Статті

Osadnicy foto polskaniezwykla1

Однією з найчисельніших категорій громадян Польщі, які жили на Волині та постраждали від дій радянської влади, стали військові осадники. 10 лютого минуло 75 років із початку депортації їх у Сибір та Середню Азію.

 

 

Осадники з’явилися на теренах Західної України після 17 грудня 1920 р., коли Сейм Польщі одноголосно прийняв рішення про надання військовим осадникам права на безкоштовне отримання земельних наділів у так званих Східних Кресах. Земля, яку їм надавали, належала раніше російській казні, частина – колишнім монастирям, шляхті. Розселення осадників здійснювалося з урахуванням військової стратегії, і таким чином було створено превентивну оборонну лінію вздовж радянсько-польського кордону. Регулярні військові навчання й діяльність численних військових товариств підтримували на належному рівні їхню військову підготовку.

Проблеми перших років існування осадницьких господарств та економічна криза 30-х років стали своєрідним «природним добором», після якого лише вправні господарі зуміли зробити свої господарства рентабельними. Чимало військових осадників, отримавши посади в державних органах влади, освіти, органах місцевого самоврядування, продали або віддали свої землі в оренду. Серед таких вчитель із села Нивецьк Дубровицької гміни (нині Дубровицький район) Е. Хлєбік, секретар фінвідділу магістрату міста Рівне К. Кавецький, працівник державної лісової охорони Кисорицького лісництва (нині село Кисоричі Рокитнівського району) В. Багінський, староста Судобицької гміни (нині село Судобичі Дубенського району) Т. Вегшайдер, старший стрілочник станції Здолбунів С. Лебеда та кондуктор П. Новак, комендант постерунку поліції станції Здолбунів В. Якушевський, війт села Бережниця (нині Дубровицький район) І. Смоленський та ін. Напередодні Другої світової війни кожен восьмий осадник на Східних Кресах був задіяний у роботі місцевих органів самоврядування. У Волинському воєводстві частка військових колоністів на державних посадах складала 38,1 %.

За статистичними звітами відділу землеустрою Рівненського обласного управління сільського господарства найбільша кількість осадницьких господарств станом на 1939 р. існувала на території Рівненського повіту – 615, на другому місці був Дубенський повіт з 479-ма осадницькими господарствами. Найменша кількість осадників була в Сарненському повіті, їм належало всього 101 господарство.

Дещо відрізняється статистика з радянських партійних документів 1940 р., за якими станом на 17 вересня 1939 р. на території, яка увійшла до Рівненської області, нараховувалося 1 709 осадницьких господарств, яким належало 26 061 га землі.

Початок Другої світової війни поставив крапку на спокійному, розміреному житті польського осадництва. Переважна його більшість, як резервісти Польської армії, була призвана до війська. Ті ж, що залишилися, несли відповідальність за організацію правопорядку в населених пунктах краю. Саме вони, не чекаючи розпоряджень від влади, стали на перешкоді частинам Червоної Армії, які 17 вересня 1939 р. почали масштабну окупацію Рівненщини. 19 вересня 1939 р. осадники зі зброєю в руках зустріли частини радянських військ, що вступили до містечка Клевань. А в ніч із 19 на 20 вересня 1939 р. вони обстріляли військовий потяг із червоноармійцями на станції Івачків (нині Здолбунівський район).

Українці, жителі населених пунктів, де ще до приходу Червоної армії було роззброєно постерунки поліції та встановлено тимчасові органи радянської влади з місцевого активу, боялися розправи від мешканців сусідських військових осад. Жителі Бережниці Сарненського повіту (нині Дубровицький район) створили Червону гвардію для охорони села від озброєних осадників із сіл Антонин, Зарічиця й Нивецьк. Подібна ситуація виникла в селах Здовбиця (нині Здолбунівський район) і Тайкури Здолбунівського повіту (тепер Рівненський район), де озброєні осадники погрожували розправами місцевим українцям.

Із приходом радянської влади польських осадників зарахували до ворогів. Репліка «Осадник – поліцай в одязі селянина», виголошена М. Хрущовим, стала фактично вироком цій суспільній групі.

У документах НКВС зазначалося, що серед військових колоній на території Рівненського повіту найбільший інтерес представляє колонія Креховецька, заселена виключно демобілізованими підофіцерами 1-го уланського полку. У звіті вказувалося: «Майже всі осадники колонії підтримують тісний зв’язок із полком, командування якого періодично відвідує колонію… Цією колонією цікавиться й уряд – у 1929 р. на відкритті колонією «народного» дому останню відвідував президент Польщі Мосціцький…» На думку співробітників карально-репресивних органів така увага до осади була зумовлена її спеціальним призначенням – виконанням диверсій, завдань шпигунського характеру та ін. НКВС УРСР склало список військових осад, які вимагали особливої уваги. На Рівненщині в цей список потрапили 3 колонії Костопільського повіту, в яких проживало понад 20 сімей, 11 колоній Рівненського повіту з понад 560-ма осадницькими родинами, 7 осад Здолбунівського повіту, в яких мешкало 146 сімей, і дві осади Дубенського повіту з 35-ма родинами. Сприймаючи військових осадників як реальну загрозу, радянська влада розгорнула масштабну пропагандистську акцію для цькування місцевих осадників. Вже у вересні 1939 р. до радянських в’язниць потрапило чимало представників цієї соціальної групи, але згодом більшість із них звільнили.

