВСЬКИЙ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: КАРОЛЬ БЄЛЯКОВ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ВЛАДИСЛАВ ЗДАНЕВИЧ

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ОЛЕНА БАНЬКОВСЬКА

ПОВЕРНУТІ ІЗ ЗАБУТТЯ: ЯН ГАЄК

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1