Статті

StalinHitlerfdkdk

1939 р. доля Польщі була вирішена двома тоталітарними режимами Адольфа Гітлера та Йосипа Сталіна. Відмова польського уряду взяти участь у спільному з німецьким військом поході проти СРСР у жовтні 1938 р., а пізніше у січні 1939 р. стала однією з формальних причин початку операції «Вайс» – нападу на Польщу.

 

 Очевидно, що Польща мало цікавила Гітлера як компаньйон: вона була одним з етапів експансії в напрямку СРСР. Зі свого боку в результаті ліквідації Польської держави офіційна Москва реалізувала свій план поширення соціалістичного ладу на нові території.

 

Радянсько-німецький Договір про ненапад і таємний протокол до нього, підписані в ніч із 23 на 24 серпня 1939 р. В’ячеславом Молотовим і Йоахімом фон Ріббентропом, дали старт широкомасштабній кампанії із захоплення Західної України Червоною армією, складовими частинами якої були як політичні, так і військові приготування. Перші стартували 6 вересня того ж року, коли у Кремлі було прийнято рішення про підготовку «визвольного походу», який вимагав належної аргументації як для багатомільйонного СРСР, так і для міжнародної спільноти. У шаленому темпі на запит політбюро ЦК ВКП (б) наркомати внутрішніх і закордонних справ готували загальні відомості про Польщу. Довідка, підписана начальником Особливого бюро НКВС СРСР Петром Шарією, містила характеристику державного устрою Другої Речі Посполитої, її національного складу, економіки, транспорту, війська. Особливу увагу приділили чисельності населення, що станом на 1938 р. становила 34,5 млн осіб, із яких, відповідно до перепису 1931 р., 69 % громадян вважали себе поляками, 14,3 % – українцями, 3,9 % – білорусами, 3,9 % – німцями, 7 % – євреями. Документ вказував на те, що офіційна польська статистика значно зменшувала кількість представників національних меншин, яка, на думку радянських органів, складала 40 % від загальної кількості мешканців. Правомірність повернення західноукраїнських земель до складу УРСР обґрунтовувалася тим, що в більшості воєводств на цих землях поляки становили лише 25 % жителів; лише у Львівському та Віленському воєводствах ця цифра сягала 50 %. Довідка давала детальну інформацію і про збройні сили Польщі.

 

Подібного змісту інформація була підготовлена Східноєвропейським відділом НКВС. Основний її акцент робився на тому, що Польща – «республіка фашистського типу», де більшість населення – це малоземельні й безземельні селяни, а держава, поміщики й духовенство володіють майже половиною всього земельного ресурсу країни (42,4 %). Основні політичні партії («Табір національної єдності», «Народна партія», «Селянська партія», Партія польських соціалістів) характеризувалися як ті, що підтримували «фашистський правлячий табір». Зазначені документи цілком співпадали з думкою Сталіна. «Знищення цієї держави в нинішніх умовах означало б однією фашистською державою менше! Що поганого було би, коли б унаслідок розгрому Польщі ми поширили соціалістичну систему на нові території і населення», – заявив він 7 вересня 1939 р. в бесіді з генеральним секретарем Виконкому Комінтерну Георгієм Димитровим і Дмитром Мануїльським. Така характеристика в подальшому стала інструкцією для карально-репресивних органів, основними завданнями яких були виявлення й ліквідація всіх польських антирадянських формувань, спроможних відродити Польщу.

 

Водночас радянська пропаганда працювала над збереженням іміджу СРСР на міжнародній арені та репутації його керівництва. Напередодні інтервенції спочатку в газеті «Правда», а згодом і в «Известиях» з’явилися статті, що мали «підготувати» радянський народ до подальших дій із боку уряду СРСР. У них зазначалося, що «національна політика правлячих кіл Польщі характеризується утисками і гнобленням національних меншин, а особливо українців і білорусів. Західна Україна та Західна Білорусія – області з переважною більшістю українського й білоруського населення є об’єктами найгрубішої експлуатації з боку польських поміщиків». При цьому особливий акцент робився на національну приналежність, тим самим формуючи модель «національного ворога», яка прийшла на заміну «класовим ворогам».