Осадники опинилися в лещатах між карально-репресивними органами та місцевим українським населенням. Радянська влада проводила пропагандистські акції, у яких закликала боротися з панами хто чим може: сокирами, вилами, косами. Аби уникнути фізичної розправи, жителі деяких осад у нічний час переховувалися в найближчих чагарниках і лісах, інші ж по черзі несли нічну варту в осадах, озброєні вогнепальною зброєю з місцевих постерунків поліції. У той же час деякі українські родини допомагали осадникам переховуватися від свавілля своїх співвітчизників. Непоодинокими були й випадки збору підписів серед місцевих українців на користь ув’язнених осадників. Так, майже всі жителі села Студянка Дубенського повіту (тепер Дубенський район) поставили свої підписи під листом від 17 грудня 1939 р., адресованим повітовому відділу НКВС у місті Дубно на захист полковника у відставці Ф. Дзевіцького, запевняючи керівництво НКВС, що останній «упродовж 20-ти років свого перебування в Студянці ніяких образ не чинив, а чим міг старався допомогти…» Намагалися врятувати від в’язниці свого односельця К. Павельчика й жителі осади Траугутовка Рафалівської гміни. Чоловіка зарахували до числа осадників через те, що він разом із родиною проживав у господарстві свого брата-осадника. Непоодинокими в архівних справах є листи й протилежного змісту, адресовані районним відділам НКВС: «…Ногай Ян, Скшипек Вацлав і Павляк Марцін були посаджені у 1921 р. колишньою польською владою… їх метою, як і взагалі осадників-колоністів, було ополячення місцевого населення, нагляд за нами і загалом бути оплотом польської держави на західних рубежах українських земель».

На вимогу тимчасових радянських партійних органів були створені місцеві селянські комітети, які конфісковували майно з осадницьких господарств і розпоряджалися ним на свій розсуд. Наприклад, представники тимчасових органів влади в осаді Болеславіце Рівненського повіту вирішили спочатку націоналізувати коней, корів та іншу дрібну худобу, лишивши по одній корові лише для тих родин, у яких були діти. На обійстя кожного осадника було примусово приписано по одній українській родині. В осаді Креховецькій цього ж повіту селянський комітет прийняв рішення дати найзаможнішим осадникам кілька днів, щоб ті без спротиву вибралися зі своїх господарств.

21 грудня 1939 р. Політбюро затвердило пропозицію ЦК КП(б) України про використання майна осадників. Рішення стосувалося всієї землі осадників, окрім раніше розділеної між селянами, яку передали земельним фондам обласних комітетів для подальшого наділення колгоспів і радгоспів. Коні, худоба та сільськогосподарський реманент з осадницьких господарств також переходили до колгоспів і радгоспів. Будинки осадників пропонували використовувати для державних установ, шкіл, лікарень, пунктів зв’язку, квартир для вчителів і лікарів. Конфіскованим майном із господарств колоністів у березні 1940 р. було, зокрема, укомплектовано Рівненський палац піонерів. Необхідна кількість меблів, килимів, музичних інструментів мала бути доставлена до 15 березня 1940 р.

На кінець 1939 р. на всій території Рівненської області було націоналізовано 26 038 га осадницьких земель

На початку грудня 1939 р. Політбюро й Раднарком СРСР взялися до підготовки першої масштабної депортації осадників та їхніх сімей у віддалені райони СРСР. 5 грудня РНК прийняла постанову № 2001–558 сс., яку затвердило Політбюро ЦК ВКП(б), про створення спецпоселень для 21 тис. сімей осадників. Згідно з цим документом переселення планувалося на початок січня 1940 р. Але вже в кінці грудня почалося виселення окремих осадницьких родин, члени яких перебували під слідством як соціально-небезпечні елементи. Так трапилося з родиною П. Тупая, що складалася із семи осіб. 31 грудня 1939 р. їх в адміністративному порядку виселили з Понятовки Дубенського повіту. При виселенні родина залишила двокімнатний дерев’яний будинок, клуню, критий черепицею хлів, жниварку, дві корови, двоє коней і 20 га землі. Така ж доля спіткала арештованого 24 грудня 1939 р. Е. Хлєбіка – осадника із села Нивецьк Сарненського повіту. Відразу після звільнення з в’язниці його разом із родиною вивезли у віддалені райони СРСР. Осадників, арештованих райвідділами НКВС, напередодні депортації звільняли з-під варти відразу після арешту, не провівши жодного допиту.

