Статті

Цьогоріч минає 12 років від часу беатифікації та 5 років від часу канонізації Зигмунта Щенсного Фелінського, одного із тих волинян, перед пам’яттю якого варто схилити голову.

Зигмунт Фелінський походив із волинського польського шляхетського роду, що дав Польщі таких письменників та громадських діячів, як Алойзи Фелінський та Ева Фелінська. Його життя було прикладом постійного самовдосконалення та щоденної праці на користь людей і Бога. Він був всесторонньо і глибоко освіченою людиною. Обравши шлях служби Богові, до кінця життя ревно сповнював свою обітницю та подавав винятковий приклад великої любові до ближніх.

Після Січневого повстання 1863 року відмовився від можливості особистої свободи і порятунку на еміграції, розділив долю своїх земляків на засланні і до останніх хвилин життя сповнював свою духовну місію Божим словом та Божими вчинками. Завжди допомагав бідним, захищав віру, був відданим Польщі і своєму народові, ніколи не збирав матеріальних статків, а в кінці свого життя все, що мав, роздав людям.

Життєвий шлях Зигмунта Фелінського, його вибір у переломні моменти долі не був винятковим, а радше логічним продовженням тих сімейних традицій, у яких виховували дітей у родині Фелінських, і чеснот, які прищеплювали у них з дитинства батьки, та особливо мати Ева. Її життєвий шлях був для дітей взірцем чесності, відваги, жертовності та великої любові до Вітчизни.

Саме Ева Фелінська, та сімейна атмосфера, яку вона створила у родинному домі, найбільшою мірою вплинула на виховання сина. Про це з великою вдячністю і теплотою згадував Зигмунт Фелінський у кінці життя у своїх спогадах «Pamiętniki» та «Paulina córka Ewy Felińskiej», із яких найяскравіше вимальовуються родинні взаємини та умови виховання молодого покоління, їхньої релігійної свідомості та духовних ідеалів. «Praca nad ludem» було гаслом усієї родини, яке кожен її член сповідував і втілював у життя у свій спосіб.

Писати спогади Зигмунт Фелінський розпочав ще у 1882-1883 роках, перебуваючи на засланні у Ярославлі і продовжував майже до кінця життя. Вони є одним із найкращих зразків польської мемуарної літератури. Будучи юним гімназистом, пережив разом із родиною бурхливий період листопадового повстання і його трагічні наслідки. Про тогочасний Луцьк згадував: «У Луцьку, який колись називали малим Римом через велику кількість святинь і монастирів, ще за моєї пам’яті розвивалося дев’ять духовних і світських громад, кожна з яких мала свій власний храм. Це були тринітари, кармеліти, боніфратри, домініканці, бернардинці, василіани, бригідки, сестри милосердя, врешті собор із дієцезіальним єпископом і вікарієм, капітулою, консисторією і семінарією. Поступово внаслідок різноманітних переслідувань ці місця Божої слави були перетворені в пустку, так що залишився тільки кафедральний костел і то без єпископа, капітули й семінарії, оскільки все перенесли до Житомира. А щоб зі зміною обставин не відродилася давня слава католицького Луцька, руїни продали євреям при умові, що ті розберуть їх протягом року, тож сьогодні вже ніщо не свідчить про те, що це стародавнє місто протягом багатьох століть було столицею воєводства і однієї з найбільших дієцезій. Та хоч які важкі удари нанесли загарбники католицькій Церкві, вони не зупинилися на знищенні духовного надбання; конфіскували теж маєтки тих усіх землевласників, які хоч якось брали участь у повстанні. Окрім величезних багатств князів Чарторийських і Сапіг, які своїми розмірами дорівнювали не одній незалежній державі, скільки ще насправді магнатських маєтків перейшло до рук властей! Під час конфіскації духовних благ на запит міністра, що робити з легатами, які проводили богослужіння та мали різні інші обов’язки, імператор Микола коротко відповів: «Не зважати на жодні обставини»; тобто забирати кошти, не переймаючись тим, за яких обставин це буде здійснено».

Та найліричніші сторінки його спогадів присвячені польській жінці, якій він відводив особливу історичну роль: «Можна сміливо стверджувати, що якщо наше суспільство й пережило переможно цю духовну кризу, не втративши можливості морального відродження, то лише завдяки жінкам, які були набагато вищі від цього. Зокрема, у сільських дворах польська жінка приносила славу своєму народові навіть тоді, коли його чоловіча частина валялася в моральній багнюці. Саме завдяки жінці у нас збереглися сімейні цінності, а діти, принаймні до шкільного віку, виховувались по-християнськи, удома була згода і порядок, більше того – працьовитість і ощадливість, якщо чоловік не ставав цьому на перешкоді. Тож потрібно віддати шану і честь тогочасній жінці аж до останніх поколінь».