 

18 вересня 1939 р. у газеті «Правда» було опубліковано Ноту уряду СРСР, вручену польському послу в Москві вранці 17 вересня 1939 р. Документ вказував на факт розпаду Польщі, що ніс за собою припинення дій угод, підписаних між обома країнами. Йшлося в ньому й про «турботу» про «єдинокровних українців і білорусів», кинутих напризволяще, яка виражалася в тому, що Червона армія перейшла радянсько-польський кордон і взяла під свій «захист» життя та майно населення Західної України та Західної Білорусії. Ці документи, опубліковані в пресі, промова на радіо голови РНК і наркома закордонних справ СРСР В’ячеслава Молотова, а також численні статті, що висвітлювали перебіг визвольного походу, викликали двоїсту реакцію серед населення. Більшість жителів УРСР оптимістично відгукувалися про похід Червоної армії, дії якої на сторінках преси характеризували як виконання зобов’язань перед радянською Батьківщиною, що полягали у швидкому розгромі Війська Польського. Різкою критикою вирізнялися коментарі громадян СРСР польської національності, в пам’яті яких були ще свіжі спогади про польську операцію НКВС 1937–1938 рр. «…Поляків знищували тут, а тепер пішли знищувати в Польщу під лозунгом допомоги українському й білоруському народам», – заявляла викладач Вербицька, полька за національністю.

 

Разом із політичними приготуваннями до вторгнення на територію Польщі велася й широкомасштабна військова підготовка. Про серйозність намірів радянського керівництва свідчить рішення Політбюро ЦК ВКП (б) від 1 вересня 1939 р. про збільшення РСЧА (Робітничо-селянська Червона армія) на 76 стрілецьких дивізій, по 3 тис. осіб кожна, і доведення їх кількості до 173-х. Цей же орган 3 вересня 1939 р. прийняв таємне рішення про продовження терміну служби на один місяць для червоноармійців і сержантів, що вже готувалися до демобілізації. Загальна кількість осіб, яких стосувався цей документ, складала 310 632. 6–7 вересня було видано накази про призов у армію резервістів п’яти воєнних округів. Зазначені директиви передбачали передислокацію окремих з’єднань у напрямку західного кордону.

 

Для забезпечення оперативного обслуговування захоплених територій у Києві було створено чотири (три дійсних й одна резервна) оперативно-чекістські групи, очолені співробітниками держбезпеки. Кожна опергрупа була розбита на підгрупи у складі 7–12 осіб, що відповідали 16-ти територіальним дільницям, до кожної з яких входило 3–6 великих населених пунктів. 15 вересня 1939 р. Лаврентій Берія підписав таємну директиву № 720, яка визначала межі діяльності ОЧГ. Останні разом із загонами червоноармійців-прикордонників мали стати основою майбутніх карально-репресивних органів на захопленій території. З-поміж іншого перед опергрупами було поставлено такі завдання: негайно зайняти приміщення установ зв’язку: телеграф, телефон, радіостанції та радіовузли, пошти; захопити приміщення державних і приватних банків; розпочати створення агентурно-інформаційної мережі з метою охопити нею насамперед державний апарат, контрреволюційні, буржуазно-поміщицькі кола й політичні партії; відшукати приміщення, які б відповідали вимогам роботи НКВС, для утримання заарештованих, організувати внутрішні в’язниці, забезпечивши їхню охорону й обслуговування та ін.

 

Тривалий час приховували накази, якими радянське керівництво ставило перед Київським особливим військовим округом завдання потужного та миттєвого наступу з метою ліквідації польської армії, запланованого на 17 вересня 1939 р. З’єднання Українського фронту мали відрізати польські військові частини від кордону, не давши їм можливості відійти до Румунії та Угорщини. Директиви такого змісту отримав 16 вересня 1939 р. і штаб Шепетівської (Північної) військової групи Українського фронту, сфера діяльності якого поширювалася на територію сучасної Рівненської області. Того ж дня корпуси, що входили до її складу, зосередилися на вихідних прикордонних територіях. Зауважимо, що Шепетівська група під командуванням комдива Івана Совєтнікова складалася з 6-ти стрілецьких дивізій і однієї танкової бригади. Вона мала захопити Здолбунів, Мізоч, Велику Мощаницю та 17 вересня дійти до міста Дубно.

 

У бойовому наказі № 1 від 16 вересня 1939 р. зазначалося: «Перед військами Шепетівської військової групи поставлено завдання – нанести потужний і миттєвий удар польському війську, рішуче і швидко наступаючи в напрямку міста Рівного…» Від військово-повітряних сил фронту зазначений наказ вимагав контролювати залізничні й автоперевезення військ із заходу до лінії Сарни–Луцьк, знищувати авіацію противника на аеродромах і боями в повітрі; прикривати скупчення й дії радянських військ; підтримувати наступ Шепетівської групи. Завдання, які ставили перед РСЧА, дають підстави стверджувати, що радянський уряд, говорячи про визволення українців і білорусів, здійснював безоглядні дії для нищівного розгрому польської армії, ліквідації держави, в якій сталінське керівництво вбачало потенційного супротивника. Термінологія, використана у військовій документації Українського фронту (бої, наступи, військовополонені), переконливо свідчить про виключно загарбницький, а не визвольний характер наступальних дій Червоної армії.