Основним документом, що давав інструкції про підготовку та проведення спецоперації стосовно осадників і лісників, була директива наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії від 19 грудня 1939 р. № 5648/5. Відповідно до неї всі населені пункти, в яких мешкали осадники, були розбиті на оперативні дільниці (76 дільниць на всій території Західної України), очолені оперативними трійками з досвідчених співробітників УНКВС. До Рівненської обласної оперативної трійки увійшли: начальник ОУ НКВС капітан держбезпеки Крутов, начальник відділення ГЕУ НКВС СРСР старший лейтенант держбезпеки Зубов, заступник начальника УРСМ НКВС УРСР капітан міліції Гребченко. Загалом у всіх новостворених областях було сформовано 6 699 оперативних груп (до кожної входив один чекіст, який був головним, один співробітник партапарату, один солдат військ НКВС, два представники місцевого сільського активу чи робітничо-селянської гвардії, один місцевий активіст для перепису майна й один провідник із перевірених місцевих селян). Загалом в операції взяли участь 54 174 особи.

Співробітники органів УНКВС здійснювали облік осадників і лісників у суворій конспірації, не розголошуючи його справжні причини. Проведення перепису вони пояснювали необхідністю обкладання сільгоспподатком та передвиборчою кампанією до ВР СРСР і УРСР.

29 грудня 1939 р. Раднарком СРСР і Політбюро затвердили наступні документи, що регламентували подальшу долю осадників. «Положення про спецпоселення і працевлаштування осадників, які виселялися з західних областей УРСР і БРСР» та «Інструкція НКВС СРСР про порядок виселення польських осадників із західних областей УРСР і БРСР» вимагали від Наркомлісу забезпечити підготовку до прийому, розселення та працевлаштування осадників, від Наркомату шляхів сполучення – забезпечити перевезення окремими ешелонами, а від Наркомздраву – виділити медичний персонал для кожного ешелону та обслуговування спецпоселень. Відповідно до статистичних відомостей, наявних у Галузевому архіві СБУ, станом на 7 січня 1940 р. на території Рівненської області було обліковано з оформленням особових справ 5 597 членів родин осадників і 2 749 членів родин лісників. За планом заходів Дорожньо-транспортного відділу НКВС Ковельської залізниці від 20 січня 1940 р. вона мала перевезти 27 621 спецпоселенця (7 348 із Рівненської області), для чого потрібні були 935 вагонів. На станції Сарни планували обладнати 175 вузькоколійних вагонів. Станція Здолбунів зобов’язувалася забезпечити всім необхідним 302 вузькоколійні й 54 ширококолійні вагони. Крім цього, на території Рівненської області було призначено й забезпечено міліційною та стрілецькою охороною 14 пунктів завантаження осадників. Також на виконання «особливого завдання» в Рівненській області в розпорядження начальника обласного відділу НКВС із 229-го полку 13-ї конвойної дивізії конвойних військ НКВС для здійснення конвою на пунктах завантаження спецпоселенців виділили 300 осіб і 154 службовців спецохорони з 227-го полку.

Представники партійних органів не обмежувалися контролем операції щодо усунення осадників із території Рівненщини, вони особисто брали участь у ліквідаційних акціях. У своїх спогадах колишній голова Дубенського повітового комітету В. Безкопильний із гордістю згадує, що в січні 1940 р. особисто брав участь у «таємній, широких масштабів акції з вивезення польських осадників».

Результатом добре спланованої та проведеної радянськими карально-репресивними органами спецоперації в Рівненській області стала депортація 7 939 осадників і лісників. У цей же час в’язниці почали поповнюватися місцевими жителями, що насмілилися висловити співчуття з приводу виселення осадників.

Осадників, які в міжвоєнний період працювали в державних установах чи органах місцевого самоврядування, радянська влада зарахувала до категорії соціально-небезпечних. Замість виселення до віддалених районів СРСР, вони потрапляли до виправно-трудових колоній.

Радянська влада затаврувала польських військових осадників як злісних ворогів задовго до окупації Західної України Червоною Армією. По-перше, керівництво СССР врахувало той факт, що осадники отримали певні преференції від уряду Польщі за переможну боротьбу в польсько-більшовицькій війні. Знищення цього прошарку польського суспільства виглядало як певний реванш радянської влади. По-друге, осадники були соціальним тлом, на основі якого міг сформуватися потужний антирадянський рух опору. Превентивні арешти й депортації осадництва позбавили польське підпілля як матеріальних, так і людських ресурсів. По-третє, депортувавши осадників, нова влада збагатилася значними земельними та матеріальними ресурсами, що стали базою для створення колективних господарств. У той же час у віддалених районах СССР збільшилася кількість безправних і водночас безкоштовних працівників.

Тетяна САМСОНЮК

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ДРУГА ХВИЛЯ ДЕПОРТАЦІЇ

 

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1