Інтерв’ю

«Рішення про те, що Зузанна Ґінчанка не та поетеса, якою варто займатися, прийняли на з’їзді літераторів у Щецині в 1949 р. Мабуть, на це вплинув той факт, що вона походила з багатої єврейської родини», – сказала професорка Ізольда Кєц в інтерв’ю Музею історії Польщі, опублікованому на сайті видання Dzieje.pl.

Ізольда Кєц – літературознавиця, театролог, культурознациця, голова фундації «Інститут популярної культури», викладачка кафедри кураторства і теорії мистецтва Мистецького університету в Познані. Протягом багатьох років досліджує життя і творчість Зузанни Ґінчанки. Нещодавно у видавництві «Marginesy» вийшла її книга «Ginczanka. Nie upilnuje mnie nikt» (укр. «Ґінчанка. Ніхто мене не вбереже»; вірш «Зрада», слова з якого використано в назві книги, можна прочитати тут).

Izolda Kiec1

«Волинський монітор» переклав для своїх україномовних Читачів інтерв’ю Музею історії Польщі з Ізольдою Кєц.

Музей історії Польщі: Чому лише через 75 років після смерті Зузанни Ґінчанки з’явилися її біографія і вибрані вірші?

Ізольда Кєц: Рішення про те, що Зузанна Ґінчанка не та поетеса, якою варто займатися, прийняли на з’їзді літераторів у Щецині в 1949 р. Мабуть, на це мало вплив те, що вона походила з багатої єврейської родини. Однак уже тоді Ян Спєвак, який товаришував із Зузанною, підготував її вибрані вірші. І хоча на з’їзді прозвучала рекомендація зупинити роботу над цією збіркою, все ж таки, завдяки його наполегливості, її вдалося видати.

На жаль, Спєвак вважав себе кращим поетом, ніж Ґінчанка, i «повиправляв» її твори. Коли я почала писати про неї монографію, яка одночасно була і моєю докторською дисертацією, треба було витратити багато часу, щоб повернути їхню авторську форму. Це був 1993 р. Тоді Ґінчанку ще майже ніхто не знав. Я сама дізналася про неї абсолютно випадково. Моя мама у своїй бібліотеці мала збірку її віршів. Коли я їх прочитала, то була в захваті.

МІП: У вашій книзі «Ginczanka. Nie upilnuje mnie nikt» часто з’являється слово «зрада». Коли поетесу зрадили вперше?

Ізольда Кєц: Першими її зрадили батьки. Клеймо їхньої зради переслідувало Ґінчанку все життя. Коли вони розлучилися, батько виїхав у Берлін, а звідти з другою дружиною йому вдалося в середині вересня 1939 р. втекти до Сполучених Штатів. Мама теж вдруге вийшла заміж та виїхала в Іспанію.

Зузанна Ґінцбург, саме так її тоді звали, лишилася з бабусею в Рівному. Бабуся дуже її любила, але думки про те, що батьки її покинули, були, мабуть, дуже болісними. Наприклад, про батька вона розповідала, що він голлівудський актор, що було неправдою. Але так вона хотіла для себе витлумачити його зраду. Краще бути зрадженою заради мистецтва, ніж заради іншої жінки.

МІП: Мистецтво почало відігравати в її житті велику роль. Коли вона почала писати?

Ізольда Кєц: Її мама після війни написала листа професору Казимиру Виці, в якому запевняла його, що Зузанна почала писати віршики та балади у трирічному віці. Але з того часу нічого не збереглося.

Перші вірші, які нам відомі, були опубліковані в гімназійній газетці «Echa szkolne» у 1931 р. У 1934 р. Зузанна взяла участь у поетичному конкурсі, організованому часописом «Wiadomości Literackie» (популярний польський літературний щотижневик міжвоєнного періоду, – перекл.), та здобула на ньому відзнаку. Тоді вона вперше заявила про себе.

МІП: А про що розповідають вірші юної Зузанни?

Ізольда Кєц: Вірші, опубліковані у шкільній газеті, однозначно були іншими, ніж ті, які вдалося віднайти в її рукописах. Ті перші твори були про уроки, друзів, те, як вона читала книжку під партою.

Найцікавіші твори зберігалися в її рукописах. У них – справжня Зузанна, яка писала про те, яким у 30-х рр. був кодекс жіночої поведінки, та протиставляла його справжнім бажанням і реаліям юної дівчини. Вона писала про дорослішання, розглядання власного тіла, сексуальність, що формувалася. До сьогодні читачів усе ще захоплює надзвичайна чуттєвість цих віршів.

МІП: Чому вона писала польською, якщо в домі її бабусі говорили російською?

Ізольда Кєц: Для неї польська мова була мовою поезії. В одному зі своїх тодішніх творів вона написала: «Мова моя – мов країна для мене». Через мову вона обрала собі національну приналежність. Це були часи, коли в Польщі здійснювалася поетична революція, коли свої збірки видавали поети-скамандрити (члени польської поетичної групи «Скамандр», заснованої у 1918 р. Юліаном Тувімом, – перекл.), коли вже з’явилися їхні епігони.