 

Першими на радянсько-польському кордоні підрозділи РСЧА зустріли формування Корпусу охорони прикордоння (КОП). Зауважимо, що в переддень радянської експансії на теренах сучасної Рівненської області залишалися підрозділи двох полків КОП – «Сарни» і «Здолбунів», які стояли на варті 454,8 км польсько-радянського кордону. На той час вони значно поступалися своєю професійністю та бойовою підготовкою, оскільки після загальної мобілізації, оголошеної 29 серпня 1939 р. Головним штабом Війська Польського, майже 25 % їхнього складу становили резервісти, які замінили кадрових військовослужбовців, відправлених на фронт.

 

Такий стан речей був сприятливим для РСЧА, що мала на меті швидку ліквідацію польських прикордонних застав, розпочату вночі 17 вересня 1939 р. Зауважимо, що в цей же день головнокомандувач Війська Польського Едвард Ридз-Сміглий, проаналізувавши ситуацію, видав наказ: «… Із совєтами бойових дій не вести, лише на випадок спроб із їхнього боку роззброєння наших частин. Завдання для Варшави та Модліна, які повинні захищати від німців, без змін. Частини, до розташування яких підійшли совєти, повинні вести з ними переговори з метою виходу гарнізонів до Румунії чи Угорщини». Документ свідчить про те, що польське військове командування не було впевнене в намірах СРСР, сприймаючи їх як такі, що мають на меті обмежити зону німецької окупації. Переважна більшість польських військових частин так і не отримала цього наказу. У першу чергу це стосується підрозділів КОП. Навіть незначні сили польських прикордонників чинили радянським агресорам гідну відсіч, що іноді тривала до декількох годин.

 

Штаб КОПу на чолі з генералом Вільгельмом Орліком-Рюкерманом на момент переходу радянськими військами кордону перебував у районі прикордонного батальйону «Давид-Городок» (тепер Брестська область, Білорусь). Через перебої зі зв’язком підрозділи КОП діяли за відсутності централізованого командування.

 

Як уже зазначалося, у районі наступу Українського фронту знаходився полк «Сарни» під командуванням Нікодема Суліка у складі двох прикордонних батальйонів «Рокитно» й «Березне» та двох фортечних батальйонів «Сарни» й «Малинськ», які стояли на обороні 177-кілометрового відрізку кордону. Крім того, у Сарнах перебував локальний розвідувальний центр КОПу (placówka) № 7. Під час його евакуації 7–8 вересня 1939 р. усі таємні документи, на які полювали оперативно-чекістські групи, було вивезено на аеродром і спалено. За свідченнями картотекаря Г. Осмульського, керівництво розвідцентру віддало наказ знищити буквально кожен папірець. Військове протистояння там розпочалося вранці 19 вересня 1939 р. Збройна сутичка між 60-ю стрілецькою дивізією та полком КОПу «Сарни» відбулася в оборонних спорудах села Тинне за 30 км від Сарн. Радянським саперам вдалося підірвати один із польських дзотів, у якому загинули понад п’ятдесят вояків. Намагаючись уникнути оточення, близько 14 год. підполковник Нікодем Сулік видав наказ про відступ із лінії оборони. Увечері того ж дня полк «Сарни» відступив на захід. Однак частина польських солдатів залишилася у фортифікаційних спорудах, бо через пошкодження зв’язку вони не отримали наказу про відступ і ще якийсь час продовжували оборонні бої. Після завершення операції поранених вояків було доправлено до лікарні в Олевську. Сім офіцерів 4-ї роти полку потрапили в полон до радянських військ і були розстріляні в Тинному. Загалом у військовій сутичці загинули 350 польських військовослужбовців. У доповіді про бойові дії артилерії 8-го стрілецького корпусу під час операції за захоплення Західної України про ці події зазначено: «У перші дні переходу через кордон велися незначні бої в районі села Тинне. Комунікаційні шляхи в напрямку станції Немовичі–Сарни охоронялися, оскільки окремі групи офіцерів і жандармів, після обстрілів ДОТ, відходили зі зброєю в прилеглі ліси й обстрілювали автоколони, які проходили повз них».