Ідеалом польської жінки в житті Зигмунта була його мати Ева, світла, відважна і жертовна, з якою був пов'язаний найтіснішими духовними узами та мав найтепліші й найніжніші спогади про неї: «Вона була мудрою, доброю і розсудливою жінкою. <…> Протягом більшої частини року всі справи були покладені на її плечі. Мама завжди дуже добре з усім цим справлялася, тож і господарство її розвивалося, і селяни її керівництвом були задоволені, і вдома всього вистачало, було сито і навіть гарно. Вона володіла рідкісним даром управляти, чому дивувався не один запрошений господар, і так добре вона цей дар використовувала, що, нікому не роблячи кривди, отримувала чималі плоди своєї праці. Своєю розсудливістю, справедливістю і спокійним, хоч сильним характером вона могла без галасу, примусу і суворості в усьому зберегти порядок, послух і ревне виконання всіма їхніх обов’язків».

Зі спогадів Зигмунта дізнаємося, що його мати Ева Фелінська мала безмірно добре серце, добре знала становище кожної сім'ї своїх селян, життя в кожній хаті, лікувала бідних не тільки у своїх селах, але й у чужих, їздила до них на бричці або ходила пішки навіть у сльоту і в нічну пору, приносила хворим ліки, кращу їжу та інші необхідні речі.

Особливими душевними сентиментами сповнений той розділ спогадів варшавського архієпископа, де він описує епізод відвідин матері на засланні: «На момент вивезення матері з Кременця я був майже дитиною, а до Саратова приїхав уже дорослим чоловіком; оскільки ж ця подорож була несподіванкою, яку зробив мені мій опікун, я не мав часу повідомити маму про свій приїзд. Окрім цього, студенти університету носили мундири і військові плащі, про що моя мама не знала. Тож коли я розшукав у Саратові її скромне житло і подзвонив у двері, вона сама їх відчинила і, побачивши на порозі військового в мундирі, запитала по-російськи свого рідного сина: «Що Вам потрібно?» Я кинувся зі сльозами в її обійми, а прискорене серцебиття саме відповіло, ким я для неї був і чого прагнув».

Віра та служіння Вітчизні — це були ті критерії, за якими Зигмунт Фелінський оцінював і світських людей, і духовних осіб. Незламність моральних принципів виховала у ньому мати, яка служила йому прикладом великого патріотизму та високих духовних цінностей. Про неї він завжди писав із великим теплом: «Із материнською любов’ю вона спостерігала за всіма відтінками мого характеру і в кожній мимовільній миті, у кожному слові, у кожному вчинку відразу відкривала кращу чи гіршу сторону, а знаючи про мої схильності, відразу давала пораду, яку можна було приймати не задумуючись, бо вона походила зі справжньої прихильності, йшла від серця».

Саме мати наділила його скарбом великої любові до людей. Зигмунт Фелінський був близьким другом Юліуша Словацького і залишався поряд із ним у найважчі миті життя — у час важкої хвороби та смерті в Парижі. Прийнявши духовний сан, писав, що обрав цю дорогу не з бажання служити Костьолу, а з переконання, що саме тут найбільше прислужиться народові та Вітчизні, працюючи над їх внутрішнім відродженням. Постійно займався доброчинною діяльністю, опікувався бідними та нужденними, забирав усіх бездомних дітей до сиротинця в час своєї служби у Петербурзі. Розділяв свій час на службу Богові та бідним людям.

Приїхавши до Варшави як архієпископ, Зигмунт Фелінський поклав усі зусилля на відродження і відкриття закритих костьолів, продовжив доброчинну працю, опікувався сиротинцями та госпіталями для бідних. У час Січневого повстання не підтримав збройну боротьбу, але став на захист польської незалежності, вимагаючи від російського царя прийняття такого рішення, за що і потрапив на заслання до Ярославля. Не пішов на жодні компроміси з російською владою й офірно провадив свою душпастерську та доброчинну діяльність, об'єднуючи довкола себе не тільки католиків. Після повернення із заслання, в останні роки життя незмінно опікувався сільською народною школою, дбав про бідних, служив Богові згідно зі своїми життєвими цінностями та покликанням серця.

Зигмунт Щенсни Фелінський — один із когорти тих славних людей, яких народила і виховала волинська земля та якими вона завжди буде гордитися.

Світлана КРАВЧЕНКО

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

VolynMedia

 

cz

 

tittle

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1