Вона прекрасно орієнтувалася в літературному житті Варшави, Львова, оскільки до Рівного приїжджали молоді поети й розповідали їй про нього. Серед них були такі письменники, як Юзеф Лободовський, чи літератори, пов’язані з поетичною групою «Волинь». Приїздив туди також і молодий студент польської філології Ян Спєвак.

МІП: Ті чоловіки, як у Рівному, так і пізніше у Варшаві, найчастіше зраджували Зузанну. Це дивно, зважаючи на її вроду та надзвичайний інтелект. Чому їй дарували лише короткочасні почуття?

Ізольда Кєц: Чоловікам подобалося, що вони могли з’явитися поряд із жінкою такої незвичної вроди. Приємно було прогулюватися з нею вулицею, коли всі на неї оглядалися. Але насправді, ці зв’язки були дуже поверхневими. Чоловіки бачили в ній лише прикрасу.

МІП: Серйозно сприймав її лише Юліан Тувім. Це він привів її у середовище поетів-скамандритів.

Ізольда Кєц: Можливо, він допоміг їй під час дебюту, але я не впевнена, чи саме підтримка поета зумовила її переїзд до Варшави. Так, він познайомив її зі скамандритами, але вона не дуже підпала під їхній вплив. Я не бачу в її поезії поетики цієї групи, її славнозвісного скамандризму. Зузанна швидко залишила це дружнє коло та заприятелювала з молодими письменниками, серед яких були сатирики з середовища часопису «Szpiki» (польський ілюстрований сатиричний часопис, – перекл.) або ж Вітольд Гомбрович зі своїми знайомими. Звідти і назва моєї книги «Ginczanka. Nie upilnuje mnie nikt». Бо Ґінчанка, як в поезії, так і в житті, йшла власним шляхом.

МІП: Але не кожна молода поетеса видавала тоді свою дебютну збірку у престижному видавництві Якуба Пшеворського.

Ізольда Кєц: Це правда, однак я не натрапила на вагомі докази протекції Тувіма в цьому питанні. Я не можу цього довести, але мені здається, що її дебютна поетична збірка «Про кентаврів» у 1936 р. була якоюсь мірою профінансована її бабусею, котра була дуже заможною людиною й підтримувала поетичні амбіції внучки.

МІП: Внучки, до якої все-таки прийшов успіх. Її друкували в літературних часописах, вона бувала в кав’ярні «Мала Земянська» (культова варшавська кав’ярня, улюблене місце зустрічі мистецької еліти, – перекл.), зустрічалася із цікавими людьми, вела дійсно барвисте життя. Однак у своїй книзі Ви розповідаєте, що, попри все, вона постійно була сумною. Звідки бралася ця її меланхолія?

Ізольда Кєц: Гадаю, причиною була відсутність тісніших контактів із людьми. Ця самотність читається в її віршах. Правда, з часом вони ставали все більш гармонійними, класичними, але образ поетеси в них із кожним роком ставав усе більш трагічним.

Люблю її вірш «Obcość» («Відчуження»), в якому вона пише, що ніщо не може висловити і ніхто не може зрозуміти сутність її ізоляції, туги… Я постійно бачу, як вона сидить у вітрині бабусиної аптеки в Рівному і дивиться на світ через скляну шибку.

МІП: Може ця туга з’явилася через те, що вона передчувала катастрофу, яка наближалася?

Ізольда Кєц: Вона однозначно помічала передвісників цієї катастрофи. Вірш «Współczesność» («Сучасність»), написаний у 1937 р., описує, як її світ починає руйнуватися. Це можна також помітити в сатиричних творах, які вона публікувала в часописі «Szpilki». В них відчувається, як сильно непокоїли її антисемітські виступи, які тоді мали місце у Варшаві.

Зрештою, сильне особисте передчуття смерті вона відкрила в собі раніше. «В мені всередині смерть неминуча, мов голка, що мчить по венах», – писала вона ще підлітком. Є також вірш «Ucieczka» («Втеча»), в якому вона бачить себе в образі скелета. Вона написала також вірш «Maj 1939» («Травень 1939»), у якому чітко передчувала, що щось зміниться в її житті, проте тоді вона ще не знала – чи буде це кохання, чи війна. Ці її відчуття були мінливими, вона все ще сподівалася, що найгірше її омине. Гомбрович згадував, як весною 1939 р., коли вони прогулювалися Варшавою, сказав їй, що на війну, яка насувається, кожен повинен запастися отрутою. Вона із цього сміялася. А, може, це був сміх крізь сльози?

МІП: Де її застала війна?

Ізольда Кєц: У Рівному. Вона приїхала до бабусі на літо. Мабуть, вірила, що повернеться у Варшаву, оскільки не звільнила свого помешкання. Завдяки цьому вціліли її рукописи. Звідти їх, разом із фотоальбомом і портретом поетеси, забрав Ерик Ліпінський.

МІП: Коли радянська влада виселила її бабусю з гарного будинку у прибудову, Зузанна виїхала до Львова. Чому?