 

У цьому ж звіті повідомлялося, що 22 вересня 1939 р. в Сарнах із пожежної вежі кулеметним вогнем обстріляли 224-й саперний полк. У результаті сім польських солдатів було взято в полон.

 

Серед частин, що відступали, був також батальйон КОП «Малинськ» (тепер Березнівський район). 15 вересня він вирушив у напрямку Бреста, а вже 20 вересня його роззброїли підрозділи РСЧА. У цей період частина польських вояків захворіла на дизентерію й була доставлена до Бреста для лікування. До формувань, котрі відступали, долучився також підрозділ КОПу, що дислокувався в містечку Людвипіль. Намагаючись уникнути зустрічі з противником, його особовий склад поспіхом залишив частину боєприпасів, зокрема й вибухівку, розграбовану місцевими жителями ще до приходу радянських військ.

 

Частини КОПу, котрі відступали, мали створити єдину лінію оборони на річці Стир, але наступ РСЧА примусив його командувача генерала Вільгельма Орліка-Рюкермана перенести свою штаб-квартиру в село Морочне (нині Зарічненський район) і там зустрітися з командиром оперативної групи «Полісся» генералом Францішеком Клеебергом. Обидва зійшлися на рішенні про об’єднання своїх підлеглих не пізніше 28 вересня в Ковелі. Однак воно було зірване. 5 жовтня 1939 р., після битви з німецькими військами, залишки оперативної групи «Полісся» були змушені капітулювати біля міста Коцк (тепер Люблінське воєводство).

 

Під час передислокації копівці продовжували військові сутички з частинами РСЧА, одночасно групуючи розрізнені загони польських солдатів. До групи Вільгельма Орліка-Рюкермана з-поміж інших приєдналися полк КОПу «Сарни» під командуванням Нікодема Суліка, фортечні батальйони «Сарни» (командир майор Броніслав Бжозовський) і «Малинськ» (командир майор Пьотр Франковський); прикордонні батальйони «Рокитно» (командир Ян Войцеховський) і «Березне» (командир майор Антоній Журовський), ескадрон кавалерії «Бистшице» (командир ротмістр Віктор Якубовський), а також рота «Сарни» (командир капітан В. Мательський). Відбиваючи атаки з боку Червоної армії, генерал прийняв рішення розпустити сформовану ним групу, а сам попрямував до Литви.

 

Позбавлені командування, частини прикордонників вдавалися до диверсій. Так, у ніч з 18 на 19 вересня в Рокитному було вбито радянського лейтенанта й поранено одного червоноармійця. Наступальним військовим частинам доводилося протистояти «великим і малим бандам» польських військовиків, які не здалися в полон. Особливо багато їх зосередилося в лісах поблизу містечка Деражне (нині село Деражне Костопільського району). Переважно це були військовослужбовці з полку «Сарни». На їх ліквідацію було відправлено підрозділи 60-ї стрілецької дивізії та прикордонних військ НКВС. 23 вересня до знищення залишків КОПу на лінії сіл Рафалівка–Чарторийськ приступив і розвідувальний батальйон 60-ї стрілецької дивізії. Для зачистки території від відступальних частин Війська Польського було задіяно 6 літаків 41-ї авіаційної ескадри РСЧА, які поблизу села Кримне (нині Волинська область) скинули 24 бомби.

 

Значна частина прикордонників потрапила в полон, не вступаючи в бойові сутички з агресором. Серед перших польських військових формувань, захоплених військами РСЧА, був один із двох взводів кінної розвідки КОП Острога.

 

Без жодного пострілу радянські формування роззброїли та взяли в полон фактично весь склад батальйону КОП «Гоща». Отримавши повідомлення з Рівного, що війська сусідньої держави є союзниками та йдуть на допомогу польській армії, офіцери полку влаштували зустріч для 150 радянських військовослужбовців. Повною несподіванкою для них стала вимога червоноармійців здати всю вогнепальну зброю. Через три дні після захоплення Гощі радянськими військами офіцерів, підофіцерів і рядових КОПу відправили до Старобільського табору НКВС. Таким чином, стрімкий перебіг наступальних дій РСЧА призвів до швидкої втрати контролю над кордоном польських прикордонних військ, які за відсутності централізованого командування були позбавлені реальної можливості протистояти агресорові.