Ізольда Кєц: Ймовірно, так вони вирішили з бабусею, так було безпечніше для неї. Окрім того, у Львові спочатку процвітало літературне життя. Зузанна брала участь у діяльності Спілки письменників, долучилася до широкомасштабної перекладацької акції, в рамках якої, зокрема, переклала польською вірш Маяковського.

Її ситуація значно погіршилася, коли до Львова увійшли німці. Вона не хотіла опинитися в гетто і змушена була переховуватися. З її зовнішністю це було складно, попри фальшиві документи, за якими вона була вірменкою. Поетеса жила в будинку, мешканці якого отримали від росіян квартирні ордери. Тодішня її власниця була цим незадоволена. Саме Хомінова, прізвище якої звучить у найвідомішому вірші поетеси «Non omnis moriar», видала Зузанну німцям. І не один, а кілька разів.

Проте Ґінчанці завжди якось вдавалося відкупитися, уникнути арешту. Я довго розмірковувала, чому вона так пізно втекла зі Львова. Всі вже звідти виїхали, а вона все ще сиділа в помешканні, де їй загрожувала реальна небезпека. Гадаю, вона хотіла бути якомога ближче до бабусі. Однак, коли вона дізналася, що найрідніша їй людина загинула, то відважилася на втечу до Кракова.

МІП: Там уже перебував її чоловік Міхал Вайнзейгер, із яким вона одружилася, коли Львів ще був окупований росіянами. Чому вона погодилася на шлюб із людиною, яку не кохала?

Ізольда Кєц: Він був досить відомою фігурою у Львові, за фахом юристом, а за покликанням мистецтвознавцем. Він був високопоставленим чиновником, біля якого вона почувалася безпечно. Але було ще щось важливіше. Завдяки йому Ґінчанка могла полегшити життя бабусі. Я знайшла в документах інформацію, що в січні 1940 р., коли Зузанна вийшла заміж, бабуся перебралася з прибудови до того самого будинку, в якому проживала раніше. Можливо, її чоловікові вдалося вмовити радянських чиновників. Зузанна цим шлюбом просто хотіла допомогти бабусі.

МІП: Зузанна i Міхал були досить нестандартною парою. Вона швидко зійшлася з художником Янушем Возняковським. Як цей зв’язок сприймав її чоловік?

Ізольда Кєц: Міхал був другом Януша і чудово знав про роман своєї дружини. Але змирився з ним. Навіть, коли Зузанна і Януш втекли зі Львова, то протягом певного часу жили разом із Міхалом у Кракові. Пізніше вона переховувалася у Свошовицях (тепер дільниця Кракова, – перекл.). Януш час від часу жив у неї, а Міхал їх навідував.

МІП: Як така сильна духом людина, як Ґінчанка, давала собі раду, переховуючись понад рік?

Ізольда Кєц: Я натрапила на свідчення, з яких зрозуміла, що найгіршим для неї було відчуття переслідування, очікування, що за нею прийдуть, що це останній момент життя, що зараз усе скінчиться. Цей рік дуже змінив її фізично. Для мене було принципово, щоб на обкладинці книги був її портрет саме з цього періоду. Ми бачимо тут уже не усміхнену дівчину, а задуману, навіть надломлену жінку, яка прекрасно розуміла, що на неї чекає смерть.

МІП: Бо її знову зрадили. Гестапо арештувало її в помешканні на вулиці Миколаївській у Кракові і перевезло до місцевої в’язниці. Що її там чекало?

Ізольда Кєц: Її часто забирали на допити, де над нею знущалися, виривали волосся, яким вона завжди так пишалася. Зрештою її розстріляли, ймовірно, на території концтабору у Плашові, де проходили страти в’язнів.

МІП: Знаменно, що з камери вона надіслала листа, в якому просила передати їй незвичні для такої ситуації речі, наприклад шпильки для волосся. Чи цей останній лист випадково не був її останнім віршем?

Ізольда Кєц: Ми можемо саме так розуміти цей список речей, необхідних їй у в’язниці. Але я весь час сподіваюся, що її останні вірші ще віднайдуться. Як ті, що були написані у криївці, так і пізніше у камері. Це було б дійсно велике відкриття.

Розмовляла Магда Гузарська-Шумєц для Музею історії Польщі
Джерело: Музей історії Польщі / Dzieje.pl
Фото: marginesy.com.pl

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПОВЕРНЕННЯ ҐІНЧАНКИ

ПРОВІСНИК ВЕЛИКОГО ТАЛАНТУ: В ЛУЦЬКУ ПРЕЗЕНТУВАЛИ ЗБІРКУ ВІРШІВ ЗУЗАННИ ҐІНЧАНКИ

FB

Бібліотека ВМ

 

Jency wrzesnia 1939 foto 240 2

 

dzien

Інформація

logoGranica

 

 

 

 

FreeCurrencyRates.com

 

 Курс валют

Партнери

 

LOGO MonitorInfo mini

 

PastedGraphic-1 

 

 

cz

 

 

Реклама

po polsku po polsce

 

 

SC Corporate Services Sp 1