 

Якщо поляки були в повному сум’ятті від дій СРСР, то представники інших національностей Волині по-різному сприйняли прихід совєтів. Радянські джерела та спогади очевидців свідчать про позитивні настрої, що панували серед українців, переважна більшість яких радо вітала Червону армію. У зверненні командувача фронтом Семена Тимошенка до селян від 17 вересня 1939 р. зазначалося: «Забирайте до своїх рук панську землю… Скидайте владу поміщиків, беріть владу до своїх рук, вирішуйте самі свою долю». У багатьох селах цей заклик було сприйнято як інструкцію до дій. Новостворені селянські комітети почали проводити конфіскацію земель і майна приватних аграрних господарств і розподіляти її між собою. Серед радикально налаштованих українських селян виникла ідея роззброювати розпорошені групи польських солдатів. Так, у селі Кричильськ (нині Сарненський район) було організовано групу повстанців, яка рушила в напрямку села Городець (нині Володимирецький район) для вчинення розправи над поляками, що відступали. На захист останніх виступив солтис Кричильська П. Богацький. Він направив свого брата записати імена всіх бунтівників для того, аби при поверненні польської влади віддати їх у руки правосуддя. Подекуди в небезпеці виявилося й цивільне польське населення, особливо в населених пунктах, де воно становило меншість. Як свідчив колишній управитель маєтку поміщика Міллера А. Заводовський, коли місцеве населення села Вири (нині Сарненський район) почуло про наближення Червоної армії, воно, особливо працівники каменоломні, підняло повстання проти поляків. Тому 18 вересня частина поляків, рятуючи життя, прибула до Сарн. Кардинально інша ситуація склалася в містечку Людвипіль та селі Устя. Понад 200 їх жителів прибули до міста Городниця (нині Новоград-Волинський район, Житомирська область), рятуючись від нападів польської жандармерії. Інцидент стався тоді, коли місцеві селяни, відгукнувшись на заклики РСЧА, стали вимагати від польських поселенців повернення забраних колишньою владою земельних наділів.

 

Радянська преса прославляла «відважних» селян, котрі допомагали бійцям Червоної армії вистежувати й захоплювати нечисленні групи польських вояків. У числі таких – житель села Мощаниця (нині Здолбунівський район), завдяки якому в полон потрапили 55 рядових і 7 офіцерів, а Червона армія збагатилася трьома підводами гвинтівок, чотирма кулеметами та шістьма кіньми. Загалом у доповідній записці заступника наркома оборони СРСР Григорія Кулика на імена Йосипа Сталіна та Климента Ворошилова йшлося про те, що польська армія була настільки деморалізована наступом червоноармійців, що фактично не чинила спротиву, за винятком незначного протистояння, що здійснювалося силами прикордонних військ та осадників.

 

Просуваючись Рівненщиною, радянська армія здобула не лише величезну кількість військовополонених. Згідно зі статистичним звітом заступника начальника 3-го відділу УДБ НКВС УРСР лейтенанта держбезпеки Сапожнікова, датованого 1 червня 1940 р., у числі захоплених трофеїв значилися 1110 гвинтівок, 236 револьверів, 6589 патронів, три станкових кулемети, 87 гранат, два бомбомети, 626 одиниць холодної зброї, три радіопередавачі, 24 друкарські машини та ін. Однак очевидним є те, що вказаний документ відобразив лише офіційно обліковані речі, залишивши поза увагою величезну кількість майна, привласненого як офіцерським, так і рядовим складом РСЧА. Про загарбницькі дії останніх яскраво свідчать документи управління 5-ї армії, зокрема доповідь про роботу воєнно-господарського тилу за період із 17 вересня до жовтня 1939 р. Зазначалося, що на території Західної України військові частини продфуражем (м’ясом, овочами, сіном, частково хлібом і мукою) забезпечені переважно за рахунок місцевих засобів (із поміщицьких маєтків, добутих Управлінням самозаготівлі й захоплених трофейних ресурсів). Зауважувалося, що військові частини облік конфіскованого та спожитого продфуражу не ведуть.

 

За рахунок матеріальної бази, залишеної після ліквідації польської армії, тимчасові органи радянської влади вирішували питання облаштування підрозділів РСЧА. Так, постановою № 5 засідання Тимчасового управління Рівненського повіту від 2 листопада 1939 р. у розпорядження 36-ї танкової бригади було передано 32 будинки в Рівному, з яких силами повітового комунгоспу передбачалося виселення родин польських офіцерів. 15 листопада постановою цього ж управління в користування військових частин було передано приміщення римо-католицького костелу, що належав воякам польської армії, і будинок польської школи на вулиці Сінкевича. У подальшому там мали навчатися діти особового складу РСЧА та радянських функціонерів, надісланих із СРСР туди на роботу.

 

Попри те, що подібного роду документи узаконювали злочинні дії радянських службовців, факти зловживання владою траплялися щодня не лише в повітових, пізніше обласних і районних центрах, а й у селах, де військовики та партійні функціонери пиячили, грабували місцеве населення, використовуючи для цього арешти й залякування. Влада та зброя були чи не найвагомішими аргументами при отриманні житла та речей (не завжди першої необхідності). Особливо зловживання службовим становищем було притаманне працівникам міліції та військовослужбовцям. Останні не визнавали повноважень чиновників комунального господарства й часто вдавалися до погроз на вимогу звільнити незаконно захоплене житло. Наслідками слабкої дисципліни та специфічного політико-ідеологічного наповнення більшовицької пропаганди стали прояви сваволі й жорстокості стосовно уявних «класових ворогів», серед яких окрему групу становили польські солдати й офіцери, що потрапили до радянського полону. За підрахунком В. Гриневича, у числі 3,5 тис. втрат польських військовослужбовців щонайменше 15 % припало на жертви незаконних убивств, здійснених рядовим і командним складом Червоної армії.

 

У перші ж дні радянської окупації РСЧА й оперативно-чекістські групи арештували значну кількість польських осадників, лісників, співробітників жандармерії, працівників і службовців державних установ, органів влади та місцевого самоврядування (староства, магістрати). Зокрема, серед перших було арештовано заступника старости Здолбунівського повіту Б. Гумницького. «…Ніким ніякого спротиву частинам Червоної армії не чинилося, усі документи, зброю та ін. нами було повністю передано представникам органів радянської влади, після чого ми були арештовані», – так описує Б. Гумницький вересневі події у Здолбунівському повітовому старостві. 21 вересня 1939 р. ув’язнено С. Карського – заступника старости Костопільського повіту. За свідченнями містян, на початку німецько-польської війни він підписав наказ про арешт більше ста осіб, запідозрених в українській націоналістичній діяльності. Однак цей факт було проігноровано енкаведистами, натомість у звинувачувальному висновку йшлося про «…активну боротьбу проти революційного руху, арешти комуністів і революційно-налаштованих осіб».

 

До числа «найпалкіших ворогів» незаможних верств суспільства нова влада зарахувала і працівників колишньої державної лісової охорони (лісників, гайових), які склали 3,14 % від осіб, арештованих на Рівненщині впродовж вересня 1939 – червня 1941 рр. Нерідко причиною їх арештів були групові звернення селян на зразок наступного: «Ми, громадяни сільської ради с. Сошники Рафалівського району (нині Володимирецький район), даємо характеристику нашого завзятого ворога пана Верешки П. А., котрий за влади польської пив із нас кров і знущався до останньої степені…» Далі перераховано всі «злочини» кривдника та висловлено прохання: «…Просимо ми вас, наших визволителів, щоб ви нас визволили від панського ярма… від такої сволочі, яка знову оживає і буде боронитися під різними масками». Стилістика цих звернень дає підстави припустити, що вони продукувалися з ініціативи новоприбулих радянських функціонерів, хоча також не варто заперечувати непоодинокі випадки брутального ставлення представників цієї професійної групи до місцевого населення.

 

Детально проаналізувавши дії РСЧА та радянських карально-репресивних органів (ОЧГ–НКВС) під час окупації території, що увійшла до складу Рівненської області, маємо підстави стверджувати, що вони розгромили й захопили в полон більшість формувань польської армії, постійно дислокованих та евакуйованих до Волинського воєводства, за винятком незначної кількості військовиків, яким вдалося пробитися до Румунії та Прибалтики. Доля перших визначалася потребами й політикою більшовицького режиму – 25 тис. рядових військовослужбовців залишили в трудовому таборі полонених, 17 пунктів якого знаходилися на території Рівненщини, бранців котрих задіяно на будівництві автотраси Новоград-Волинський–Львів; інших – офіцерів, поліціянтів, розвідників, співробітників жандармерії – відправлено в Старобільський, Козельський та Осташківський табори НКВС, а згодом знищено. Таким чином, радянська влада позбавлялася основного військового ресурсу Польщі, здатного боротися за її відновлення. Разом із тим, захоплена інфраструктура Війська Польського послужила матеріальною базою для облаштування підрозділів РСЧА та відділів НКВС.

 

Тетяна САМСОНЮК

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1